Меч і хрест
Шрифт:
Із одного – лікар пояснив їм усе буквально на пальцях. З другого – сам виявив свою неприкриту зацікавленість у недоторканності Миті.
Із третього – їй подобався ясноокий Митя Васильков, і вона не могла повірити… Просто не могла!
Із четвертого – зовсім заплуталася.
– Ну, що скажеш? – запитав її Мир, який відчував зараз лише одне: «Тільки не “мені потрібно додому”! Нехай залишиться. Благаю!»
Вони сіли на лікарняну лавку, і Ковальова скорботно втупилася в шкарпетки своїх допотопних кросівок, у яких бігала на фізкультурі ще в школі. Серце Мира схвильовано завовтузилося, немов готуючись
– Не знаю, – видушила вона, роздумуючи. – Припустімо, лікар прочитав йому щось не те, і в Миті з’явилася маніакальна ідея, – спробувала вона, як завжди, розкласти все по місцях. – Припустімо, він міг вийти вночі і знав, як відімкнути церкву, – він же постійно там крутиться, міг навіть викрасти ключа… Припустімо, він зустрів Риту, яка прийшла до тебе на побачення.
– На зустріч, – спішно поправив Мир, – яку призначили Ліда й Женя.
– …і вбив її, – не відреагувала на поправку Марійка.
«Та що я смикаюся? Вона вірить мені, вірить, – заспокоїв себе її наелектризований співрозмовник. – Вона ж закохана в мене з першого курсу. Це всі знають. Адже так?»
Так-то воно так. Тільки логіка не працювала.
Кожним жестом він боявся їй не сподобатися!
– Але як одна людина, та до того ж божевільна, могла відвезти дядька Миколу до воріт Лаври? У Миті й грошей, напевно, немає, – засумнівалась Ковальова.
– Цього ми не знаємо, – апатично сказав Мир. – Він одягнений у такі ж речі, як у мене, а його «дядько» смикається, побачивши двісті баксів. Значить, Миті, скоріше за все, допомагає батько, що розкаявся. І батько не бідний. Знаєш що… – Він зняв із пояса мобільний і, натиснувши кнопку голосового виклику, покликав: – Кока!
Марійка подивилася на нього питально-докірливим поглядом. Серце Мира зробило кульбіт.
– Більше нікого попросити, – забелькотав він. – А я не зможу. Лікар мене вже знає. – Слухавка нарешті відгукнулась, і Мир гаркнув занадто грізно: – Це я! Зараз повертаєшся в Павловку і знайомишся з якою-небудь медсестрою з психвідділення корпусу… Не бачу номер. Тут пам’ятник і клумба. Так, він. Твоє завдання: з’ясувати, хто відвідує пацієнта Дмитра Василькова, на якому він тут становищі, що робив і говорив останні два дні, де був дві ночі. Зрозумів?
Марійка відчула приплив задушливої нудоти: їй здавалося, що Мир мусить розпрощатися з її насильниками назавжди, гидувати навіть перемовитися з ними словом. І вона судомно перебирала в думці інші, альтернативні способи прояснити істину – але їх не було. Хіба що підіслати Дарину до медбрата. Тільки де зараз ця Дарина? Вона може з’явитися тільки до вечора, а на той час сатаністи – уб’ють іще одного…
Чи не сатаністи, а божевільний із васильковим прізвищем і очима, здатний «обвести навколо пальця будь-якого здорового та розсудливого» і, ввійшовши в раж, пересилити трьох санітарів?
– Напевно, ти маєш рацію, – розгублено сказала вона своїм запорошеним кросівкам.
– Ні. Я не маю рації! – Мир несподівано змінився в обличчі.
Він забув! (Він забув, що ще не любив її тоді!) Цей покидьок торкався йОГО дівчини! Чи допомагав другому покидьку… І від цього високовольтного спогаду потилиця Мира розплавилась і загула, а очі заскляніли від каламутної ненависті.
