Мати все

Замислився. А чого нервує? Чого хотів? Оженитися і привести молоду дружину до материної «хрущовки» на Троєщині? Чи, може, переїхати в апартаменти на Подолі під бік Іветти? Якщо відкинути менторський тон Лідиної матінки і це їдке «молодий чоловіче», то по суті вона просто повідомила майбутнього зятя про придане, що дає за дочкою. І що в тому поганого? От якби Ліда була страхіттям і дурепою, ідіоткою, яка не знає, хто такий Шнітке, а йому за таку дружину пропонували б мільйон і півцарства, отоді це був би підкуп, підлість і суцільна ганьба. До того ж він гідно поставив на місце королеву-матір. І чітко відповів: йому нічого не треба! Він любить Ліду, а не її… Сто тисяч? Дуже вчасно. Можна розширити складські приміщення. До того ж, якщо тягти з одруженням, Іветта подумає, що він пустопорожнє базікало, а не людина слова. І жити вони будуть окремо. Ніхто очі не мулятиме. Якщо ж Іветта розіграла його і ніяких ста тисяч він не побачить, це тільки підтвердить – ним рухає любов… Любов. Зрадів: треба одружуватися! Якнайшвидше! Щоб ти пропала і більше ніколи не з’являлася, Янка Бородіна! Ти більше не уособлення мрії. Ти відтепер – ніхто. Скакун бере Вербицьку! Вона, здається, крутіша за Бородіну!

…Стас згадав лагідні Лідині очі, налив у чарчину.

– Чому ти не сирота, Лідо? – спитав, дивлячись на розтрощене дитяче ліжечко.

Випив. Згадав, як у першу шлюбну ніч уніс Ліду на руках до цієї вітальні – щасливу, неймовірно легку і красиву в невагомій весільній сукні. Як слідом ішли Іветта, Стасові сестри… Несли пакунки з подарунками. Покидали їх на диван. Задки, задки…

– Молодий чоловіче, цей подарунок покладіть у надійне місце, – сказала теща і показала на кольорову паперову торбинку, у які зазвичай кладуть покупки в бутиках.

Він напружився, мовчки кивнув у відповідь, щоб не зірватися, не крикнути: «Який я тобі “молодий чоловіче”, стара ідіотко! У мене є ім’я, щоб ти…» Обережно посадовив Ліду у крісло, поніс пакунок до спальні.

Розгорнув. Усміхнувся. Сто тисяч. Можна не рахувати. Дякую, теще! На цьому твоє втручання в сімейне життя дочки закінчується. Стас потурбується, щоби ти якомога рідше з’являлася в цій, новій, квартирі. Ліда допоможе. На питання «я чи твоя мама» вона без вагань відповіла йому ще до весілля: «ти, тільки ти…»

…Стас випив, гірко посміхнувся. «Збрехала ти мені, дівчинко! А як подумати – чи твоя вина?» Стасові вистачило лише раз побачити голого сплячого Платона, щоби прозріти… Щоби вразитися, перелякатися, бігти геть, ніби зараз до кімнати мала зайти Іветта, прикувати його поглядом до такого самого ліжка і навіки замкнути в чотирьох стінах без судів, вироків, діагнозів і… ключів від дверей. Не знати, не чути, не допомагати в тому, чого мізки нормального хлопця з Троєщини зрозуміти і виправдати не можуть! Хай самі вошкаються зі своїм Платоном, тільки так, щоби Стас про це – ні сном, ні духом.

Та самого бажання не чути і не знати виявилося замало. А коли Ліда завагітніла, довелося ще й допомагати – то підвозити дружину до материної квартири на Подолі, то посеред ночі зустрічати в Борисполі літак із Парижа, яким хтось зі знайомих передавав ліки. Стас скреготів зубами, але підвозив, зустрічав… Робив усе, що не віщувало зустрічі з ненависною Іветтою. Не допомогло! Виходить, дарма колупався в Інтернеті, аби дізнатися, хто такий Шнітке?… Та ні! За це варто поборотися!

Дезінфікатор прикінчив пляшку і нарешті усвідомив, що геть не думає про дитину, якої в нього вже не буде.

Зоряна зайшла до просторої палати в той час, коли Ліда непевними рухами стягала нічну сорочину, надягала новенькі – мати передала – брюки і блузу. Поверх – жакетик з альпаки. Погано виходило. Ніби ватяна лялька повірила, що має кістки.

