Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії

…Наступного ранку хмари розійшлись, над обрієм засяяло нове сонце.

* * *

Хтось бачить речі такими, якими вони є, і шукає відповідь на запитання: «Чому?» Інші мріють про те, чого ще ніколи не було, запитуючи: «А чому ні?»

Бернард Шоу

Випадок у метро не воскресив велику Мрію. Якось воно не дуже мріється про поїздку до Мексики, коли щойно починаєш видряпуватися з клейкої київської рутини. Одначе той папірець, невідомо ким і для чого наліплений на стулках дверей метро, примусив мене круто змінити своє життя замість того, щоб пливти, як поліно, за течією.

По-справжньому доля нагадала мені про Мрію відразу після прильоту до Стокгольма. За кілька місяців до того я звільнився з ненависної мені роботи, а ще за півроку перед тим, обвішавши груди орденами, здобутими під час навчання в університеті, подав прохання на отримання міжнародного гранту. Почав стукатись у двері до Європи.

Якось мені таки вдалося переконати поважних дядьків із єврокомісії, що я саме той, кому вони хочуть надати можливість трохи повчитися у Європі.

Через півроку я отримав грант і на рік подався до столиці Швеції, в один із найпрестижніших вишів Європи – Kungliga Tekniska H"ogskolan, або КТН. [9]

9

Королівський технологічний університет (швед.).

* * *

Київ проводжав мене золотистими променями та пестливим вітерцем бабиного літа. Стокгольм зустрічав понурою погодою. У столиці Швеції накрапав дощ, під розбухлими хмарами було самотньо та холодно.

Я зайшов до квартири, де мене поселили, і почав розпаковувати речі.

Перед приїздом мені пропонували на вибір або самому знімати житло, або ж ділити з ким-небудь студентську квартиру. Спочатку знімати хату самотужки видалося надто дорогим задоволенням, тому я згодився мати сусіда. Щоправда, у тому модному університеті побутувала одна прикметна особливість: орендуючи студентську квартиру, орендар до останнього моменту не знав, з ким його поселять. Причому логіку служби розселення не можна було ні передбачити, ні зрозуміти. Мій шведський координатор, який і займався орендою житла перед моїм приїздом, натякнув, що я, певне, житиму з італійцем. «Ну, з італійцем, то з італійцем, – подумав я собі, – то не найгірший варіант».

Коли я ввійшов, у квартирі не було нікого: мій «італієць», очевидно, десь вештався. Одначе не встиг я розібрати свого чемодана, коли зачув, як за спиною клацає замок і відчиняються вхідні двері. Я обернувся. Переді мною постав пропорційно складений, але худорлявий і майже на голову нижчий за мене жагучо-чорнявий хлопчина з чорними агатовими очиськами і великими білими зубами, які різко контрастували зі смаглявим лицем. На ньому був пуховик неосяжних розмірів, напнутий не відповідно до погоди, з чого я справедливо розсудив, що переді мною людина із півдня, геть-чисто незвикла до холодів. А ще він чхав, як дурний, і розбризкував навсібіч дощову воду.

За ту мить, поки ми придивлялись один до одного, я встиг подумати, що чорнявий абсолютно не тягне на італійця, а ще, схоже, його вельми стурбувала моя поява.

– Hello! [10] – нарешті сухо витиснув хлоп.

– Hello! How are you? [11] – якомога поштивіше вимовив я.

На чорнявого моя фешенебельна ввічливість не подіяла зовсім, і він відрубав ще більш стримано, ледь не сердито:

– Fine, thanks. [12]

10

Привіт! (англ.).

11

Привіт! Як справи? (англ.).

12

Чудово, дякую (англ.).

Я продовжив розкладати речі в шафах.

Покрутившись трохи по квартирі, всім своїм виглядом демонструючи невдоволення тим фактом, що до нього когось підселили, мій непривітний сусіда по кімнаті нарешті буркнув:

– Ти звідкіля?

– Я з України, – передражнюючи його жаб’ячий тон, відказав я, – а ти?

Момент, коли чорнявий відповів усе тим самим стриманим, але пиндючним тоном, можна вважати офіційним початком цієї історії:

– А я з Мексики.

