Меч і хрест

«Твоя любов – твоя проблема!» – жорстоко сказав він собі. Так само жорстоко, як говорив це й іншим.

Він, як ніхто, знав: усі закохані – очманілі, докучливі егоїсти, що уявляють, ніби їхня любов до тебе робить тебе їх особистою власністю!

«Твоя любов – твоя проблема!» – казав він їм, відсікаючи себе від їхньої любові.

Ваша проблема, що вам хронічно хочеться мене бачити, а побачивши мене, тупо підкошуються ноги і запалюються думки в голові, й через те, що вона пов’язана зі мною, вона аж ніяк не стає моєю!

Але зараз Мир одразу зрозумів усіх жінок, які обривали його телефон о третій ночі, погрожували самогубством, падали на коліна з криком: «Не йди… Я не можу жити без тебе!» І навіть ту, абсолютно божевільну, яка щодня писала листи, присилала додому безглузді квіти, влаштовувала істерики його батькам, а в результаті залізла у вікно його спальні по ринві.

«Я навіть приводу тобі не давав! У нас нічого не було. Я тобі – ніхто!» – кричав він, розлючений її невигубними спробами дістатися до нього у будь-який спосіб.

Але вона поривалася до нього, бо він і був нею. У нім було більше її, ніж залишалося в ній самій. У нім була її надія і безнадійність, радість і кошмар, увесь сенс її життя, що стало безглуздим.

У нього в руках було її серце, і вона відчайдушно похоплювалася його забрати! Та лише поруч із ним, близько-близько, бідолаха відчувала: її серце знову на місці.

Марійка похмуро відсторонилася.

Серце Мира вперто вислизнуло з грудей. Життя стало порожнім і безглуздим.

«Може, це грип? – з надією доторкнувся він до свого спітнілого лоба. – Або я божеволію?» – Навіть це здавалося йому більш прийнятним.

– А хіба божевільним дозволено гуляти самим по собі? – спитала Марійка Ковальова.

– Про що ти? – скинувся він і, простеживши за напрямом її очей, похмуро завважив поглядом Митю.

– Підійдімо до нього, – запропонувала вона.

– Гаразд, – погодився він із зітханням. Зняв каску і, витягнувши з нагрудної кишені білу носову хустку, простягнув їй. – На, витри обличчя. – В його словах прозвучала капітуляція: «Все буде так, як ти скажеш. Так, як ти захочеш».

«Невже це і є любов?! Повне безвілля, миттєва втрата всіх життєвих орієнтирів і страхітливе, принизливе почуття залежності, неначе від тебе до неї тягнеться невидима трубка з киснем, і досить їй відійти трохи далі, як ти сіпнешся й помреш».

«А чого, власне, я мушу співчувати тобі? Любов – штука не шанобливіша, ніж чиряк на дупі!» – згадав він іще один свій улюблений перл.

Але слід було визнати: навіть чиряк на дупі може завдати масу неприємних і вкрай хворобливих проблем.

При їхньому наближенні божевільний навіть не підвів голови. Ковальова обережно сіла поруч із ним.

– Що там? – схвально спитала вона. – Коник?

Митя боязко доторкнувся двома пальцями до землі, немов би перевіряючи її температуру.

– Це погана земля, – серйозно сказав він. – Тому нас і поселили тут. Раніше люди не жаліли таких, як ми.

– Що? – зіщулився Мир.

– Коли з Кирилівського монастиря зробили лікарню, – напружено пояснила йому Марійка, – тут були такі жахливі умови, що її ім’я стало іменем умовним. Київський вислів «Загриміти в Кирилівку» означав потрапити в біду. За великим рахунком, хворих просто звозили сюди помирати.

– Тут лиха земля. – Митя подивився на неї. І те, що він ненормальний, можна було зрозуміти з самого виразу очей, блакитних і не замутнених жодною із земних турбот, простодушних, як у тварини.

– Той, хто побудував цей будинок, сам утрапив у нього.

– Напевно, він має на увазі інженера Геншвенда, – переклала Мирові Марійка. – Геншвенд будував нові павільйони для лікарні. А в результаті сам помер у божевільні – в одному з тих павільйонів, які проектував. Така іронія долі.

– І як ти все це пам’ятаєш? – щиро здивувався Мирослав.

Несподівано йому стало легше. Марійка не збиралася йти! І, прислухавшись до зацікавлених інтонацій її голосу, його серце трохи заспокоїлось і тимчасово повернулося назад.

– Тобі теж дядько Киря розповідав? – простодушно спитав Марійку Митя. – І про художника, який малював нас, а потім став, як ми… Розповідав? – Він нетерпляче смикнув її за рукав.

– Врубель? – Марійка подивилася на Мира.

– Він реставрував фрески в Кирилівській церкві? – невпевнено продемонстрував історичну освіту той.

– Так, – заохочувально закивала Марійка. – Є версія, що для фрески «Зішестя Святого Духа» на хорах Врубель робив ескізи апостолів із мешканців Кирилівки. А наприкінці життя теж з’їхав з глузду. І до речі, страшенно боявся, що його помістять саме сюди.

– Природно, позаяк тут були такі жахливі умови.

– Ні, на той час умови були вже нітрохи не гірші, ніж у будь-якій іншій лікарні.

– Ти просто кладезь, – захоплено всміхнувся Мир.

– Схоже, не лише я. – Ковальова перевела погляд на підозрілого всезнайка, який міг би проводити екскурсії у своєму власному своєрідному закладі.

– І наш лікар, – радісно повідомив її Митя, мабуть, визнавши в ній ідеального співрозмовника, що розуміє його з півслова. – Не дядько Киря, інший. Він теж тепер такий. Тому що ця земля – лиха!

– Тому що тут лежить скарб? – обережно спробувала промацати його Марійка.

Той закивав і мовив із дитячою статечністю:

– Золото – це сила, а велика сила не може бути доброю.

– А ти знаєш, що тут сталося?

– Так, – кивнув він знову.

– Тут нещодавно загинула дівчина, – делікатно почала Ковальова.

– Так. – Митя сумно опустив очі. – Я винен. Я не хотів цього.

– У чому ти винен? – миттю відреагував Красавицький, опускаючись на траву перед ним.

– Я не хотів, аби вона помирала, – жалібно проплакав Митя, дивлячись собі в пупок. – Але вона померла. Тому що я її не любив. Вона мені сама сказала це… І покликала мене. Але я був поганим. Я не хотів!

– Оп-па! – сказав Мир.

– Он вона! – рука Миті з викинутим уперед вказівним пальцем полетіла на церкву, і Марійка й Мир різко обернулися, на секунду повіривши, що і справді побачать там зараз мертву Риту в скривавленій сукні.

Але побачили тільки величезного та похмурого чорного ворона, що проходжувався по сірих сонячних плитах біля замкнених дверей Кирилівської церкви.

* * *

На стіні кабінету висів старий, намальований гуашшю плакат, іще радянський, судячи з квадратно-вохрових облич лікаря і лікарки у позі легендарних «Робітника і колгоспниці», що піднімали над головами медичну чашу зі змією. Поряд із ними мирно сусідила плейбойного вигляду естрадна співачка, теж уже добряче обшарпана по краях.