Матильда

— Я б їм не вірила, — вставила місіс Вормвуд. Її й далі дратувала відсутність звуку в телевізорі.

— То що, вона збрехала, — запитала міс Гані, — коли казала, що ніхто її не навчав множити цифри й читати? Це хтось із вас її навчив?

— Чого навчив? — не зрозуміла місіс Вормвуд.

— Читати. Читати книжки, — уточнила міс Гані. — Можливо, це ви її навчили. Можливо, вона мені збрехала. Можливо, у вашому будинку скрізь полиці з книжками. Я ж не знаю. Можливо, ви обоє затяті книголюби.

— Авжеж, ми читаємо, — втрутився містер Вормвуд. — Що ви таке кажете. Я щотижня перечитую від першої до останньої сторінки журнали «Автомобіліст» і «Світ машин».

— Дитина прочитала неймовірну кількість книжок, — повідомила міс Гані. — Я просто намагалася з’ясувати, чи вона з родини, де шанують гарну літературу.

— Ми не схвалюємо читання книжок, — скривився містер Вормвуд. — Читанням на життя не заробиш. Ми не тримаємо в хаті книжок.

— Я бачу, — погодилася міс Гані. — Я тільки хотіла вам сказати, що в Матильди блискучий розум. Сподіваюся, ви й самі це знаєте.

— Аякже, я знала, що вона вміє читати, — буркнула мати. — Вона тільки те й робить, що сидить у себе в кімнаті, втупившись у якусь дурнувату книжку.

— Та невже ж вас не цікавить, — здивувалася міс Гані, — що маленька п’ятирічна дитина читає довжелезні дорослі романи Діккенса й Гемінґвея? Невже це вас не примушує стрибати від захоплення?

— Анітрохи, — відповіла мати. — Мені не подобаються занадто начитані дівчата. Дівчина має дбати про зовнішність і про те, щоб згодом знайти собі доброго чоловіка. Бути гарною важливіше, ніж читати, міс Ганкі...

— Моє прізвище Гані, — виправила її міс Гані.

— Ось погляньте на мене, — сказала місіс Вормвуд. — А тоді подивіться на себе. Для вас головне читати. Для мене — бути гарною.

Міс Гані подивилася на цю незугарну дебелу тушу з самовдоволеною масною пикою, що сиділа в глибині кімнати.

— Що ви сказали? — перепитала вона.

— Сказала, що для вас головне — читати, а для мене — бути гарною, — повторила місіс Вормвуд. — І хто в результаті виграв? Звичайно, я. Я ось сиджу собі гарненько в затишному будиночку з успішним бізнесменом, а ви гаруєте, як невільниця, навчаючи капосних дітлахів абетки.

— Щира правда, солодка сливонько, — підтримав її містер Вормвуд, дивлячись на жінку таким слізливо-дурнуватим поглядом, від якого знудило б і кота.

Міс Гані вирішила, що треба тримати себе в руках, якщо хоче бодай чогось добитися від цих людей.

— Я ще не все вам сказала, — мовила вона. — Матильда, наскільки я можу судити на такому ранньому етапі, володіє геніальним математичним хистом. Вона блискавично перемножує в голові складні цифри.

— Кому це треба, якщо можна купити калькулятор? — знизав плечима містер Вормвуд.

— Дівчата здобувають чоловіків не завдяки розуму, — втрутилася місіс Вормвуд. — Взяти, наприклад, цю кінозірку, — додала вона, показуючи на німотний телеекран, де актор з поораним зморшками лицем обіймав під місячним сяйвом пишну жінку. — Може, ви думаєте, що вона його спокусила таблицею множення? Навряд. А тепер він на ній ожениться, ось побачите, і житиме в маєтку з купою покоївок та дворецьким.

Міс Гані не вірила власним вухам. Вона чула, що подібні батьки трапляються, і що їхні діти стають злочинцями й покидьками, та все одно була шокована, зустрівшись з такою парочкою віч-на-віч.

— Матильдина біда в тому, — вдалася вона до ще однієї спроби, — що вона страшенно всіх випереджає, й тому варто було б замислитися про якісь додаткові приватні уроки. Я цілком серйозно вірю, що за два-три роки належного вишколу її можна підготувати до університетського рівня.

— Університетського? — крикнув містер Вормвуд, аж підскочивши в кріслі. — Та кому, заради Бога, потрібен той університет! Та там навчають тільки поганого!

— Це неправда, — заперечила міс Гані. — Якби у вас зараз стався сердечний напад і довелось би викликати лікаря, то цей лікар мав би університетський диплом. Якби вас судили за те, що ви продали комусь машину-руїну, то ви мусили б наймати адвоката, який теж закінчив університет. Не варто зневажати розумних людей, містере Вормвуд. Але я бачу, що згоди ми не дійдемо. Вибачте, що я отак до вас увірвалася.

Міс Гані встала з крісла й пішла до виходу. Містер Вормвуд провів її до дверей і сказав:

— Дякую, що приходили, міс Говкс, чи як там, міс Гарріс?

— Не те й не те, — відповіла міс Гані, — але яка різниця.

І вона пішла геть.

Приємне було в Матильді те, що якби ви зустріли її випадково і порозмовляли з нею, то подумали б, що це цілком нормальне п’ятирічне дитя. Зовні вона не виявляла жодних ознак геніальності й ніколи не вдавалася до позерства. «Яка ж це розсудлива й спокійна дівчинка», подумали б ви. І якби ви, скажімо, не завели з нею випадково бесіду про літературу чи про математику, то так би й не здогадалися про справжній рівень її розумових здібностей.

Саме тому Матильді легко було приятелювати з іншими дітьми. Усім учням з її класу вона подобалася. Вони, звичайно, знали, що вона «кмітлива», бо ж чули, як її розпитувала міс Гані на першому уроці. І ще вони знали, що на уроках їй дозволяється сидіти тихенько з якоюсь книжкою, не звертаючи уваги на вчительку. Та в цьому віці діти не дуже дошукуються причин. Їм цілком вистачає власного клопоту, вони не дуже переймаються тим, що роблять інші й чому.

Серед нових Матильдиних подруг була дівчинка Лаванда. З першого ж дня в школі вони почали на коротких ранкових та годинних обідніх перервах ходити скрізь удвох. Лаванда була дрібненька як на свій вік, худенька німфочка з темно-карими очима та чорнявим волоссям, підстриженим на лобі гривкою. Матильді вона сподобалася за відважність та серйозність. І їй Матильда сподобалася за ті ж самі риси.

Не встиг іще минути перший тиждень навчального року, як до новачків почали просочуватися страхітливі плітки про директорку пані Транчбул. Коли на третій день навчання Матильда на перерві стояла з Лавандою в куточку шкільного майданчика, до них підійшла кремезна десятилітня дівчина з фурункулом на носі. Звали її Гортензія.

— Що, нова босота? — звернулася вона, дивлячись на них з висоти свого зросту. Вона ласувала картопляними хрустиками, виймаючи їх цілими жменями з величезного пакета.

— Ласкаво просимо в нашу тюрягу, — додала дівчина, прискаючи навсібіч шматочками хрустиків, що сипалися з її рота, наче сніжинки.

Дві крихітки сторожко мовчали, дивлячись на цю велетку.

— Ви вже познайомилися з Транчбулкою? — поцікавилася Гортензія.

— Бачили її під час спільної молитви, — відповіла Лаванда, — але ближче не знайомилися.

— То вас ще чекає ця радість, — повідомила Гортензія. — Вона ненавидить малих дітей. Тому терпіти не може першокласників. Вона вважає, що це гусінь, яка ще не вилупилася з личинки.