Меч Арея

Проте наздоганяти мусив, бо Ецій далі злучини не пішов і став у межиріччі табором. Того ж таки вечора він покликав Ромула на ратну раду. Легати, квестори й військові трибуни сперечалися до пізньої ночі, кожен пропонував чекати тут підходу Аттіли, Ецій же не погоджувався приставати на таку пораду.

— Тут ми смо в доброму захисті, — сказав начальник першого легіону легат Віргіній. — Якщо Аттіла навіть перейде грузькі заплави Армансону, то ми зможемо відступити за річку Серен і тут знищити його.

Ромул, який досі не втручавсь у розмову, сього разу не витримав і схопився на ноги, незважаючи на свій сан і поважні роки.

— То хто йому вкаже брід саме через Армансон? Ти?

А якщо він не послухає тебе й зайде нам у тил? Чи зможемо спинити його на твердих берегах Йони, яку можна перебрести конем, не замочивши сандалій?

Запала мертва тиша, бо всі стратегічні плани сього вечора чомусь передбачали саме те, що Аттіла прийме тільки римлянами накинені умови бою. Нарешті Ецій спитав:

— Ти був єси в Аттіли, знаєш його й воїв гунських; що повідаєш сьогодні ти, коміте Ромуле?

Ромул нахилив низько стрижену сиву голову. Що б він міг порадити?

— Треба примовляти Теодоріка, — відповів Ромул.

Се знали всі, але як його примовити? Й раптом Ромулові спало на думку щось геть нове. Він недовго обмірковував:

— Знаєте всі сенатора Мецілія. Літорій уже примовляв Теодоріка. Ецій — такоже, й такоже марно. Мусимо спробувати щасливу зорю Мецілія. Теодорік вельми вірує старому сенаторові — те я добре відаю.

Те відали й усі тут присутні, й Ецій сам собі дивувався, як то він забув про старого сенатора. Він пильно поглянув на кожного, й у всіх у вічу була надія...

Через двадцять днів білий, як сметана, й досить опасистий сенатор Мецілій, який уже давно відійшов од державних справ і насолоджувався тихим спокоєм у своєму галльському маєтку на березі мальовничого озера, звідки видно було гострий конус давно згаслого вулкана Канталум, постав перед очі велеміжного Еція. Не давши сенаторові спочити після важкої дороги через увесь Центральний гірський масив Галії, воєвода римський виклав сутність його місії.

Мецілій загалом знав, про що йтиметься в розмові, й не дуже охоче їхав сюди. Але він і сам був зацікавленою особою в сій війні, й не вельми впирався на вмовляння.

Вони сиділи в ясно-синій полотці головнокомандувача тільки вдвох, і лише кроків за десять стовбичили, незворушно розставивши голі ноги, обплутані ремінцями сандалій, два вої в гривастих шоломах. Один тримав шуйцю на руків'ї короткого меча, інший був озброєний сулицею з широким сталевим овершям. Ецій сказав:

— Готи здрять усе твоїми очима, сенаторе, й чують твоїми вухами. Літа 439-го вказав єси готам мир — і вони пристали на твою раду. Вкажи їм зараз на меч.

Сенатор мовчав і думав про те, чи згадає Ецій про його маєток. І воєначальник таки не проминув кинути свій головний козир:

— Твоя земля лежить у підніжжі гори Канталум, високий сенаторе. Якщо ми не втримаємо гунів тут, Аттіла поведе їх на полудень, щоб злучитись із головними силами вандалів...

Мецілій посміхнувся. Ецій міг і не підкреслювати сього. Але се була суща правда. На березі чудового озера в нього прекрасна вілла, й квітучі поля, й ні з чим не зрівнянна теплиця. Коли гунам не перетяти шлях, вони обов'язково, йдучи до Іспанії, натраплять на його маєток і вщент зруйнують його. Та й самого Мецілія навряд чи пожаліють — відомого царедвірця й сенатора, який чимало шкоди завдав гунам у не так давно минулі часи. Але Мецілій був досвідчений оратор і політик, він не міг просто так узяти й погодитись, не витягши з того бодай найменшої користі. Вдавано безпорадно розвівши руки, він схилив долу очі.