– Я все скасовую! – Його великий палець уже відстукував повідомлення. – Я сам. Я зможу. Я мусив убити його
на місці. Я не розумію, чому я…– Стій! – Марійка невміло вирвала телефон із його рук. – Не треба, Мире, це мої образи. Але ти маєш рацію, дамо йому шанс. Ну, зробити щось… виправитися.
– Виправитися? – заволав Красавицький. – Та ти що? Я – псих! Я мусив убити їх обох!
– Ні, – похмуро сказала Марійка, – ти мусиш знайти вбивць Рити й дядька Миколи. І Килини, – додала вона.
– Якої Килини? – стих її псих-лицар.
Ковальова незадоволено зіщулилася, розуміючи, що проговорилась.
– Добре, – видихнула вона, помовчавши, – я маю тобі дещо розповісти. Але боюся, ти мені просто не повіриш.
Мир помовчав і пригнічено зітхнув їй у відповідь:
– А ти повіриш мені, якщо я скажу, що кохаю тебе?
– Привіт! Ти не мене, випадково, шукаєш?
Рудий обернувся і схвально гмикнув.
Землепотрясна йшла до нього легковажною ходою від стегна, ніжно кутаючись у яскраво-червоне пір’я. Розумна шуба мала всього один ґудзик, й із-за її країв виглядав ненав’язливий краєчок короткої спідниці та кокетливе, засмагле черевце-м’яч. Сніжно-білі африканські коси до пояса розсипалися по плечах…
– Ну, ти зірка! – Це було приємно. – А мені сказали: тебе звільнили.
– Та я сама пішла! – Чуб норовисто струсонула білою гривою.
– Ага, я бачив, – розсміявся він. – Помчала зі сцени так, що всі очманіли. А я думав, ми поспілкуємося – спеціально заради тебе прийшов. Чого ти тоді так рвонула?
– Знаєш, тут така спека… – Дарина з царственим виглядом умостилася на сидінні «сонячної колісниці» (грубого двоколісного воза, що вже очікував вечірніх клієнтів) і великорозумно обернулася до продуктивного кавалера правим профілем. – Ти повіриш, коли я скажу, що стала відьмою?
– Ти? – Він увібрав її поглядом, таким відчутним, що Дарині здалося: рудий на секунду втягнув її в себе, а потім обережно поставив на місце. – Легко!
– Ні, я серйозно… – мовила вона повагом. – Ти взагалі знаєш, що в Києві діється?
– Звичайно, знаю, – став він серйозним. – Сьогодні о п’ятій ранку на Оболоні будинок розвалився. Добре ще, що люди не постраждали. Він, на щастя, нежилим був, там супермаркет відкривати збирались. А вночі Володимирський згорів…
– Володимирський? Це де?
– На бульварі Шевченка. Знаєш, великий такий і куполи сині в зірках.
– У зірках? – округлила очі Дарина. – Згорів! Цієї ночі? Як? – І несподівано засмутилась: а як могло бути інакше, якщо Катя, що відповідала за третій вогонь, валялася в цей час у тупій і безпорадній непритомності?
– Та не сильно, – втішив її хлопець. – Розписи ніби не постраждали. І пожежа дивна якась. Зовні все так палахкотіло, годину загасити не могли! Вогонь із усіх вікон – у новинах показували. А потім з’ясувалося, що всередині все ціле: лише свічки розплавилися, килимова доріжка згоріла, занавіски там усякі на іконах. Але якщо вони згоріли, мусили ж би й ікони згоріти. А ті цілі! І розписи теж. Навіть не закіптюжились. Кажуть, Боже диво. До речі, – всміхнувся він, – Володимирський узагалі фартовий. Знаєш, що його у війну наші ж бійці замінували? Збиралися висадити в повітря, як і Успенську, щоб ворогам не дістався. А розміновували німці. Такий фінт.