Меч Арея

Вони всі стояли на помості заборола. Київ город жив звичайними буднями. З коминів тягся в морозяне повітря кошлатий дим, усе було закидане снігом. Де-не-де погавкували пси, в крайньому від Полудневих воріт обійсті безпорадно мукало телятко, певно, днями знайшлося, й ніщо не вістувало небезпеки. Може, війна сюди й не докотиться. Київ город уже давно не знав супостатів, але князь не мусив спокоїти себе. Хоч би що, а стольниця має лишатися твердою, як людське серце.

Навесні з царя-городу Константинополя надійшли тривожні вісті. В імператорському дворі сталися великі зміни. Було усунуто від влади справжнього правителя імперії препозита Хрисафія. Хоч Гатило й був лихий на нього за спробу замаху 447 року, та все ж таємно підтримував через своїх людей при дворі лукавого євнуха. Хрисафій був у царі-городі ставленцем єюпетських товстосумів і таким чином послаблював силу стольної аристократії. Під його дудку грав сам імператор Теодосій Другий. Тепер же Хрисафія скинено, й ще ніхто не знав, куди поверне кермо підступна Пульхерія.

Й доки Гатило міркував, що має робити; надійшла нова звістка: імператор Теодосій загинув. Поїхав на полювання й приїхав ногами вперед. І таке трапляється, бо ніхто з-поміж смертних не знає, де здожене його коса Морани: в ратному вирі, на лову чи за бражним столом.

На братове місце сіла його старша сестра Пульхерія, хоч вона й раніше правила державою замість слабовільного Теодосія. Синкліт обрав імператрицею Пульхерію, бо ж брат її не лишив по собі можейської наді. Але нова імператриця мусила взяти собі можа в суправителі. Пульхерія, якій минуло п'ятдесят друге літо, на пораду нового улюбленця придвірної кліки гота Аспара, взяла собі можем майже неписьменного Аспарового воєводу Маркіана. Але, бувши святошею, попросила Маркіана пощадити її дівочу непорочність.

На бік нової правительки, зрадивши своїх друзів-єгиптян, перейшов і патріарх Анатолій. Таким чином Пульхерія, Маркіан, Анатолій і всемогутній чільник варварських тагм Аспар укупі з кліром та придвірною знаттю діяли заодно. Се ж не провіщало нічого доброго землі Руській.

Великий князь київський негайно надіслав до царя-городу Константинополя слів із вимогою новому імператорові Маркіанові поновити договір, складений три роки тому з його попередником Теодосієм. Але Маркіан, скориставшися зі свого міцного становища й з війни, яка мала спалахнути між Аттілою та Гейзом, з одного боку, та Римом і готами — з другого, не квапився втверджувати ганебних договорів із «гунами». Тим більше, що йому стало відомо й про зраду «вандальського» князя Міровоя, якого на батьків стіл незаконно посадовив готський конунг Теодорік. Основні ж сили Гейза, великого жупана Іспанії та Маврітанії, теж були в Африці.

Гатило на знак узгоди зі слов'янами Заходу порвав стосунки з Римом. Але написав листа імператорові Валентиніанові, аби той не втручався в його розправу над візіготами, як утікачами з-під його влади й руського підданства. Теодорікові ж одіслав іншого листа: «Не май сподівань на союз із Римом проти мене та брата мого Гейза».

В літо 451-е

Місяця березоля

Головна рать Великого київського князя рушила з городу стольного ще за зими. Гатило розраховував на несподіваність удару. Якби він потяг із дому першими весняними дорогами, перечекавши розпуття й повені, був би на берегах Райни за сорок день, тобто в середині п'ятого місяця року — квітного. Вирушивши ж. снігом, у стичні, він до весни здолав Русь, і Дерева, й Червенські землі, й україну моравців і став на берегах Лаби. Позаду в нього здіймалися ще вкриті зимовою попоною верхи Сніжки-гори, попереду видніли Клиновець, із полудневого боку вже зелений, та похилі Рудні гори. Весна почалася ще на Одрі, й сей відтинок до Лаби ополчення брало вже з останніх сил. Річки, маленькі й великі, поскресали, навіть лісові дороги стали важкі й підступні. Коні провалювалися в мокрий, ніздрявий сніг, вози та гарби з сіном і зерном для худоби стали в'язнути по ступиці, воли схудли й виснажились, і Гатило наказав зупинити ополчення, ледве переправивши задні полки та валки на лівий берег Лаби.

За Великим київським князем пішла раттю не сама тільки Русь із її численними групами племен волині дулібської, галичі, білих і чорних горватів, бойків, лемків, карпів, букачів, божичів, тиврівців, улучичів та подолян. Великого князя київського підтримала вся земля, підвладна йому: Луг разом із усім кошем косарським, на чолі з молодим князем Данком Богдановичем, уся Вкраїна і Сіврська під прапором старого чернегівського князя Божівоя, й Дерева під проводом Гатилового шуряка Ратибора Білгородського. Своїх воїв надіслали й кривичі, й смоляки, й нові піддані радимичі та в'ятичі, й деякі інші племена, що населяли полунічні краї Руської держави, й булгари, що сиділи по той бік Дону, й киргизи та обри, й саки з ясичами степовими.