— Коли такий високий між молить мене о поміч, я не потраплю відрікти йому.

Й хоч хитрість вийшла не дуже глибока, та Ецій якомога міцніше потиснув сенаторові його білу руку, що, здається, ніколи не знала ні меча, ні сулиці.

Наступного ж ранку старий сенатор, морщачись од болю в суглобах, бо надворі йшов дрібний і майже осінній холодний дощ, побрався верхи на захід шукати табір невловного Теодоріка. Ецій же, переконаний в успішному завершенні його місії, наказав своїм і Ромуловим легіонам просуватися в тому ж керунку — назустріч готам.

Конунг Теодорік і справді не зміг відмовити своєму давньому другові Мецілієві. Сенатор сказав йому головне:

— Якщо гуни здобудуть гору в раті сій, вони зметуть і тебе, й твій народ. І доведеться готам знову шукати притулку собі на островах або ж у пустелях Африки. Се речу тобі я. Ти ж відаєш, я здавен маю любов до готів. Чи не досить їм тинятися по світах? Рим одвів їм Ланди — найкращу землю між Піренеями та Гаронною. Коли станеш під прапор великого Риму, імператор дасть тобі й землі за Гаронною — до самої Луари... Коли ж ні — сам знаєш Аттілу. Та й Гейзерика з вандалами — такоже.

Конунг Теодорік Рудобородий міркував і зважував два дні, третього ж уранці наказав своїм герцогам, графам та баронам згортати полотки. Готська рать пішла вгору понад лівим берегом Луари. Подолавши її притоки В'єнну, Ендр та Шер, вони заглибились у лабіринти ста озер, що мали назву, дану їм галлами, Солонь. Вода в озерах була й справді мало придатна для пиття, зате сюди навряд чи наважилася б ступити кінна рать Аттіли.

Тут із Теодоріком і зустрілися легіони Еція та Ромула. Незабаром привів своє ополчення й Літорій.

У середині п'ятого місяця травного сполучені сили римлян і готів, маючи в собі численні слов'янські полки, підвладні Римові, були на місці. Прийшли й полки жупана Сватоплука та вже раз битого русинами жупана Міровоя, якому пощастило уникнути полону, хоч при сьому утратив і жону, й малого сина свого, й безліч можів ратних.

У сей час полки старого конюшого Вишати Огнянича тримали в облозі могутню римську фортецю Генабум [23] Вишата робив се на власний розсуд. Лишивши в Стреберній, тобто в Аргентіарії, міцну залогу на чолі з досвідченим воєводою витичівським Стоїменом, він вирішив просунутися далі на захід, щоб, коли настане день рішучої раті, а той день швидко близився, руське воїнство мало міцний правий бік.

[23]

Тепер Орлеан, місто на вигині правого берега р. Луари.

Вишата копієм вийняв дві фортеці: Скалон на березі річки Марни й Мелену над повноводою Сеною. Потому звернув майже на полудень і схопив міцною підковою Генабум, що здіймався чорними кам'яними стінами над неосяжною рівниною високого правого берега Луари.

Про те, щоб узяти копієм і сю твердь, не могло бути й мови. Побившись об стіни півтора дня, Вишата відтяг воїв на сотню сажень і наказав обкласти Генабум за всіма правилами облоги. З обозів було підкочено до стін громохкі тарани та інші стінобитні вежі, розкарячені кидуни метали через мури каміння й важкі стріли, схожі на велетенські сулиці з конопляними хвостами: міцний лук кидуна натягало п'ятеро й шестеро можів, на лук ставили стрілу, підпалювали прядиво й пускали. Стріла з ревінням неслася через городські мури, тягнучи по собі довгий і чорний хвіст полум'я та диму, й викликала в городі ґвалт і пожежі.