Меч і хрест

– Смерті немає, – гордовито мовила померла.

– Так, звичайно, – блякло погодилася Ковальова. – Але як? Як?!

– Щойно зірвала його безглуздий оберіг…

– Як я не здогадалась! – охнула Чуб, до якої дійшла, врешті-решт, суть того, що діється. – Адже Беладонна казала: кіт слухається тільки Килину! Але це неможливо!

– Ні, ні, – затрясла головою Марійка. – Катя намагалася мені допомогти. Вдень вона була справжньою!

– Але не вночі, – спокійно пояснила їй не-Катя. – Не в безпам’ятті. І лише доти, поки була безневинною. Досить було їй убити…

– Два бичачі серця. Передозування! – жалібно хлипнула Дарина Чуб. – Це Бегемот! І книгу роздер він…

– …тому що там був твій портрет! – завершила за неї Марійка, вказуючи викривальним жестом у бік неможливого іконостасу.

– Ні, – посміхнулася їй не-Катя, – тому що там не було мого портрета!

– Сатанинська мадонна? – переконано припустила Ковальова і з її обличчя зрозуміла, що влучила в точку.

– Він знайшов її. Знайшов моє капище! І спробував мене зупинити. Але він завжди недооцінював людину. Бачить Бог, – солодко примружилася не-Катя, – як я люблю людей! Навіть вас. Тільки заради таких, як ви, я і працювала в цьому убогому «Центръ». Яке це щастя дивитись, як заради крихітної вигоди, малюсінької любові, випадкової похоті ви миттєво відкидаєте все це християнське лушпиння і стаєте такими, якими вас створила Мати! Він ніколи, ніколи не змінить вас! Скільки б він вам не брехав… – з викликом повідомила вона круглій стелі.

– Ти кажеш про Мира? – тихо спитала Марійка. – Ти дала йому ключ од церкви? Один із наших ключів.

– Він хотів отримати скарб, – із задоволенням уточнила жінка. – І він отримав би його в обмін на те, що хотіла я. Двох сліпих…

– Ти брешеш! Ти обдурила його!

– Невже? – беззлобно посміхнулася та. – А хіба ви не отримали все, за чим прийшли до мене? І ти, і ти, і вона… – Не-Катя легко ткнула себе пальцем у Катині груди. – Хіба вона не позбулася конкурентів? І хіба не полюбив тебе той, кого любила ти? І чи не ти присушила свого друга, а разом із ним і хлопця «цієї падлюки»? І хіба вона не «облізла»?! – Килина самозабутньо розсміялася Дарині в обличчя Катиними губами. – Ви отримали все, про що мріяли! – підвела безперечний підсумок вона. – І чесно заплатили по рахунках. І він заплатив. І його послідовники, що всупереч його наказу вирішили закінчити обряд і вбити мене, заплатять за це теж! Але перед тим вони отримають те, за що внесли плату!

* * *

– Усе. Найстрашніше позаду, – смугастий Олег заговорив першим.

У його словах було боязке полегшення. І Кока зрозумів, що той має на увазі не стільки залишену за плечима «найстрашнішу» ділянку підземелля, скільки смерті – смерті, страшні й отупляючі. І найстрашнішу – останню!

– А вона була гарна, еге ж? – натужно сказав Олег.

– Так, гарна, – похмуро процідив крізь зуби Кока. – Навіть жаль… І часу трахнути не було, – непідробно жалкуючи, видихнув він. – Така баба пропала…

– А ту, першу, не шкода?

– Та ну, вона дурка була, – відмахнувся той. – Вищала, погрожувала, що її тато нас знайде. Пам’ятаєш? От дурка!

– А ти віриш, віриш, що тепер… – Смугастий скривив невдоволені губи. – В цей скарб, коротше? – видушив він.

– Не знаю. А ти?

– І я не знаю, – невдоволено буркнув Олег.

– Але Мир вірив, – сказав Кока. – Серйозно вірив. І що його раптом понесло? Адже стіна вже тріснула!

– Це він так сказав.

– Зараз самі помацаємо! Онде!

