Меч і хрест
Шрифт:
Але те, що першого, знищеного згодом, «Демона» Врубель написав тут, у Києві, Марійка знала й без того.
– Схожий, – приголомшено сказала вона.
– Схожий?! – припадочно затрясся художник. – Хіба такий уже схожий? О-о! Ні!
– Про що ви?
Марійка хотіла сказати лише, що він цілком схожий на того, що висів у Третьяковці, – в синіх штанях, із м’ясистим носом, смаглявим і гранітним ротом та сльозою на щоці. Тільки цей був злий і гострий, із чорними, як вовчі ягоди, очима без дна…
Але Михайлів крик несподівано оголив інше приховане почуття: цей перший «Демон» справді був схожий на когось зі знайомих, недавніх, можливо, навіть близьких.
Вона
– Поясніть негайно! Хто ви така? Чому запитуєте все це? Вас прислав Києвицький? Чого він домагається? Навіщо мучить мене? – застогнав Врубель. – Між нами з Емілією нічого не було. Ніколи. Ви самі чули. З нашої розмови цілкомз розуміло…
Його лихоманило від страху, чоло стало страдницьким і вологим. Художник пустив очі під лоба, з силою смикнув комір оксамитового камзола і, часто, переривчасто дихаючи, почав бездумно розстібати сорочку. І Марійка побачила, що його білясті груди покреслені свідомими й довгими, глибокими ножовими порізами.
– Михайле Олександровичу! – застогнала бідолашна шантажистка йому в тон. – Я без лихого наміру! Я не знаю ніякого Києвицького! Мене прислав Володимир Федорович. Я хотіла сказати, що він схожий… Він схожий на «Демона» Лермонтова! – знайшлася вона, та відразу зрозуміла, що знахідка ця була не з кращих.
– Як ви зрозуміли, що це Демон? – одержимо прошепотів Врубель, здається, переляканий іще дужче.
Марійка стиснула губи, намагаючись зрозуміти, що вона може і чи може взагалі відповісти на це запитання. І не придумала нічого.
– Я читала нещодавно поему пана Лермонтова. І мені здалося… Пробачте! Просто цікаво було дізнатися, чого так злякалася ця пані, – повторила вона, виправдовуючись. – Я піду, мабуть. І не турбуйтеся, Христа ради, я нікому нічого не скажу! – утішливо додала вона, розуміючи, що через її немічну погрозу він, можливо, мучитиметься ще багато місяців і днів, боячись, що поставив під загрозу честь заміжньої жінки. – Я це так сказала, від образи… Не гнівайтеся на мене.
– Так ви… Ви не знайомі з Києвицьким? – повернувся до тями він.
Марійка заперечно захитала головою й позадкувала до дверей – у своє ХХI століття, навіщось накидаючи на волосся шаль із нитяних мережив, абсолютно непотрібну за межами XIX.
– Стривайте, – зупинив він її. – Благаю, Надіє Володимирівно! Я хочу зрозуміти! Ви своєрідна людина. На секунду мені привиділося, що саме у вас мій порятунок. Я так виразно, так чітко це усвідомив.. І ось зараз ви знову так дивно на мене подивилися, саме тим самим поглядом, ніби ви знаєте про мене все і співчуваєте моїм мукам, яких я і сам іще, можливо, не знаю. Такий погляд і мав бути у Спасительки.
Чи давно ви овдовіли? – запитав він із несподівано пекучим інтересом.
– Давно, – невизначено махнула вона рукою, винувато опускаючи «той самий погляд» у підлогу. – Мені пора додому. Пробачте.
– А хто ваші батьки? Де ви живете? – Марійка відчула, що він заганяє її в кут.
– Я сирота. З міщан. Але я порядна жінка! – випалила вона разом усі відомі їй штампи.
– Даремно ви відмовилися від грошей, – потеплів він.
– Я не можу прийняти плату, не зароблену чесною працею, – з пафосом згадала Марійка штамп № 4.
– Можливо, ви хочете…
«…їсти», – вгадала вона слово, що не прозвучало, по тому, як він помітно сконфузився, очевидно, злякавшись принизити її цим запитанням, і схвильовано виправився:
– Можливо, ви дозволите мені запросити вас? Без усяких двозначностей. Поговорити про Лермонтова. Ви були коли-небудь у Семадені, на Хрещатику?
– Ні, – чесно призналася вона. – І гадаю,
що ніколи там не буду.Подумки Марійка вже стояла на вулиці – вже бігла Володимирською додому, на Яр Вал, хмурячи брови і вишукуючи в коморі пам’яті те саме схоже обличчя, відчуваючи: саме в нім, що так налякало професоршу Прахову, і таїться головний знак цієї, вже залишеної позаду години.
– Я запрошую вас! – рішуче мовив Михайло Олександрович. – Зробіть мені честь. Ні, будьте великодушні – мені просто необхідно виговоритися зараз перед кимось. А вам я повірив одразу. Зараз. Раптом! Як своїй сестрі. У мене є звідна сестра Нюта. Я розповім вам про неї. Їдьмо, Надіє Володимирівно?! – У його запитанні почулося дивне молодецтво, ніби він наважувався на відчайдушний вчинок… Але це не мало значення.
Вона нічого не могла йому пояснити, і кращим виходом було просто погодитись і, вийшовши з ним із будинку на Трьохсвятительській, 10, вийти з будинку на Десятинній, 14, і його життя, зникнувши в іншому часі та просторі. Вони спустилися сходами, і її супутник подав їй руку все з тим же помітно рішучим виглядом. І, вставляючи свою недоглянуту, позбавлену рукавичок долоню в оксамитовий вигин його ліктя, Марійка раптом зрозуміла, що рішення ставитися до убогої міщанки в паскудному і потертому платтячку, як до великосвітської панночки – і справді своєрідний подвиг, і несподівано спіймала себе на тому, що їй жаль прощатися з ним.
Страшно залишати його тут самого – такого неприкаяного, нещасного, самотнього, геніального, милосердного – невблаганно приреченого на прирахування до своїх дванадцяти апостолів, списаних із кирилівських божевільних.
Вона зупинилася і подивилася на нього з раптовим і щемливим болем.
«Невже нічого не можна змінити?»
Він завмер, тримаючи її погляд, і розтанув в усмішці:
– Чому ви дивитеся на мене так? Що ви бачите?
Але вона лише мовчки похитала головою і, прошепотівши подумки «прощавайте», зробила крок за поріг.
– Ви оступилися, – підхопив її під лікоть художник. – Чому ви скрикнули? Вам боляче?
Він опустився на одне коліно, обмацуючи її нечутливу щиколотку.
– Вау!!! – вихопилося в Марійки.
І вона вже нездатна була думати, наскільки недоречним є американізоване Даринине «Вау» тут і зараз, тому що…
Розділ дев’ятнадцятий,
у якому ми відвідуємо кафе Семадені
11
Переклад з російської Віктора Бойка.
Перед нею лежала площа біля Андріївської церкви, засипана рихлим глибоким снігом! Сніг падав із неба великими ватними пластівцями. У центрі горіло вогнище, і біля нього, гріючи великі руки, стояв бородатий і огрядний візник у свитці з вовняним поясом, знайомий їй із чорно-білих газетних гравюр. А за його спиною, на Старокиївській горі, височіла знайома їй за чорно-білими дореволюційними знімками Десятинна церква із п’ятьма товстими цибулинками-куполами, з важким кам’яним тілом, із князем Володимиром у кам’яній труні. Її правий бік закутував білою ковдрою засніжений, оспіваний Тютчевим сад Муравйова, що панував зараз на місці бездонного яру. Той самий, де було