Не було поряд лише Борислава. Та він, об'єднавши в ополчення всю рать задунайську й придунайську, разом з полками семигородськими йшов на захід іншим шляхом. Нарочиті можі донесли Гатилові, що Борислав уже з'єднався з воями великокняжого брата Володаря й чекає дальших наказів у Добречині.

Гатило послав кількох можів на чолі з десятником Воротилом і сувору ябеду до Борислава та Володаря:

Володареві стояти на місці, Бориславові ж якомога швидше рухатись на полудень до моря .Латинського й річки Сави в Сірмії й стерегти там тил головної раті руської від греків.

Богдан же Гатило зі своїм військом розташувавсь у відногах Рудної гори на лівому березі Лаби. Коли чотири роки тому він дивився на рать, яка лягла станом над Дунай-річкою, бачив чотири горби й чотири табори на них. Тоді греки панічно втікали від нього й, неспроможні стати йому супротиву, вирішили вбити його зміїним жалом безбородого євнуха. Тепер назустріч Гатилові йшла рать не тільки Риму та всіх підвладних йому язиків, а й хоробрі вої візіготів, і всі народи, що схилялися перед ним. Такої раті світ ще не бачив. Зате не бачив і Гатило стільки можів під своєю рукою.

Скрізь, куди сягало Гатилове око, було чорно від людей, і від худоби та возів, і від коней, і від гостроверхих наметів — скрізь, на всіх схилах і пагорбах, у всіх долинах і видолках курілися вогні, й та чорно-ряба маса можів і тварин, яка звідси здавалася йому лісовим мурашником, не мала ні кінця ні краю. Гатило ж сидів, як і належалося Великому князеві й самодержцю всієї неосяжної держави, на високому версі, найвищому з-поміж околишніх пагорів.

Він спитав старого конюшого, першої після себе людини в сьому безконечному ворушкому світі:

— Скілько є воїв моїх?

Вишата пильно подивився на один бік, тоді на другий, немов лічив оружних пішаків і комонників, і дуже поважно відповів:

— Безліч!

Така відповідь зовсім не влаштовувала Великого князя київського, та він подумав, що ніхто й не втямить сказати йому точнішого числа, й заспокоївся: Подібного ополчення він і справді ще ніколи не збирав під свої прапори, хоч уже дванадцяте літо правив Руссю.

Полотка Великого князя була вогненно-червона, як і завше в поході, й над нею маяв блакитний трикутний прапорець із золотом вишитим ведмедиком на ньому. Ведмедик устав на задні лапи й сердито роззявив пащу.

Богдан тільки тепер завважив, що ведмідь повернувсь очима на захід, а ще вчора дивився кудись у бік полунічний.

Гатилові по спині побігли мурашки від здогаду. Та се ж подають йому знак кумири руські!

Ввечері він скликав у полотці своїй раду велію й наказав із сонцем рушати. Коли ж усі розійшлися, він покликав до себе старого конюшого.

— Мовив єси, що маєш волхва.

Вишата кивнув: так, є відун у нього.

— То приведи.

Вишата довго гаявся й нарешті прийшов із гладким підстаркуватим чоловіком без вус і без бороди. Коли дід скинув перед ним капловуху лисячу шапку, на голові йому засвітився пучок ріденького сивого волосся. Й та сивина, що не клеїлася до товстощокого рожевого обличчя, й косі очі з капшуками раптом одбили в Гатила будь-яку хіть питати в духів своєї долі. Він підійшов до вилицюватого азійця:

— Ти хто єси?

— Ургуй, — відповів той.

— Хто єси, питаю. Роду-породу.

— Калмак.

У ворожбита була гарна молодеча усмішка, та волхвувати Гатилові вже так і не схотілось. Він махнув калмакові йти, Вишата, помулявшись, і собі пішов, а Гатило заліз до полотки. Авжеж, якого дідька! Руські кумири вказали йому сьогодні путь, а він шукає у калмацьких загонах свого сина Данка.

Гатило ліг узголів'ям до продухвини й задивився на небо. Воно було геть усіяне синіми, білими й жовтими зірками. Й через усе небо з полунічних країв тягся широкий і безконечний Райський Шлях [18] . Він ішов споконвіку в ті краї неба, лишивши праворуч Велику й Малу Ведмедицю, й казав русинам напрямок, усіяний зорями-очима, й не було йому ні початку, ні кінця, як не має їх і життя на землі. Під ним русини проклали собі путь у греки. Тепер же він показував туди, де чекала на князя київського велика слава чи незмірна ганьба. Й то було ще одним знаком Дажбога, а може, й Перуна та всепобідника Юра, новою лічбою, яку давало йому небо та руські кумири.

[18]

Чумацький Шлях.