Меч і хрест

Катя різко приклала руку до серця й голосно вдихнула повітря, не зводячи очей із сніжно-білої кішки.

– Ну я ж тебе просила! – докірливо скрикнула Марійка.

– Дезодоранти! Що ж ти раніше мовчала? – закричала Чуб.

Беладонна демонстративно насупилась і відвернулася, явно вважаючи, що два різноспрямовані запитання містять цілком вичерпну відповідь.

Дарина, тупцяючи, метнулася в коридор.

Марійка – до майже непритомної Каті.

– Нічого, – похмуро зупинила її та. – Нехай. Інакше я б ні за що не повірила. Придумала б яке завгодно пояснення, але… До речі, – негайно схопилася за соломинку вона, – я нещодавно читала, що японці винайшли перекладачі для собак і кішок! Вони гавкають, а спеціальний пристрій перекладає англійською: «сти давай!», «Не хочу», «Набридло». Може, їх вже до нашої адаптували? У нас же умільців повно…

– Правильно, – тяжко погодилася з нею Марійка Ковальова.

– Ну чьо, летимо?! – вбігла до кімнати Дарина з багатообіцяючим дезодорантом у руках.

Тицьнувши його збентеженій подружці, «космонавтка» знову схопилася за мітлу й, осідлавши її, підстрибнула на килимі.

– Летимо! – істерично посміхаючись, повторила Катя, вже втретє за сьогоднішній день відчуваючи, що остаточно з’їхала з глузду. – Летимо! Та зрозумій же ти, дурман – це дурман! Скільки наркоманів із вікна навернулися! Люди – не літають!!!

– Ще й як літають! Дивися!!!

Чуб бадьоро вихопилася на бетонний майданчик балкона з відваленим поруччямя. Сіла, напружено зігнувши ноги в колінах, безстрашно подивилася вниз на асфальт Ярославового Валу, зціпила зуби і… відчайдушно проголосила:

– А знаєте що? Викличмо ліпше таксі!

* * *

– Ви що, на шабаш зібралися? – розсміявся молодий водій, побачивши трьох різнокаліберних дівчат, одна з яких навіщось везла з собою двірницьку мітлу, наявність якої було важко пояснити.

– Ага, на шабаш, – відповіла Дарина з кокетуванням професійного конферансьє.

– А мене з собою візьмете? – з цікавістю вивернув він шию.

– Ні, не візьмемо, – протуркотіла Чуб. – Там лише дівчата.

– На дорогу дивіться, – професійно-начальницьки гаркнула Катя.

А Марійка, що в жодному з підвидів спілкування професійних навичок не мала, розсудливо перемкнулася на свою професійну галузь і заклопотано замислилася: «І все-таки, що означає “худая ведьма”»?

Якщо про когось російською говорять «худая мать» або «худой доктор», мають на увазі, що ці люди погано виконують свої обов’язки. Але, згідно з народними повір’ями, до професійних обов’язків відьом входять винятково шкідливі діяння та вчинки. Й навіть обожнювана Маргарита Миколаївна, обернувшись на відьму, тут же розгамселила квартиру критика Латунського й перетворила свого ні в чому не винуватого сусіда на свиню.

Але чи означає це, що «худая ведьма» – жінка, занадто хороша для відьми, чи їй просто страшенно хочеться підтасувати таку відповідь? З іншого боку, в жодному описі канонічних чаклунок не сказано, що ті зобов’язані щоночі чергувати на горах, «чтобы остановить то, что может нарушить истину». Щоночі! Це ж робота важча, ніж у тата!

«Моя влада – ваше рабство», – загрозливо брязнула в її голові бідолашна Килина.

«Невидима і вільна!» – закричала обожнювана Маргарита Миколаївна.

У словах цих жінок таїлася виразна суперечність.

– Що, навіть одного хлопця не візьмете? – не вгамовувався таксист. – Ні, а серйозно, що це буде?

– Та випускний святкуємо. Інститут закінчили. – Дарина брехала, як дихала.

– А який?

– Театральний.

– Воно і видно, актриси! – вдоволено реготнув шофер. – Телефончик не залишите?

