Меч і хрест
Шрифт:
Якщо Катерину Михайлівну прорвало на відвертість саме зараз, із цементуючою маскою на обличчі, що ж… Бажання клієнтки псувати собі шкіру – такий же закон, як і будь-яке інше її бажання.
– Прийшла сьогодні у важливій справі в одну серйозну організацію, – з апломбом поскаржилася Катерина, – а в їхньої співробітниці виявилася падуча. Померла просто в мене на очах!
– Який жах, – професійно підтакнула косметичка. – Сідайте-но сюди, до телевізора… Який кошмар!
Катя покірно перемістилася з канапи на стілець і невидюче втупилася в екран:
«…у музеї російського мистецтва відкрилася довгоочікувана виставка Віктора Васнецова, – спробував заспокоїти її диктор зовсім
Але Катерина благополучно прослухала ім’я та регалії ініціативного аматора мистецтва й мимоволі вгледілася в телеекран, лише коли той обрамив апатичне обличчя зимноокого альбіноса, за яким усього кілька годин тому вона займала чергу до кабінету припадочної Килини.
Ні, Київ усе-таки – одне велике село!
– Ти уявляєш? – вела далі Катя. – Взагалі про кадри не піклуються. Як можна хворих і убогих до роботи з людьми допускати?
– Це-е то-очно, – підтвердила Танечка, хоча в цю мить її явно хвилювала зовсім інша проблема.
Тримаючи на гребінці Катине пасмо волосся, косметичка скрупульозно прорентгенила її поглядом. Потім підхопила друге, третє…
– Нічого не розумію! – розгублено мовила вона. – Катерино Михайлівно, у вас немає жодної сивої волосинки!
– Як це немає? – недовірливо здивувалася та. – Я що, сліпа, по-твоєму? Сьогодні вранці я бачила у себе на голові сиве волосся!
Привчена обходити всі гострі кути в характері клієнтів, Танечка миттєво підсунула їй своє ручне дзеркало і догідливо посміхнулася, заглядаючи Каті через плече:
– Якщо мені не вірите, самі подивіться.
Катя роздратовано розворушила своє коротке волосся, енергійно вертячи шиєю та прискіпливо вглядаючись у кожен жмут.
– Чорт, – здивовано видихнула вона нарешті. – От чорт!
– Чорне, як вороняче крило, – негайно знайшлася Танечка. – Ось бачите тепер, яка суміш у мене чарівна?
«Метро» Марійка назвала просто так, тому що слово було коротким і не потребувало додаткового роз’яснення.
Спускаючись по ескалатору вниз, вона відчужено порахувала рекламні мильниці ламп, які освітлювали вхід до підземного тунелю (їх було рівно дев’ятнадцять). Потім сіла на дерев’яну лаву і мужньо спробувала опанувати себе. Незнайомі люди лякали її. Ну а знайомих, якщо не брати до уваги власних родичів і сім’ї старшого брата, у неї просто не було. Але зазвичай Марійка досить швидко приходила до тями, варто було їй залишитися наодинці з самою собою.
Ворон!
Такий самий сидів уранці на підвіконні їхньої кухні.
«Я мушу віддати це вам? Трьом!!! Не хочу! Ні!!!»
«А здорово це було! Як у справжньому жахливчику!»
А якщо не «як»?
Якщо…
Коли вона нарешті вибралася на землю і підійшла до кінцевої зупинки на площі Толстого, де вже очікував її відданий маршрут, у Місті несподівано стемніло. Грозово-яскраво-червоний захід заплутався в гілках університетського ботанічного саду. Маршрутне таксі, що його тіснило стадо інших машин, повільно спускалося з гори. Київ увесь складався з гір і пагорбів – великих, малих і безрозмірних, які вміщували на собі численні вулиці, квартали і навіть цілі міста.
