Меч і хрест

Утім, нічого дивного в цьому начебто й не було. І кожне з нас без зусиль пояснило би таку зміну декорацій, припустивши, наприклад, що рудий зайшов до кабінету, а альбінос з’явився трохи пізніше… Коли б не один дивний збіг: на безіменному пальці правої руки блондина сяяв такий самий перстень, а в лівій він тримав ту ж саму книжку, розгорнуту на тій самій сторінці.

Загалом, тут варто було поміркувати над теорією ймовірності…

І була б Катя Дариною, вона не забула б поцікавитися, наскільки великою є можливість такої випадковості й чи не прирівнюється вона до багатозначного «нуля»?

Але Катя Дариною не була і тому, миттєво прозондувавши поглядом чоловіка в білому костюмі і прикинувши на око вартість його брюк і піджака та навіть вірогідний бутик, де вони були куплені не далі ніж цього літа, лише подумала, що цей представник флори і фауни – персонаж досить світський або, в усякому разі, здатний розуміти людську мову. Хоча книжка Булгакова і підозріло великий камінь у його персні свідчили: він їй, звичайно, не рівня і особливо церемонитися з ним не варто.

– Ви до Килини? – суворо спитала Катерина.

Блондин повільно підвів очі і, зігнувши праву брову, оцінююче подивився на неї.

– Може, пропустите даму вперед? – не те що спитала, швидше звеліла Катя.

– Не турбуйтеся, – ліниво мовив блондин, свердлячи її блідо-блакитними очима. – Я зайду лише на хвилину. Мені треба поставити їй одне запитання, і я навіть не чекатиму її відповіді.

– Точно на хвилину? – начальницьким тоном уточнила Дображанська, зневажливо пропустивши повз вуха загадкове закінчення фрази.

– Якщо бути точним, то на тридцять одну секунду, – холодно-по-світському посміхнувся блондин, оголяючи бездоганно білі зуби.

– Гаразд, – дозволила Катя. – Скажіть, що я за вами. – І, розвернувшись на каблуках, попрямувала до виходу.

– Стривайте, – несподівано погукав її блідоокий, і, озирнувшись на нього, Катя побачила, як він підбирає щось із підлоги.

– Ви, здається, загубили… – Чоловік простягав їй золотий ланцюг.

Подумавши, Катя повернулася і прийняла прикрасу з його рук. Ланцюг у вигляді золотої змійки, що кусає себе за хвіст, упущений тут кимось із відвідувачів, був річчю екстра-класу – старовинна, золота, напевно авторська робота… Каті подобалися путні речі: вони єдині свідчили про те, що в цьому ідіотському світі панує не лише дурість і хаос.

– Дякую, – сухо подякувала вона блондину і, демонстративно надівши ланцюжок собі на шию, пішла на вулицю, на ходу заправляючи знайдену змію за цнотливий комір-стійку.

Красуватися чужою втратою було б верхом ідіотства: будь-якої хвилини розтелепа могла повернутися в «Центръ» у пошуках втрати.

Але що впало, те, пардон, – пропало!

* * *

Ще раз звіривши адресу будинку з квапливими маминими карлючками на папірці, в який та дбайливо загорнула «великі гроші», відірвані від сімейного бюджету заради щастя своєї пришлепуватої дочки, Марійка приречено зайшла в «Центръ Старокiевскаго колдовства на Подолъ».

У дверях вона зіткнулася з високою чорноокою дамою в брючному костюмі, що ковзнула по ній невидючим поглядом.

«Яка гарна!» – щиросердо здивувалася Марійка, мимоволі повертаючи шию вслід за нею.

Обличчя дами вбивала різка оправа окулярів із незвично вузькими, ніби зневажливо зіщуленими скельцями. А безлика коротка стрижка, відчужено відсторонена, мовби не бажала знатися з її рисами, такими напруженими і злими, що, здавалося, по зведених вилицях дами біжить високовольтний електричний струм.

Та все ж порівняно з чорноокою Рита, Ліда й Женя здавалися лише пародіями на красунь!

«Якщо навіть така сюди ходить…» – підбадьорила себе Марійка.

Нагнувшись до своєї машини, що вже успішно розвернулася, Катя владно постукала у вікно – водій поспішно опустив скло.

– Їдеш зараз у салон, – розпорядилася начальниця, – береш мою косметичку Таню і везеш до мене додому з усім причандаллям. І нагадай їй, аби вона фарбу для волосся не забула. Ця ідіотка ввесь час забуває, що мені сивину профарбовувати потрібно.

Шофер уражено подивився на Катерину і негайно отримав нову порцію крику.

– Чого вилупився? Так, у мене сиве волосся з дев’ятнадцяти років! І щоб за двадцять хвилин чекав мене на цьому самому місці!!!

…Бгаючи в руках направлення, що дорого коштує, Марійка Ковальова звернула за третій ріг.

Блондин зник, немов того й не було, – на його місці, заклавши ногу за ногу, сидів біло-джинсовий брюнет із татаро-монгольським обличчям і чорними, як вовчі ягоди, очима. Обережно обійшовши його кросівку, що розгойдувалась у повітрі, Марійка сіла на крайній стілець і ввічливо спитала:

– Ви останній?

Брюнет підвів голову від книги, ніжно подивився на неї й мовчки кивнув у відповідь. На його руці красувався великий помітний перстень із прозоро-блакитним каменем.

– Тоді я за вами, – зітхнула Ковальова й почала зосереджено розгладжувати зім’ятий папірець. Вона встигла помітити, що книжка, яку читав сусід, – її улюблена «Майстер і Маргарита». І приревнувати її до нього.

– Чому ви сіли так далеко? – несподівано поцікавився брюнет. – Не любите чоловіків східної національності?

– Ні, що ви! – Марійка густо почервоніла, злякавшись, що чоловік запідозрив її в націоналізмі.

– Не переймайтесь, – вів далі той, підсаджуючись до неї ближче. – Я корінний українець. Мої предки жили в Києві ще до заснування Київської Русі. А потім грянуло татаро-монгольське іго. Природно, це певним чином позначилося на нашій зовнішності. – Він засміявся. І Марійці сподобалося, що він бреше, як освічена людина, а не як абхаз із речового ринку.

– Я нічого такого… Я просто думала, що це я вам… – запинаючись, виправдалася вона.

– Навпаки, – рішуче урвав її він. – Мені дуже приємно зустріти тут таку чудову дівчину.

Вона насторожено подивилася на нього, намагаючись намацати в його словах замасковані голки іронії. «Знущається, – вирішила вона різко. – Занадто гарний. Хоч і не такий, як Мир. А може, просто нудно йому тут сидіти».

– Я навіть не чекав зустріти тут таку, – любовно проворкотів брюнет, присуваючись іще на один стілець.

І від цього вкрадливого руху Марійчин живіт істерично втиснувся всередину, так що вона водночас відчула всі свої м’язи. Ситуація стала небезпечною! Задушливою від її принизливого безсилля – черговий красень вирішив погратися з нею, як кіт із мишею, а вона абсолютно не вміє виходити з таких ігор.