Меч і хрест
Шрифт:
– Віктор Михайлович?
– Він і є: «вві сні» і «цов»!
– «Цов»?
– Це такі невідомі комахи! Природно, окрім мене, ніхто про них не знав, – розсміявся він. – Я був такий щасливий! Такий щасливий! А потім ніби захворів… – Він помовчав, невпевнено подивився на Марійку. Запитав: – Дамам таких запитань не задають, але ви… Ви ж уже досвідчені!
– Ви можете бути зі мною абсолютно відверті! Ви нічим мене не фраппуєте, слово честі! – елегантно видобула Марійка з пам’яті хитромудре слівце, запізніло подумавши, що для порядної міщанки з Подолу вона стала щось аж надто жвавою та бонтонною.
Розторопний половий із похвальною спритністю поставив на їхній стіл вазу з фісташковим морозивом і склянку з лимонадом-газе, мимохідь поставивши перед сусідом у пенсне пляшку «Болгатуру».
Марійка солодко зачерпнула біле місиво…
– Скажіть, –
Він осікся, здається, побоюючись реакції на це надмірно відверте, навіть безсоромне запитання. Але Марійка лише замислилася на секунду, обсмоктуючи ложку і приміряючи любов до Мира до цих слів, і впевнено похитала головою:
– Ні. Не так.
– І слава Богу! – мовив він палко. – Я нікому не розповідав це, навіть сестрі, а ми ж із нею дуже близькі. Але ви ж і так уже знаєте. Ви чули нашу розмову з нею. І могли зробити висновок: вона дивовижна людина!
– Справді? – незадоволено насупилася Ковальова.
– Зовсім не схожа на інших дам, – запевнив він її, розпалюючись чимдалі більше. – Хоча неймовірно розумна, освічена, закінчила консерваторію по класу фортепіано. Брала уроки в самого Ліста! Але не лицемірка, не манірниця – вона жива. Непідробна. У ній немає ніякої позитивності, яку годилося б мати матері трьох дітей. Вона невпинно кидає виклик усілякій позитивності! Вона як дитина. Як я! Ми дуже схожі з нею. Одного дня, уявіть, її дістала гостя, дружина скульптора Антокольського. Так Емілія взяла й вилила їй на голову відро води! Уявляєте?! – Його обличчя осяяла захоплена усмішка, він і справді був схожий на хлопчиська, який говорить про хоробрість іншого старшого товариша, мріючи бути схожим на нього. – А що ляпас мені дала, так це правильно!
– Ви поклоняєтесь їй, – похнюплено сказала Марійка.
– Так, – відповів він, і обличчя його враз спохмурніло. – Але досить було мені полюбити її, як у мене виникло дивне тяжке почуття, немов я стою на краю прірви і ось-ось зроблю щось непоправне, що назавжди погубить мою душу, і виправити нічого буде вже не можна! І Київ – пастка, мишоловка, яку підготувала мені доля! Але ж до чого тут Київ? Це так природно, адже вона дружина мого благодійника, ким би я був, якби не Адріан Вікторович. Та все ж, дивна річ, у Києві, цьому місті церков, я раптом зрозумів, що втрачаю віру. Тому що є така любов, яка сама по собі виклик Богові. Бо вона така величезна, що у твоєму серці просто не залишається місця для двох богів. І ти мимоволі викидаєш звідти небесного Творця. Бог – це той, кого ти любиш! Той, кому ти належиш, кому молишся, на кого сподіваєшся, хто один може дати тобі блаженство й горе, знищити й нагородити. І кожне його слово стає для тебе більшим і значнішим, ніж усі слова Христа. Кожна дрібниця, взята з його рук, – святиня!
Художник поглянув на Марійку спідлоба. Ослабив комір камзола і, запустивши руку за пазуху, потягнув за якийсь вузький шнурок на шиї.
Услід за шнурком звідти виринув маленький мішечок і ліг у запобігливо простягнуту Марійкою долоню.
– Ось погляньте, що я ношу тепер на шиї замість… «Хреста», – здогадалася Марійка.
Вона нерішуче розкрила ладанку і побачила всередині щось схоже на запорошену землю.
– Що це? – спитала вона.
Він раптом різко вивільнив шию від шнурка, немов виплеснув на неї гарячкові визнання, на секунду став вільним од цих почуттів і мовив саркастично і зверхньо:
– Земля. Земля, по якій ступала її нога! От як фразисто! Там, на дачі, коли грали в шаради, я зображував лицаря, а вона – прекрасну даму мого серця. Я сказав: «Дозвольте поцілувати землю, по якій ступала ваша нога». А вона розсміялась: «О ні, лицарю, занадто небезпечний подвиг, з вашою подагрою!» «Подагра» і було словом, що його слід було відгадати. «По» – новомодний письменник, Емілія його роман «Ворон» якраз читала. «Да» – згода по-великоруськи. А «гра» – малоросійське слово. Я в цій сцені був паном, на дудці грав. І ось Емілія Львівна каже: «Я вам її краще сама зберу і в ладанку зашию. Як закортить, так розгорнете й поцілуєте». А потім, жартома, і справді зашила й мені віддала. Сміялася: «Ви тепер мій лицар і клятву мені дали навік». І я спочатку сміявся… А потім сміятися перестав.
