Матадор. Нотатки авантюриста

– Та вже на місці, навіть охорону минув. Куди далі йти? Ти ж був тут колись.

– Дальше тебе в средние двери, ну, во вторые слева, если стоять лицом к элеватору.

«Цікава логіка, – подумав я. – По ходу, середні двері з тих трьох, що тут є, можуть бути тільки одні».

– Ну, й куди далі? Наприклад, я зайшов. Далі куди? Бачу… бл…дь, бачу якісь бочки, верстати й ще різну фігню… Куди мені йти?

– Иди на самый-самый верх.

– По сходах чи тут ліфт є? Хоч яка різниця, однаково в нього не сяду. На який поверх?

– На последний. Кажется, на шестнадцатый. Ну, поднимешься повыше, набери, я тебя скорректирую, ок? Тыш-ты-тырыш-тыш-тыш.

– Добре, – сказав я і почав здійматись угору.

Так, значить…

Другий…

Третій…

Четвертий…

Й…б твою мать…

П’ятий…

Йо…

Шостий…

Сходами були три сектори між поверхами. Здійматися ними незручно й лячно. Білі стіни були помережені якимись чорно-червоними плямами впереміш із написами: «Цой жив» чи «Мір, труд, май». На одній стіні хтось подарував вічності напис: «Тут був Гоша».

Чотирнадцятий…

Бл…дь!

П’ятнадцятий…

Піднімаючись сходами забутого Богом і людьми елеватора, я зустрів лише двох, а точніше – трьох, як це вже з’ясувалося на шістнадцятому поверсі, людей. Було чомусь моторошно. У голову лізли різні жахіття. За кожними дверима щось гуркотіло, хряскало, бахкало, дзвеніло й навіть кричало. Останнє било по мізках найбільше.

Шістнадцятий…

Нарешті… Нарешті я піднявся на шістнадцятий поверх. Серце ледь не вискочило з грудей. Я почувався так, наче пробіг без зупинки кільканадцять кілометрів. Трохи відсапавшись, я згадав, чого тут стовбичу. Переді мною були якісь двері. Мабуть, саме там і мав бути той контейнер. Простягнувши руку до ручки дверей, я ледь не простягнув ноги, бо двері раптом відчинились. Звідти швидко вийшла жінка в бруднючому халаті, що більше нагадував дрантя. Її ходу супроводжували якісь дивні звуки, шурхотіння чи що. Вона зиркнула на мене величезними очима, десь так, як Фредді Крюґер дивився востаннє на свої жертви, і хутко кудись побігла.

Я стояв білий, як стіна елеватора, і якби поряд був отой Гоша, що подарував свій напис вічності, він, мабуть, щось написав би на моїй пиці. Руки й ноги в мене злегка тремтіли. «Викурити цигарку, щоб трохи заспокоїтись?» – подумав я. Але ж довкола зерно. Курити на елеваторі не можна. Спускатися було влом, і я вирішив узяти себе в руки. Набрав повні груди повітря, видихнув, струснув головою. Здається, трохи попустило. І тоді відчинив двері й зайшов.

Бл…дь!

Я побачив… голубів. Вони мене теж. І мене поперло. Вони були такі здоровезні. Мабуть, десь мені по коліно. І срали вони точно більше за мене. Ці пташенції були всюди. І якби хтось із них сернув на мене, а зробити це було нескладно, я б навіть не зміг нормально помститись. Але що б там не було – я мав знайти в цьому «голуб’ятнику» контейнер. Зусібіч гуркотіли старі механізми, з величезних цистерн щось вилітало – чи то пара, чи то голуби-роботи, стугоніли поршні, усе рипіло, навіть мої нерви. Словом, кошмар. Оглянувши сяк-так усе довкола, я поплентався в наступне приміщення. І тут… я ледь не здурів.

Те, що я побачив, поза всяким сумнівом, належало до класу птахів. Але я не міг зрозуміти, що то за птиця. «Невже це сорока?» – промайнуло в голові. Так, це справді була сорока. Але яка! Таких я раніше не бачив. Вона була розміром з дев’ятнадцятидюймовий ноутбук, до того ж, відкритий. І це при тому, що її крила були згорнуті. А «дзьобик» цієї «пташечки» був такий, як моя рука. Я швидко причинив двері й чкурнув на сходи, захряснувши й ті двері, що вели в «голуб’ятник».

«Шістнадцятий поверх – поверх смерті, – подумав я. – А що на інших?»

Довелось знову дзвонити Роману.

– Алло! Чуєш?

– Да! Да! Говори! Где ты?

– Я на шістнадцятому.

– Хорошо. А теперь видишь там такие как бы маленькие ступеньки, как бы маленькая лестница такая.

– Ну ти, Ромо, звісно, мастак пояснювати. Нічого такого тут нема.

– Тыш-ты-тырыш-тыш-тыш. Посмотри внимательно. Возможно, она еще выше. Возможно, ты не на шестнадцатом этаже.