– Ну вже вибачте, – хихикнула Дарина Чуб. – Або гроші, або телефончик.

Водій тут же посерйознішав і вибрав гроші. Машина в’їхала на згасаючу Трьохсвятительську, заполонену довгою огорожею, що розрослася навколо новозбудованого Михайлівського монастиря, який загородив колись відкритий з усіх боків парк.

– Тут, – загальмувала машину Дарина біля старого особняка, що прилягав до виштукатуреної монастирської огорожі й напевно близько знався ще з попереднім, – дев’ятсотлітнім Михайлівським. – Почекайте нас, ми недовго, – про всяк випадок збрехала вона й гордо похвалилася: – За мною, я тут кожну діру знаю!

Катя неприховано скривилась і сунула таксистові сто гривень:

– Дочекайтесь у будь-якому разі.

Йдучи за помахом Дарининої руки, трійця пірнула в якусь незрозумілу хвіртку і, пройшовши неправильний трикутник двору, утвореного трьома четвертинами будинків, вильнула у вузьку кам’яну щілину між стінами.

– Прошу, – запросила їх Дарина, зробивши крок у сіро-молочні сутінки парку. – Ох і добре тут!

– «…на терасах кращого місця у світі – Володимирської гірки!» – закінчила цитатою Ковальова.

– Булгаков? – вгадала з інтонації Чуб. (За всієї її пошани, розумницю занадто вже зашкалювало на обожнюваному «Майстрові».) Утім, зараз вона була солідарна з ними. – «Вот стою на горке, на Владимирской. Ширь вовсю – не вымчать и перу!» [7] – гордо гримнула вона іншим класиком і грянула вголос: – «й-о-хо-хо, ще й пляшечка рому!»

7

«…Так когда-то, рассиявшись в выморозки, Киевскую Русь оглядывал Перун». В. Маяковский, «Киев».

День був наполовину розбавлений ніччю, що потроху спадала на землю, і суботні кияни ще ніжилися на літніх лавах і висіли на низькій огорожі, вдивляючись у «приголомшливий за красою краєвид». А в овальній альтанці над обривом уже цілувалися якісь двоє закоханих, що на смерть прилипли одне до одного, і Дарина романтично засопіла, згадавши, як колись, на першому курсі училища, цілувалася зі своєю тодішньою Великою любов’ю на цій самій лаві, під металевим мереживом даху.

Від альтанки в сіро-мереживному капелюсі дорога збігала крутим півколом на нижню терасу гори, де височів пам’ятник князеві Володимиру з трисажневим хрестом, що світився електричними лампочками. Праворуч від чавунного Хрестителя Русі було розкреслено п’ять симетричних алей, якими прогулювалися кілька пізніх любителів міської природи. Ліворуч, на круглій лаві, що оперізувала дуб, розташувалася щебетлива студентська компанія, озброєна десятком пляшок пива.

– Дивно все-таки, – зауважила Дарина. – Як Лиса Гора може бути за два кроки від Хрещатика? Мені здавалося, що відьми мусять збиратися в якомусь безлюдному місці.

– А воно й було тоді безлюдним, – пояснила Марійка. – Раніше з Верхнього до Нижнього Міста можна було потрапити тільки Андріївським узвозом. Фунікулера не було. А Олександрівський, ну, той, який зараз Володимирський, узвіз од Хрещатика на Поділ проклали лише 1850 року. Десять років прорубували. Та що там, коли й сам Хрещатик якихось двісті років тому побудували, а Києву – тисяча п’ятсот!

– А я чула, менше, – озвалася Катя.

– Або більше. Це офіційна версія: тисяча п’ятсот. А насправді ніхто точно не знає, скільки йому років. Історики, як і раніше, сперечаються. Уявляєш, – апелювала Марійка до Чуб, – яка тут раніше гущавина була, величезна – до самого Дніпра! Перунів гай. А потім, коли князь повалив звідси дерев’яного ідола, відьми покинули це місце.

– Вони пішли, а ми оселилися! – весело гмикнула Дарина. – Я ж виросла тут, на Десятинній. Мене бабуня все дитинство на Володимирській гірці вигулювала. Може, я на цій самій Чортовій горі у пасочки гралася!