Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії

Так довго не могло тривати. Треба було щось вигадувати, діяти, інакше я ризикував завершити свій життєвий шлях намертво приклеєним до дивана перед телевізором, насолоджуючись черговою історією про те, як черговий Брюс «Круті Яйця» Уілліс у черговий раз урятував галактику, вимахавши при цьому всіх блондинок, які тільки потрапили в кадр. Але… я нічого не зробив. Усе закінчилося тим, чим мало закінчитися. Я припинив мріяти.

Мрії покинули мене, поступившись місцем пластмасовим сурогатам.

Я втратив себе.

Я вже не усвідомлював, як щодень життя ставало все більш клейким, нестерпним, непомітно переходило у той добре відомий усім стан – буденність – стан із найбільшою ентропією, стан повного спокою, клейка флегма, забуття.

Якби це гепнулось на мене якось відразу, раптово, у той час, коли я ще мріяв, я б, мабуть, від дошкульної розпуки шугонув би униз головою з висотного будинку або звів би рахунки з життям ще в який-небудь вишуканий спосіб. Але в тому й полягає підступність реальності: павутина нестерпного існування обсотує поволі, без поспіху. Шлях від безхмарних мрій до одноманітної буденщини пологий, а через це геть непомітний. Ти наче неквапом входиш у холодні води гірського потічка, майже звикаючи до крижаної води. Добредаєш до глибини, де вода сягає горла, але продовжуєш тупцяти далі, поки не почнеш пускати носом бульки. Але вже пізно – ріка життя збиває та несе тебе туди, куди їй заманеться.

Якщо відверто, то на цьому все могло й скінчитись і ви ніколи не прочитали б цієї історії. А втім, одного дня трапилася, на перший погляд, нікчемна за своєю значущістю подія, яка добряче струснула мій узвичаєний світ, не давши йому остаточно випасти в осад коловороту життя. Ні, це зовсім не те, про що ви подумали: я не знайшов свого дитячого кашкета і не ридав над ним три години поспіль, молячись за упокій душі всіх надутих помпою котів. Насправді був знак. І хоч я не вірю у доленосні знаки, однак саме цей епізод спонукав мене, замість скніти і чигати на жалюгідні підношення від долі, підірвати свою гепу, схопити вередливу фортуну за горлянку та рішуче витрусити з неї все, на що, як я вважав, заслуговував.

Сталося все одного безбарвного осіннього дня.

Сіра днина зачиналась у Києві, як завше: похмурий ранок, напхана сонними понурими людцями підземка, довжелезний ескалатор і брудні допотопні потяги, які з гучним брязкотом підповзали до платформи. Я стояв посеред станції такий самий, як і решта: заспаний і роздратований через задушливу тисняву в метро та паршиву погоду на вулиці.

До перону підкотив черговий потяг. Я запресувався у зіпрілий вагон. За бортом залишилося кільканадцять кислих ботаніків, непристосованих до ранкового штурму київського метро.

Їхати мені було одну станцію – від «Лук’янівської» до «Золотих Воріт», далі потрібно пересідати на іншу гілку, тож я примостився скраєчку, майже біля дверей. Після того як стулки заледве не прищемили мого носа, мене так капітально притисли до дверей, що я ледь не випорснув свій сніданок через вуха. Довелося докласти шалених зусиль, аби моє лице не припечатали до засмальцьованих дверцят якраз у тому місці, де вони сходяться між собою.

Знічев’я я почав продивлятися оголошення. Ви ж знаєте, у старих вагонах їх чіпляють де заманеться: на стінах, на стелі, навіть на дверцятах. Із усебіч мені пропонували реферати, курсові, дипломні, «сєкрєти абальщенія і ератічєскую йогу», ремонт комп’ютерів і комплектуючих, курси іноземних мов тощо. Погляд неуважно ковзав по маленьких брудних клаптиках паперу, коли зненацька мене ніби струмом дзиґнуло. Перед самісіньким моїм носом висіло:

КОЛИ ТИ ЗАБУВ СВОЮ МРІЮ?

Спочатку я не повірив власним очам. Сонно кліпнув, перечитав ще раз, але однаково не повірив. «Коли ти забув свою мрію?» Що за маячня? Я стріпнув головою, щоб витрусити залишки сну, і роззяпив якнайширше очі. Видіння не зникало. Аби остаточно переконатись у реальності того, що відбувається, я, несамовито орудуючи ліктем, витяг руку з-під навалених на мене тіл і торкнувся того папірця. Мені не примарилось: потертий шмат паперу був намертво приклеєний до дверцят вагона.