– Може, я збився на шостому, а потім подумав, що все нормально, – сказав я. – Коротше, я просік: мені треба знайти маленькі зелені сходи. Давай, до зв’язку. Дякую.

– Давай.

Я знову рушив угору сходами. «Ну й місцина. Просто жах». Піднявшись ще на три поверхи, я нарешті побачив оті Ромчині сходи. Вони й справді були зелені й круто здіймались іще вище. Це мене не дуже радувало, але я все-таки поліз далі. То були сходи-серпантин, до того ж, дуже незручні. Здавалося, їх робили для якихось карликів або для отих ото голубів-здоровил.

«Ці сходи точно для отих голубів, – бурчав я собі під ніс, – щоб вони спокійно затягували свої жертви на дах і там їх шматували. Тьху! Ну навіщо я про це думаю! Лізу невідомо куди й думаю про таке». На мить я зупинився. Важко й глибоко вдихнув, видихнув і подерся далі. Мені здавалося, що цим зеленим сходам не буде кінця. Але він був. Коли сходи скінчилися, я потрапив у якесь сіре приміщення з жахливим запахом. Світла не було. Я дістав ліхтарик, увімнув його й почав уважно оглядати місцину. Усе було майже таке, як і поверхом нижче, де гуркотіли старі механізми й стугоніли поршні… Але тут не було ні голубів, ні сорок, словом, жодних птахів, а тим паче тих, що шматували свої жертви. «Мені починає тут подобатись», – прошепотів я. Походивши туди-сюди, я нарешті знайшов той довбаний контейнер. Зробив свої справи й дав ногам волю, тобто дав такого дьору, що й не помітив, як опинився на першому поверсі. Роззирнувшись, я побіг до дверей і кулею вилетів надвір.

Постояв кілька секунд. «Як так сталося, – подумки спитав я сам себе, – що я вибіг не із середніх дверей, – тих, що другі зліва, якщо стояти лицем до елеватора, через які я, власне, й заходив, – а з перших дверей зліва, якщо стояти лицем до елеватора?» Цього я не розумів, натомість точно розумів, що треба якнайшвидше звідти вшиватись. Але оті «середні двері» ще й досі не дають мені спокою.

– Я вже йду. Бувайте здорові! – кинув я охоронцеві.

– Так, підожди! Тебя нада виписать.

– «Виписать»? Ну-то давайте, «виписуйте».

– Так, ти у нас Зааааруууудко.

– Це я.

– Усьо, можеш іти. Я тебя виписал.

– Бувайте.

Я розвернувся й пішов до машини, де мирно похропував водій. Сів, і ми поїхали. Я озирнувся й востаннє глянув на елеватор, на цього залізобетонного радянського монстра. І мені здалось, що він хитнувся, ніби натякаючи мені, щоб я сюди більше ніколи не повертавсь. У мене аж мурашки по спині побігли.

З тих пір мені часом сняться сни, у яких я бачу шістнадцятий поверх, сороку розміром з дев’ятнадцятидюймовий ноутбук, голубів-здоровил, жінку з величезними очима в дранті… і навіть Гошу. А ще я тепер точно знаю, що голуби не такі вже й прості птахи – вони дуже-дуже хитрі. І я впевнений, що в них точно є десь матка, якій вони поклоняються. Така собі голубина матка-монстр.

5

– Батьки запрошують тебе, тобто не тебе, а нас, на дачу, – сказала мені якось Марія. – Хочуть з тобою ближче познайомитись.

– Непогана ідея, хоч і стрьомна, – мовив я.

– Та не переживай, вони в мене класні.

Її батьків я вже бачив, бо час від часу забігав до своєї Вишні (так я називав Марію), щоб посидіти в неї або забрати її й кудись поїхати погуляти. Частіше було друге. У неї вдома ми залишалися дуже рідко. Її батьки й справді були класні. Добрі, веселі й неординарні настільки, наскільки можуть бути неординарні батьки. Словом, я погодився.

Якою була в той день погода, я не дуже пам’ятаю, навіть пору року не пам’ятаю. Але яке це має значення! Вони запросили на шашлики. По дорозі я купив коньяк із трьома зірочками й червоне напівсолодке вино для жінок. Мені найбільше подобаються грузинські вина, тож, коли я йду до когось у гості, купую саме їх. Так би мовити, популяризую Грузію.

До дачі ми добирались електричкою. Я майже всю дорогу спав, а Марія читала. Їхали близько години, може, більше. Вийшовши на платформу, я розпростер руки й обійняв повітря – чисте, як погляд малюка, прозоре, як вода в ранкових лиманах. Потім ми почимчикували в напрямку дачі, про «географічне положення» якої ми знали тільки приблизно. Точніше, знали не «ми», а Марія. Я взагалі не знав, де я, не кажучи вже про ту дачу. Довкола було багато дерев, стежечок, а ще дорога, платформа й люди, люди, скрізь люди з великими торбами. Люди йшли з електрички й на електричку.