Попереду вималювалася чорна паща. Мир називав їх залу капищем – погане слово… Два промені із «зірок» на касках супутників схрестились і, пірнувши в глибину разом із власниками касок, заскакали по сірій поверхні бетону – стіну розривали глибокі рвані рани тріщин.

– Ну треба ж! – Кока рвонув до стіни і почав гладити її пристрасними, недовірливими, закоханими рухами – як жінку. – Це ж бетон, точно, бетон був! Що ж він?..

Стіна солодко кришилася під його рукою, впускаючи його у свої борозни. Бетон повільно обсипався, немов зітлілий черепашник, варто було натиснути. І жіноча податливість неприступної стіни принесла йому раптом глибоке й гостре, еротичне щастя.

Смугастий насторожено провів по стіні непевною долонею – хоч як дивно, вона не була ні замогильно-холодною, ні сирою – гарячою, мов розпалена сільська піч.

– А ти не вірив! – очманіло бовкнув Олег. Хоча сказати це мав зовсім не він, а йому.

– Боже, яка ж ти жарка, чуєш! – Кока захоплено подув на подушечки пальців, що залізли занадто глибоко в зморшкуваті складки.

Його пальці почервоніли. Ні, забруднилися чимось червоним.

– Яке тобі «боже»? – їдко осмикнув його Олег. – Мир би тебе…

– Диявол, як гаряче!

Руки Коки закопалися в стіну по самі лікті. Він почав вигрібати сипке тло, раз у раз пританцьовуючи й голосно дмухаючи на долоні. Олег вторив йому, мимоволі скрикуючи від болю.

– Ну, ну ж, він там! – покрикував він, пришпорюючи Коку й себе.

І лише коли, майже через годину плаский живіт бетону провалився всередину глибокою нерівною ямою, до нього прийшло нервове протверезіння.

Тут і не пахло ніяким скарбом! Пахло інакше.

Кров’ю…

Він здивовано втупився в свої руки, вимазані червонувато-бурою крупою, невидючими, нерозуміючими очима, відчуваючи, як його розпирає нестримне злісне розчарування.

Копати цілу годину, як два землекопи! І що? Що за запах, ніби і справді…

«Зірка в лобі» Олега раптом хрипнула і згасла.

– Ти що? Думаєш, нічо? Та він там, там! – заскиглив Микола. – Стіна ж тріснула!

– Зараз як трісну! Ні, стій, посвіти мені тут, трохи правіше… – підстрибнув Олег. – Ось тут, тут світи…

«Беззоряний» хлопчик стрімко впав на коліна, щоб підняти із землі якусь дрібну річ.

– Що, що там? – збуджено застогнав Кока.

Ліхтар облетів навколо Олега і опинився праворуч.

Декілька секунд обоє схвильовано розглядали тьмяне кружальце металу, що мирно лежало в нього на долоні під косим променем ліхтаря – прадавню монету зі стертим малюнком.

Потім:

– Це і є скарб? – надломлено спитав Кока.

Олег різко стиснув кулак і понюхав свої пальці.

– Слухай, по-моєму, треба звідси линяти… – сказав він.

* * *

Дарина і Марійка безмовно втупилися у двічі воскреслу з мертвих, спустошені її убивчим резюме, в якому була дивна, безжальна і нелюдяна чесність: убивця заплатив життям за вбивство. Катя – за жадання безроздільної влади – втратою влади навіть над самою собою. Дарина – за навіженство, згубне для інших, – божевіллям інших, яке ледве не погубило її. Марійка – за вигадану любов – відповіддю, такою ж фальшивою, наскільки й фатальною…

– І той, кого ти полюбила вже непідробно, сповна заплатив за своє безумство. Ця церква проклята! Ось її прокляття! – Не-Катине підборіддя гойднулось, і Марійка знову вгляділася в плоскі чорні очі Мадонни-Демона.

Демона, якому молились, і просили заступництва, і ставили йому свічки в православній церкві…

– Але як ти могла? Сто років тому? – стражденно скривилася Марійка. Але вона вже знала відповідь. І та, яка вже не була Катею, знала, що вона її знає.

– Як і ти. Я прийшла до нього! І він вирішив, що то вона. І взяв від мене землю.