Марійка сумно колупала пальцем землю з дачі Прахових – хотілося плакати. І подумала, що в неї теж висить на шиї не хрест, а ключ від будинку № 13. І це, певно, недобре…
Вона
бездумно викопала із землі пожовклу соснову голку, що ще пам’ятала бідолашного Мишка щасливим, і зламала її в руці.– Я груди собі різав, – несподівано сказав він.
– Що? – відірвалася від землі Марійка, втупившись у художника розширеними від жаху очима.
– До крові. Бритвою. – Він відтягнув краї камзола, і Марійчин жалісливий погляд знову дряпнули довгі й свіжі порізи на його грудях. – Щоб одним болем інший затьмарити! Найстрашніші люди у цьому світі ті, яких ми любимо, Надіє Володимирівно! Хоч якими б прекрасними вони були. А потім з’явився він!
– Хто? – запитала Марійка зляканим шепотом.
– Демон. Не «Демон» пана Лермонтова – мій особистий, – зі значенням роз’яснив їй Врубель. – Дементій Києвицький, друг професора Прахова.
– Дементій Києвицький?
«К. Д.? Але ні, – осмикнула вона себе, – для нас ця інформація застаріла років на сто. Сто двадцять, якщо бути точною».
– Але чому ви називаєте його демоном?
– Це вона, вона називає його так! – заговорив він із хворобливою самоіронічністю. – Глузуючи. Позаяк нічого демонічного в нім немає. Звичайний багач і франт, викликає інтерес до себе, кокетуючи, говорить дотепно ввесь час і від пересиченості уявив, що історією цікавиться. Ось лише погляд у нього точнісінько, мов у кота, який, муркучучи на печі, однак, не зводить погляду з миші. З Емілії Львівни… Спочатку я сприйняв його як суперника, мені здавалося, він теж небайдужий до неї! Але ні, тут інше… А що, не зрозумію. Але є між ними якийсь зв’язок: чи то він її боїться, чи то вона його. І невідомо чому я теж почав боятися його, і мені стала нестерпна його присутність. А днями зустрів його в Шато-де-Флер. Підійшов і каже з такою посмішечкою: «Ви, я чув, в метаннях, шукаєте генія чистої краси для образу Божої Матері. Так у мене є один на прикметі. Надією звати. Володимир Федорович її знає. Я посприяю, щоб він вас звів. Вона не натурниця. Але коли сподобається вам, обіцяю, сам усі складнощі улагоджу. Гадаю, Надія – це саме те, що вам зараз так необхідно!» Дивно, що ви з ним незнайомі, – задумливо завершив він. – Я вирішив був, що це черговий його дотеп. Але сьогодні Володимир Федорович прислав записку. Писав, що завтра Надія прийде до мене. Яке щастя, що ви прийшли на день раніше!
– Щастя? – повторила Марійка, вдивляючись в його нещасні, правильні, спотворені багатоденним болем риси. – У чому ж щастя?
– У тому, що інакше я нині ж увечері, у Прахових, оголосив би панові Києвицькому, що змушений скасувати цей візит. І ніколи б не зустрівся з вами, Надіє Володимирівно! – Художник квапливо накрив її складені на столі руки своїми і заглянув їй у вічі з незрозумілим, надсадним благанням. – Але тепер я не піду до неї! Емілія Львівна прекрасна, найдивовижніша жінка. Вона готова порушити пристойність, щоб тільки допомогти мені. Але якщо я поборю свою пристрасть сам, то і потреби в цьому прожекті немає ніякої. Адже так?
– Напевно, – озвалася Марійка. І в животі відразу стало лоскітно, солодко й зовсім нестерпно і водночас страшенно соромно.
І захотілося втекти, від нього і з ним від усіх – одночасно!
– Я люблю її. Але я ніколи б не взяв її за зразок, на те є причини, повірте! Я і зараз бачу вас. Можливо, тому, що анітрішки вас не знаю і не зіставляю вас ні з якими думками і вчинками. І саме тому мені так легко з вами! Легко, як було в перші місяці, коли я приїхав до Києва, ніби моє щастя повернулося до мене. Ви ж не відмовите мені, Надіє? – Вона розчула, як зараз її запозичене ім’я набуло для нього іншого, первозданного значення. Надія на одужання. Надія на інше життя. Надія на щастя.
Вона відвернулася.
«Цікаво, – натужно подумала вона, дивлячись у вікно на поки що двоповерхову будівлю Міської Думи, через яку Хрещатицька площа навпроти перестала бути площею, порівнявшись із однойменною вулицею, – хто вона, справжня Надя, Надія, посватана йому його «Демоном»? І добре чи погано, що співчутлива, непередбачувана й ексцентрична до навіженості Емілія Прахова мимоволі розбила його плани? І чому вона так злякалася, побачивши на портреті знайомого дотепника»?
Але все це, якщо чесно, цікавило Марійку тільки теоретично, як задачка в домашньому завданні. Не більше, ніж засніжений вусань у фасонному пальті, що метушливо пройшов за склом, утягуючи голову в плечі. Дівчина, мимохідь охрещена нею «інституткою», з окатим, обведеним широкою стрічкою капелюшка обличчям, яка на секунду зупинилась і плутано подивилася просто на них. Баба в хустці…