Меч і хрест
Шрифт:
анекдот, парсуна, пора
– Можливо, у нас так багато квартир? – штовхнула ідею Чуб, виблискуючи палаючими подивом очима.
Вона безцеремонно зірвала один із ключів, поряд із ним на металевому кільці висів картонний брелок «Мерингівська вулиця, 7, кв. 4».
– Де це? – заінтриговано спитала Чуб.
– Це нинішня Заньковецька, – розгублено мовила Марійка. – Якась знайома адреса…
– Ні, – з жалем відкинула прекрасну ідею Дарина. – Це місце я знаю. Там офіс однієї концертної фірми. Дивно… Але мітли, Масюню, мітли! – знову впала в захват вона. – Ти розумієш, що це означає? Ми літатимемо! По небу! Насправді!
Вихопивши з шафи найближчу
– Але ж це страшенно незручно, – діловито повідомила вона подрузі. – Палиця врізається в пах! Треба хоч би сідло сюди прикрутити!
Люди підкорюють Київ, купують квартири та будинки, книжки та дорогі речі. І, оволодівши ними, думають, що це Місто, будинок, річ належать нам. Але насправді це ми належимо їм, і вони переживають нас і міняють «хазяїв» на нових і нових. І ті, що вважають себе володарями, виявляються лише випадковими зустрічними, швидкоплинними захопленнями, короткочасними шлюбами в нескінченному житті Міста, будинку, речі.
Версаль давно не належить Людовикові XIV, але «король-сонце» вічно належатиме Версалю, точно так, як і Кий, Володимир Красне Сонечко і Ярослав Мудрий назавжди залишаться власністю Києва. Немає фамільних прикрас, немає родових садиб – вони байдуже міняють прізвища та сім’ї, забуваючи або вносячи до свого багатого послужного списку тих, хто їх любив, і тих, хто вбивав заради них, і тих, хто витрачав на них своє життя…
Ще вчора молода жінка Килина розкладала по коробках солодкі трави та клеїла на них акуратні папірці з назвами, щоб при потребі відшукати їх без зусиль. Вона була діловитою та запасливою і тримала свою квартиру в ідеальному порядку, не знаючи, що менш ніж через добу і квартира, і порядок зрадять її з шалено киплячою і випадковою Дариною Землепотрясною, яка зараз із жаром потрошила комори та шафи, що флегматично прийняли нову владу. І тільки один капосний кіт Бегемот залишився вірний своїй прекрасній золотоволосій хазяйці. Але рано чи пізно він теж захоче їсти.
«Я віддала вам усе. Але не радійте цьому! Моє Місто – не подарунок вам, а прокляття!» – згадала Марійка й подумала:
«А чому Килина вважала Місто своїм? Чи я недочула, й вона сказала “горе” або “гора”?»
Насилу утримуючи в обіймах розчленовані ударом об сходи музею рештки велосипеда, Марійка, пихкаючи, вилізла з яру під Старокиївською горою. Дарина послала її за сідлом. Але, по-перше, виявилося, що в неї просто не вистачає сил відкрутити його самій, по-друге, побачивши нещасну купу металобрухту, Марійці раптом стало до сліз шкода батьківського подарунка. Напевно батько полагодить його, і…
«І цей велосипед іще переживе мене», – філософськи подумала його власниця.
«Ви помрете, перш ніж ряба стане любою, а біль згорить у вогні!»
«Можливо, привиди, що нібито мешкають в усіх старих замках і особняках, – це душі людей, які не можуть змиритися зі зрадою своїх будинків і речей? У такому разі, тут, на Старокиївській горі, має бути цілий штат примар».
– Оце і є та сама Лиса Гора!
Біля символічного парканчика з круглих низькорослих стовпів, скутих обвислими до землі чорними ланцюгами, що відгороджували яр із боку музею, стояла сумнівна парочка. Білявий хлопець, поставивши праву ногу на ланцюг і похитуючи нею, немов розгойдував гойдалку, і вказував гордим пальцем кудись за Марійчину спину. Темно-русява дівчина поруч нього скептично простежила за його рукою.
– На ній 1 травня у Вальпургієву ніч збираються київські відьми. Святкувати День міжнародної солідарності всіх трудящих! – У його голосі чувся іронічний апломб: очевидно, білявий вважав себе знавцем і намагався справити враження на свою супутницю.