– Дайте допоможу вам, пані Лідо, – не втрималася Зоряна.

– Ні, Зорянко. Я в нормі… Ти, прошу, глянь у вікно. Хтось би мав за мною приїхати…

Зоряна підійшла до вікна, глянула на порожній двір.

– Я відвезу вас додому, пані Лідо. Ходімо… Надворі справжня золота осінь.

Ліда вийшла на поріг лікарні, вдихнула прохолодне повітря. «Життя…» – усміхнулась зачудовано. У червоному листі сонця з вітром намішано, голі гілки на тлі неба – ієрогліфами про незвідане, хмари свої химери вигадують. Сходами – у те листя, вітер… А далі куди?

Озирнулася розгублено: метрів за тридцять праворуч від порогу лікарні стояла «тойота»…Стас?

Ліда задихнулася. Стиснула кулачки, повільно пішла до чоловіка.

Кроків п’ять устигла ступити, коли з іншого боку у двір лікарні ввірвалося таксі. По гальмах! Ліда мимоволі озирнулася… З таксі вийшла Іветта, холодним поглядом проштрикнула Стаса, незворушно застигла біля автівки.

Ліда зупинилася, безпорадно тіпнулася – до Стаса… до матері…

Вони нічим не допомагали. Ні жестом, ні словом. Здавалося, взагалі забули про Ліду, про саму причину, яка поклала її на лікарняне ліжко. Дивилися крізь неї – голками крізь тонку матерію, тягли до себе могутніми, як ненависть, поглядами.

Ліда притисла кулачки до грудей, сіпнулася до Стаса.

– Стасику… Почекай. Тільки хвилину…

Заспішила до матері. Не бачила, як чоловік скреготнув зубами, рвучко розчахнув дверцята «тойоти». Підбігла до Іветти, обхопила руками її плече. Притулилася, зашепотіла:

– Я сьогодні ж провідаю Платона, мамо. Сьогодні ж увечері буду у вас. Дякую за все, мамо…

І гайда до «тойоти». Добігла, коли Стас уже викермовував із лікарняного двору.

– Стасику, Стасику… – стукала у скло.

Автівка рвучко зупинилася. Ліда непевним рухом відчинила дверцята, сіла поряд із чоловіком. Він мовчки запустив двигун. «Тойота» помчала геть із лікарняного двору.

А на порозі… з пакетом Лідиних речей стояла ошелешена Зоряна.

– Пані Лідо… – тільки й змогла прошепотіти.

Ліда ввійшла до вітальні й побачила розтрощене дитяче ліжечко. «Бідний Стас… – заплакала подумки. – Бідна я… Бідні ми, нещасні…» Притулилася до стіни, та застигнути надовго не вийшло – слабкі ще ноги тремтіли. Опустилася в крісло. Навіщо він розбив ліжечко і лишив посеред кімнати? Він… не змирився з утратою? Не простив? Покине?

Стас замкнувся у ванній, – довгу годину все товкся, шукав діла. Поголився. Заліз під душ. Дер жорсткою мочалкою тіло, наче до кісток треба. Він хоче… Хоче зберегти Ліду! І всі ці дні, поки її не було поруч, поки сам по собі… Так чітко уявив: він забере її додому, вони поплачуть разом – він і до ванної зараз ускочив, бо раптом відчув, як сльози підступають! – а потім обніме і скаже, що готовий боротися за них обох. Хай Ліда просто довіриться йому. І все вийде. Та коли на лікарняному дворі побачив Іветту – плани хитнулися під її холодним поглядом і завалилися, коли Ліда побігла не до нього – до матері. «Усе марно, марно…» – дратувався і все дер мочалкою голе тіло.

Урешті сів на унітаз і закурив.

«Чого я з нею панькаюся? – ухопився за злу думку. – Нащо її обнімати, умовляти і щось доводити? Надто розумна і делікатна? Маячня! Силу всі поважають. – Став перед нею… Категорично: – Я зможу забути про те втрачене дитя, якщо ти забудеш, що в тебе є мати. Тому що твоя мати – божевільний упир, і я не збираюся й далі спостерігати, як вона смокче з нас кров! І повір, Лідо: я більше не дозволю навіть згадувати про Іветту Андріївну Вербицьку!»

Збадьорився. Покинув прихисток у ванній. Зачинився на кухні – подумати, подумати, зосередитися, слова добрати… До вітальні зайшов, як вечір із ніччю перестрілися.