Меч і хрест

Але це, мабуть, була вже зовсім інша історія… А нині Марійку здивувало тільки те, наскільки не здивував її цей «випадковий збіг». Її не дивувало більше нічого, навіть факт, що велика і владолюбна вода бігла тепер по чорному камінню Андріївського безневинними і численними струмочками. Вивернувши голову, Марійка спробувала розгледіти пожежу на вершині Верхнього Міста.

– Не бійся, все згасло! – вгадала її занепокоєння Чуб. – Раптом як прорвало! Знизу! І дощ згори. Ми з Катею ледве встигли в мітлу вчепитись, а вже вона нас винесла. Просто як в анекдоті. Дружина: «По-моєму, я забула вимкнути праску». Чоловік: «Нічого, я забув вимкнути воду!» – Дарина хвацько зареготала. – Самі від свого порятунку ледве врятувалися…

– А липа врятувалася? Липа Петра Могили? Їй було 350 років! І вона згоріла?

Дивно, але Марійка не відчувала перемоги. Тільки втому і порожнечу.

– Ну, ти вже хочеш усе й відразу! – знехтувала її песимізм Чуб. – А знаєте, що найприкольніше? Купала – свято Вогню і Води! Ось уже ми відсвяткували, так відсвяткували за повною програмою!!!

– Чуєте? Звідки це? – прислухалася Катя.

Зарождалися три відьми На Петра та на Івана… –

линула звідкись тиха пісня, виткана з безлічі голосів.

Перва відьма Закон розлучає, Друга відьма Коров закликає, Третя відьма Залом ламає [14] …

Троє перекинулися через ажурні перила, напружено вдивляючись у далечінь.

Там, на порослій деревами вершині п’ятої, неофіційної Замкової гори проглядалися вогні.

14

Купальська пісня.

– Це про нас? – спитала Катя.

– Та це ж наш шабаш! – спалахнула Землепотрясна. – Той, що на нашу честь. Я ж відразу казала – ось ця гора! Хоча ні, – несподівано остудила себе вона. – По-моєму, цього я не казала…

– Так, – іронічно пирснула Катя. – Нам зараз тільки на бал – королевами!

Катерина Дображанська оцінила свої залиті кров’ю і випрані повінню боксерські шорти й залишки порізаної ножем майки, що прилипли до грудей. Потім перевела саркастичний погляд на Дарину Чуб у брудних мереживних трусах, які слугували як частина туалету, розірвані на бинти для неї, та із залишеним багровим синяком від її кулака на вилиці, що виконував обов’язки святкових рум’ян.

– Пхе… Переможців не судять! – безтурботно стенула плечима Чуб. – І взагалі на Івана традиція: обливати всіх водою з грязюкою! Отже, ми зараз «саме такі, як треба»! Майже в національних костюмах! Летімо…

Але летіти їм не довелось.

– Ой, Господи, а це ще що?! – приголомшено закинула голову Дарина, коли від Замкової-Флорівської-Хоревиці-Лисої Гори, до схилу гори Уздихальниці, біля підніжжя якої стояв тринадцятий булгаковський будинок, перекинувся вузький і довгий ланцюговий міст.

– Звідки він? – тремтливим голосом запитала Дарина, яка все ще не втратила здатності дивуватися.

– Він був тут у XVII столітті, – закивала йому як давньому другу Марійка. – І Михайло був, і Змій, і три богатирі… А те, що було, є назавжди. І я готова побитись об заклад, що там нас чекає замок.

Розділ останній, у якому все закінчується назавжди і починається знову…

Ти тут, в повітрі ми однім.

Твоя присутність, наче місто,

Як тихий Київ у вікні,

Що дзвону променів є вмістом…

Борис Пастернак

Замок був – колишній адміністративний центр Міста, з п’ятнадцятьма бійцівськими чотириярусними баштами, із загостреними дахами, що вимальовувались на тлі шовково-синього неба. І пройшовши крізь зруйновані триста п’ятдесят років тому козаками Богдана Хмельницького Драбські ворота, до яких вивів їх зруйнований триста п’ятдесят років тому міст – ровесник старокиївської липи, – вони побачили, що двір замку заповнений людьми.

– Ваша Влада, Ясні Києвиці! – накинувся на них оглушливий вітальний клич.

Їх оточили жінки – збуджені, з палаючими вогняними очима і довгим, скуйовдженим, не умиротвореним перукарем волоссям, яке закутувало голі тіла, вони плутались у важких золотих намистах, що побрязкували на виставлених напоказ грудях із гострими пипками.

– Хай пребуде з вами сила, Ясні Києвиці! – відокремилася від натовпу огрядна гола постать і вклонилась їм у пояс, захитавши безрозмірними грудьми з незліченними рядами золотих дукатів.

І Марійка подумала, що дивуватися можна без меж, і ніколи, напевно, це Місто не вичерпає своїх таємниць – і страшних, і дивних, і смішних, і абсолютно неможливих…

Тому що зараз перед нею стояла її абсолютно гола викладачка.

– Василино Андріївно, – глухо охнула Марійка, – це ви?

– Ваша покірна слуга, Маріє Володимирівно, – знову схилилася перед нею гроза і гордість Марійчиного інституту. – Київські відьми вітають Вашу Владу на горі Києвиць!

– Як ви сказали, пробачте?.. – розгубилася Ковальова.

– Києвиця, – випросталася Василина, і в її незвично шанобливому голосі промайнули знайомі повчальні нотки, – найперша назва Замкової гори.

– А я все згадувала, згадувала, – забубоніла її учениця, старанно відводячи очі від оголених тілес своєї вчительки. – Київська, Киянка… Як я могла забути?

– Хай пребуде з вами мудрість, Ясні Києвиці! – тут же вдарив її по вухах ошалілий галас.

– Тобто Києвиці жили поряд із горою Змія ще до того, як вона стала Старокиївською… – Марійка погладила бездумне чоло. У цьому спостереженні проглядалася неприємна логіка, але вона була не в змозі її сприйняти. – А це Дарина і Катя, – невпевнено відрекомендувала своїх супутниць студентка.

– Третя влада трьом! – завили відьми. – Полум’я Марені!

– Марена… А котра година? – занервувалася раптом Дарина.

Марійка тупо витріщилася на свій годинник, який пережив таке інтенсивне купання:

– Ще немає дванадцятої. Це ж треба…

– Так на мене Ян чекає біля клубу! Все! – заквапилася Землепотрясна. – Даруйте. У вас свій шабаш, у нас свій! Дуже дякую… До речі, якщо хтось хоче… Ще ж невідомо, чий шабаш кращий!

– Хазяїн чекає на вас, Дарино Андріївно, – зламалася навпіл Василиса Премудра, розмашисто показуючи правою рукою на браму за своєю спиною.