Я придивився уважніше, вишукуючи якесь рекламне посилання на веб-сайт, де вчать заробляти мільйон за 40 хвилин, чи адресу агенції, де розказують, як зваблювати пишногрудих красунь самим лише поглядом. Та нічого з останнього не було. Звичайний білий папірець, на якому двома рядками великим кеглем було написано: «Коли ти забув свою мрію?»

Щось у мені заворушилося. Якісь давно закляклі та заіржавілі коліщатка зчепились і закрутились знову. Нараз я почав розрізняти похмурих людей навколо себе, таких самих безрадісних, як свинцеве вранішнє небо, людей покірних і похнюплених, із виразами зневіри на обличчях, із бездумним поглядом і без найменшого натяку на блиск у немигаючих очах; людей, котрі щодня разом зі мною спускались у темряву підземки, їхали на роботу, нудились у запиленому офісі, після чого такі ж пониклі верталися додому, щоб напхати черево дешевою їжею і забутись у мертвотному сні без сновидінь. А потім збагнув, що я такий самий: сірий і затурканий, із невеселим виразом на обличчі, так само щодня спускаюсь у це чортове метро! Я задихався, хоча причиною тому була не задуха вагона. Я відчував себе глибоко під землею, відчував, як вдихаю огидне повітря, отруєне буденністю, відчував на собі липкі щупальця рутини, які обвили мене з ніг до голови та щосили душили.

Це був перший раз, коли я спробував повернутися до своїх юнацьких мрій, однак намарно. Я вискочив із метро на вулицю і довго стояв, задерши голову, дивлячись у небо, забризкане плямами важких хмар. Повз мене поспішали у своїх справах заклопотані кияни, а я тупився у небесну твердь і силкувався згадати, про що мріяв колись, хоча зовсім нічого не міг воскресити, а те, що ледь пригадував, здавалося настільки безглуздим і несусвітнім, що навіть не вартувало часу та сил, аби про нього мріяти. Голова була порожньою, порожнім було моє життя, і я, хай як це не банально звучить, нестямно через те злостився.

Я шукав відповіді серед попелястого хмаровиння, але воно висіло наді мною незворушним шатром, сірим і таким самим байдужим, як увесь світ довкола. Стояв отак і дивився вгору, поки не заболіла шия. А потім почався сніг…

На роботі весь день почувався так, ніби одним махом видудлив п’ять чашок кави: у горлі пекло, серце калатало, працювати не міг. Вовчим поглядом протинав крізь вікно свого офісу сталеве небо, за яким десь далеко-далеко ховалося сонце, машини, що мчали проспектом Перемоги, накручуючи багнюку на колеса… Намагався згребти воєдино недобитки юнацьких мрій, які лишилися після моєї першої війни зі світом. Війни, в якій я зазнав поразки.

Десь за кулісами свідомості, глибоко в комірках мозку міцно засіло та гупало в такт ударам серця оте ядуче: «Коли ти забув свою мрію?»…

– Ти, бува, не закохався? – озвався хтось зі співробітників, вивівши мене із задуми. Трудяга сидів напроти і впродовж дня із цікавістю спостерігав, як мене викручувало на всі заставки.

Я довго обмірковував відповідь, а потому холодно відказав, навіть не зиркнувши у його бік:

– Ні… Сьогодні я зрозумів, що ледве не втратив здатність любити… Безповоротно.

Збитий із пантелику моєю туманною відповіддю, він більше не зачіпав мене.

Увечері я прийшов додому сповнений такої безкомпромісної рішучості, якої ніколи не відчував раніше, рішучості почати нову війну проти тупих обмежень та умовностей мого життя. Я дав собі обіцянку зруйнувати той безликий світ, у якому животів, не заспокоїтись доти, доки від нього не зостанеться ні сліду, ні згадки. Чого б це мені не вартувало! А потім почати все з нуля.

І я таки зруйнував його. Вщент.

Але то вже інша історія, можливо, не менш життєствердна і терпка, однак їй не місце у цій книзі. Єдине, що я хочу, щоб ви зрозуміли: світ воліє нав’язати вам певну роль у цьому житті. Варто вам погодитись на це – і ви приречені.