Я аж щелепою клацнув, ледве не відкусивши собі кінчик язика. За якусь хвильку я пригадав усе: і роман Хаґґарда, і конкісту, й усі до останньої цивілізації древньої Мексики, а особливо той клапоть паперу з безжальним: «Коли ти забув свою мрію?», який змусив мене кардинально змінити власну долю. «Трясця, це знак! Удруге! – шугнуло у моїй голові. – Така зустріч не може бути звичайним збігом!» Це був знаменний момент, коли велика Мрія, затерта десь поміж складками минулого, нарешті постала переді мною у всій красі, точно як Фенікс із попелу.

– А мені казали, що я житиму з італійцем, – бовкнув я, не зметикувавши далебі нічого кращого.

– А мені про тебе взагалі нічого не сказали, – сердито огризнувся чорнявий.

Ім’я мексиканця було Мігель Алонсо Гонзалес. Він, як і я, навчався у KTH, тільки на іншому департаменті.

…Перші два дні ми ходили квартирою, наче сомнамбули, і практично не розмовляли. Напруження між нами лишень зростало, немов між двома магнітами, які намагаються стулити докупи однаковими полюсами. Більше того, значно пізніше виявилося, що першого дня нашого співжиття ми, не змовляючись, абсолютно незалежно один від одного, навідались до Students accommodation office, [13] гнівно вимагаючи, аби нас розселили. Однак у такому великому європейському університеті, як KTH, завжди залишалася актуальною проблема з квартирами. Нам обом чемно відмовили.

13

Служба розселення студентів (англ.).

* * *

Одного вечора Мігель, мотнувши головою у бік складеної шахівниці, яку я вже давно запримітив на його столі, лаконічно запитав:

– Граєш?

Я ствердно кивнув.

– Я привіз її з Туреччини, – неквапом протягнув мексиканець, лагідно проводячи рукою по лакованому дереву. – Хочеш майстер-клас?

– Майстер-клас проводитимеш своїй дружині в ліжку, – гордовито парирував я, – а зі мною ти будеш пекти раків після першої ж партії!

Мігель розсміявся, а я потай зловтішався, передчуваючи легку та швидку перемогу. «Зараз я всиплю цьому мексиканському невігласові та покажу йому, як грають у шахи справжні чоловіки», – думав про себе. Той факт, що я не грав по-крупному вже, мабуть, із рік, мене ніскілечки не насторожив.

Ми розставили фігури та почали запеклу борню. Мігель грав білими. Попри це, я поводився не надто зосереджено, зате надміру самовпевнено, атакуючи з розмахом і відкрито. Я навіть не відразу зрозумів, як примудрився заробити дитячий мат десь на десятому ході. То був настільки ганебний мат, що спочатку я просто не міг у це повірити. Мене розбили важезним нокаутом у першому ж раунді, наче якогось шмаркача. Тоді я достеменно збагнув, що відчував Леннокс Льюїс, валяючись під канатами після свого першого двобою з Хасимом Рахманом і все ще не розуміючи, хто в біса вирубив світло в залі.

Мігель лише самовдоволено знизав плечима і вичавив із себе скупу, але зарозумілу посмішку, всім своїм виглядом показуючи, що нічого іншого він і не очікував. Я скипів. Гаряча кров шугнула мені у голову, і я, не соромлячись висловів, почав доводити мексиканцю, що у наступному матчі я просто відірву йому голову, руки, ноги і те, що ще можна буде відірвати. Мігель зиркнув на мене своїми чорними непроникними очицями та сказав:

– Давай.

– Що давай? – перепитав я.

– Другу партію.

Я зиркнув на годинник: перша ночі. Затим мовчки почав розставляти фігури на дошці: жадоба реваншу переважила всі інші поривання.

Мігель заварив міцний чай, і ми засіли за другу партію. Я затямив, що гнів і роздратованість у стратегічному плані зовсім непродуктивні, тому погамував емоції та грав цього разу надзвичайно обережно, ретельно обмірковуючи кожен хід і пильно стежачи за діями опонента. Мігель – чудовий гравець, але я на відмінно засвоїв перший урок того вечора, тому діяв просто суперзосереджено. Я грав переважно від оборони, методично відбиваючи експансіоністські потуги противника.