– Це не Лиса Гора, – заперечила дівчина холодно. – Лиса –
там. – Її вказівний палець полетів кудись удалину. – Та, на якій Павловську психлікарню побудували!Попри вагу велосипеда, що незручно нависала на ній, Марійка здригнулася беззвучним коротким смішком і ледве не впустила скручене колесо.
«І чому, – не без підстав здивувалася вона, – ніхто не розвісить на них таблички? Це ж наша національна пам’ятка! Усі знають, що Лиса Гора – в Києві. Але де вона і скільки їх насправді – до пуття не знає ніхто».
Останнє було не дивно.
За сотні років існування Міста літописні київські гори зазнали чимало реінкарнацій, і кожне нове життя дарувало їм нового власника, що давав своє ім’я, у великій кількості яких плуталися навіть професіонали. Маленьку гору, названу білявим Лисою, звали Дитинка, або Клинець. А велику, розташовану праворуч від Старокиївської, що відгороджувала яр із боку музею, – Хоревицею, на честь брата Кия – Хорива. І Замковою, в пам’ять побудованого на ній у чотирнадцятому столітті та зметеного через триста років величного воєводського замку, з підйомним мостом, що опускався через нинішній Андріївський узвіз на гору Уздихальницю. І Киселівкою на честь останнього воєводи Адама Киселя. І Флорівською, позаяк із іншого боку гори приліпився діючий досі Флорівський жіночий монастир, і на сірих дореволюційних фотографіях горду верхівку гори прикрашала його кладовищенська церква Троїцька. І якось іще…
І, природно, Лисою!
Та і яку з численних київських гір не обзивали Лисою хоч одного дня, якщо, як правильно про те говорила Марійка Дарині, тільки офіційно визнаних, їх налічувалося цілих чотири?
«Ні, точно треба таблички вішати, заразом би і написали, яка з них перша, а яка – друга? І як їх узагалі числити: за старшинством чи зліва направо?»
Озираючись на парочку, що сперечалася, Марійка врізалася в живіт якоїсь екскурсії і, злякано вибачившись, чи то впустила, чи то поклала на землю свій металобрухт і енергійно струснула затерплими руками.
– …Місто, назване на честь старшого брата, – Київ – столицю Давньої Русі та Матір міст руських! – зачула вона знайомий соковитий і самовпевнений голос, що подіяв на неї, як гра сопілкаря на щурів. – Згідно з однією із давніх київських легенд, князь Кий був не хто інший, як kuj – герой, який переміг змія, що мешкав у цих краях.
Обійшовши невеликий гай із зацікавлених спин, Марійка побачила Василину Андріївну, що височіла перед ними. Її великогабаритну фігуру безкомплексно обіймала сукня в червоних маках.
– Здобувши перемогу, Кий упріг змія в плуг і зорав землю. Із цих борозен виникли Дніпро, дніпровські пороги та вали вздовж Дніпра, що дістали назву Змієвали. Змієвали, що збереглися до наших днів, ми побачимо в кінці екскурсії. А тепер подивіться праворуч: перед вами лебедина пісня архітектора Растреллі. Єдина в Києві церква, в якої немає дзвонів. Підійдімо до неї ближче…
– Здрастуйте, Василино Андріївно, – виявила свою присутність студентка.
– Здрастуй, Ковальова. Зачіску нову зробила? Молодчина, – байдуже похвалила її викладачка.
Екскурсанти рушили у вказаному Васею напрямі. Порівнюючи крок із рішучою ходою Василини, Марійка задрібушила поруч із нею. У роті в неї перекочувалося цукерковою кулькою запитання, але задавати його суворій Васі вона не наважувалася.
– Хто, Ковальова, дивлячись на цю топографічну незрозумілу річ, – буркотливо мовила Василина Андріївна, охоплюючи поглядом непрезентабельну зелену галявину, заповнену ледачою суботньою публікою, що без особливого інтересу поглядала на металеві таблички, які пояснюють легендарне походження того чи іншого каменя або горба (котрі були колись частинами валу та рову легендарного Граду Кия), – скаже, що це унікальне своєрідне місце?! Я б порівняла Старокиївську гору із яйцеклітиною, з якої за дев’ять століть розвинувся не лише Київ, але й сама Київська Русь.