Хрещатик вважався Верхнім Містом, під яким розташовувався Нижній Поділ. Але, скоріше, його слід було вважати Середнім, позаяк і сам він був стиснутий двома вищими горами, на одній із яких височів крутий президентський
київський Капітолій-Печерськ, на другій – київський Акрополь: Михайлівська та Софіївська площі, Андріївська церква, Золоті ворота і Ярославів Вал…І зараз, з’їжджаючи, напевно, вмільйонне у своєму житті по колишньому бульвару Бібиковському, Марійка вмільйонне ж і дивувалась, яким високим вигином іде дорога вниз, аби, пригальмувавши в улоговинці майдану Перемоги, знову рвонути в піднебесся звитяжним проспектом.
Вогні проспекту Перемоги на далекій горі, наполовину червоні від численних задніх фар, наполовину зеленувато-білі, поступово сходилися в одній високій точці, що так близько сусідила із зірками, що звідси, здалеку, здавалося: цей шлях веде просто в небо…
Марійка вкотре упіймала себе на думці, що намагається згадати нинішнє ім’я Бульвару, який на початку свого життя звався просто Бульвар. Але не змогла.
Зазвичай віддана і слухняна, її історична пам’ять виявляла дивовижну впертість, норовисто викидаючи в «кошик» усе, що стосувалося дня нинішнього. І Ковальова їздила по бульвару безрукого Бібикова [4] , повз червоно-чорний університет Святого Володимира, де навчався на медичному її Михайло Булгаков…
4
Д. Г. Бібиков – київський генерал-губернатор.
Повз Алею Гімназистів, що ділила бульвар навпіл, Першу імператорську гімназію в 14-му і Другу – в 18-му будинку, куди ходив Мишко-гімназист…
І лише іноді, короткозоро мружачись, вдивлялася в таблички, що прикрашали їх нині, тут же забуваючи їхній зміст.
«Якщо вже на те пішло, треба назвати бульвар Булгаковським! Він обходив його вздовж і впоперек!»
«Він…»
Вона нараз отямилася, відчувши, що знову здатна мислити і міркувати розсудливо.
І дивлячись на аскетичне обличчя Марійки Ковальової в темному, мірно тремтячому склі, в подробицях прокрутила в голові кіноплівку Андріївської пори свого життя.
Її тіло колов адреналіновий дрож збудження, сцени, яскраві та красиві, змінювали одна одну. Вона почувалася так, немов підійшла до найбільш захоплюючої частини книжки, і заковтувала її жадібно й уводночас повільно, двічі перечитуючи особливо вподобані рядки.
Зараз вона повернеться додому і ретельно згадає все, кожну подробицю, складе їх у цілісну картину й остаточно переконається в тому, що…
«Я завжди знала, що це можливо! Я знала: він писав правду! Я знала це!!!»
– Це все дігери, – відчинивши двері, почула вона втомлений голос батька. (Він, як завжди, обурювався чимось: урядом, мером, цінами на транспорт.) – Коля казав, а я ще не вірив! А цим печерам тисяча років, напевно, там тільки крикни, все к бісу завалиться… От, видно, стіна якась і полетіла, а від поштовху труби полопались. Добре, що самих цих дурнів не завалило. У-у, пацанва безголова!
– Ну що ти сам себе заводиш? – спробувала урезонити його мати.
Дочка нечутно причинила за собою двері, сподіваючись навшпиньки прокрастися до своєї кімнати. Не зводячи очей із золотого прямокутника кухні, з-за краю якого висувався стоптаний батьків капець, що підстрибував на його знервованій нозі, Марійка зробила декілька акуратних кроків і з гуркотом наштовхнулася на триклятущий велосипед.
«Ну чому я ввесь час про нього забуваю?!» – жалібно схлипнула вона подумки, хоча давно вже помітила за собою цю дивну здатність: повністю викидати з голови тьмяні реалії свого життя і щиро дивуватися щоразу, побачивши їх знову.