Мене називають Червоний

— Ти зрозуміла? — крикнув він до мене з-за дерев.

Я не могла бачити в пітьмі, де саме він стоїть. Допоможи нам усім, мій Аллаху, твоїм грішним рабам!

— Шекюре, затям: ти не житимеш під одним дахом із убивцею рідного батька.

«Може, він — татів убивця?» — спало мені на думку. Може, зараз глузує з нас? Цей Хасан — сущий шайтан, хоча цілком імовірно, що я помиляюся.

— Послухай, Хасане-ефенді, — звернувся Кара в темряву, — мого тестя вбили. Це правда. Вбив якийсь мерзотник.

— І вбив саме перед весіллям? Так? — ужалив Хасан. — Його вбили ви, бо він був проти вашого весілля, фальшивого розлучення Шекюре, лжесвідків, шахрайства. Якби він покладався на Кару, то віддав би за нього свою доньку десяток років тому, а не нині.

Хасан довгий час жив зі мною та моїм небіжчиком-чоловіком, тож він знав про наше минуле стільки ж, як і ми самі. Однак найгіршим було те, що він через свою пристрасть ревнивого закоханого пам'ятав кожну нашу з чоловіком розмову і все те, що ми давно забули або ж намагалися забути. В нас із чоловіком та Хасаном було безліч спільних спогадів. Мені стало недобре: якщо Хасан почне їх зараз переповідати, то я відчую, який далекий, який чужий і незнаний мені Кара.

— Ми підозрюємо тебе в убивстві мого дядька, — промовив Кара.

— Ні, його вбили ви, щоб побратися. Це очевидно. В мене не було причин відправляти на той світ Еніште.

— Ти знищив його, бо ми збирались одружитися, — не припиняв обвинувачувати Кара. — Ти розгубився, дізнавшись, що Еніште-ефенді дав згоду на розлучення Шекюре та наш шлюб. Ти гнівався на нього вже за те, що він наважився повернути дочку додому. Ти хотів помститися йому й розумів, що поки Еніште-ефенді живий, Шекюре — недосяжна для тебе.

— Досить! — рішуче урвав його Хасан. — Я не збираюся це вислуховувати. Тут занадто холодно. Я й так змерз, кидаючи каміння, щоб розбурхати вас. Ви взагалі мене не чули.

— Кара розглядав татові малюнки, — сказала я.

Може, не варто було озиватися?

Хасан говорив із тією ж напускною серйозністю, з якою я часом знехотя розмовляла з Карою.

— Шекюре-ханим, ти — дружина мого старшого брата, за законами шаріату ти досі замужем за героєм-сипахієм, тому вчиниш найкраще, якщо зараз же повернешся в його дім.

— Ні, — тихо, майже пошепки промовила я в темряву, — ні, Хасане. Ні.

— В такому разі моя відповідальність перед братом і відданість йому зобов'язують мене завтра вранці негайно повідомити кадія про все, що тут почув. Завтра від мене вимагатимуть пояснень.

— Від тебе завтра й так вимагатимуть пояснень, — відповів Кара. — Поки ти ходитимеш до кадія, я розповім падишахові, що ти вбив його найулюбленішого раба Еніште-ефенді.

— Гаразд, — спокійно відреагував Хасан, — заявляй.

— Вас обох піддадуть тортурам! — пронизливо закричала я. — Почекайте, не ходіть до кадія, все проясниться!

— Мені не страшні тортури, — сказав Хасан, — я вже двічі проходив через них і щоразу переконувався, що тільки тортури показують, хто винен, а хто — ні. Нехай наклепники бояться тортур. Я не забуду також розповісти кадію, начальникові яничарів, шейхулісламові, кожному про ілюстрації та книгу бідолахи Еніште-ефенді. Ті малюнки в усіх на язиці. Що там на них?

— Нічого особливого, — кинув Кара.

— Отже, ти їх бачив.

— Еніште-ефенді хотів, щоб я закінчив його книгу.

— Ну й добре. Дасть Бог, нас обох піддадуть тортурам.

Вони замовкли. Потім ми почули кроки, які долинали з голого садка. Він пішов — чи наближається до нас? Ми не бачили Хасана й навіть не здогадувалися, що він робить. Пробиратися в пітьмі крізь густі зарості чагарника та ожини в кінці садка — марна справа. Якщо він піде між деревами й поверне десь біля нас, то теж може зникнути непоміченим. Проте ми не чули кроків, які б наближалися до нас.

— Хасане! — гукнула я.

Однак у відповідь — ані звуку.

— Мовчи, — зупинив мене Кара.

Ми тремтіли від холоду. Терпець урвався, й ми повернулись додому, замкнувши по собі двері. Перед тим як залізти в нагріте дітьми ліжко, я ще раз заглянула до батька. Кара сидів над малюнками.

35. Я — кінь

Ви не дивіться, що я зараз спокійний і нерухомий, адже ж насправді лечу галопом крізь віки. Минаю долини, буваю на війнах, видаю заміж печальних дочок шахів, несучи їх на собі, лечу з оповіді — в історію, з історії — в легенду, з однієї книжки — в іншу, мандрую сторінками. Певна річ, мене часто малюють, я ж бо там, де раті, які неначе постали зі снів, на мені-бо їздять закохані з легенд, непереможні герої, вінценосні падишахи, які виступають у похід, мене зустрінете на війні, в десятках оповідей, книжках.

Що відчуваєш, коли тебе так часто зображують?

Пишаюся, звичайно, проте постійно себе перепитую: а чи то все мої зображення? Позаяк із тих малюнків випливає, що для кожного твоя зовнішність — інакша. Одначе я відчуваю: є щось спільне, єдине в цьому розмаїтті моїх зображень.

Повідаю вам історію, яку почув кілька днів тому від наших друзів художників. Один із європейських королів-ґяурів задумав побратися з донькою венеційського дожа. Він одружиться, але раптом венецієць бідний, як церковна миша, а його донька — потвора? Тож король наказав своєму наймайстернішому маляру: «їдь до венеційського дожа й намалюй портрет дочки, та ще — які його володіння, землі, речі в палаці». Вони — венеційці й не знають, що таке намахрем, [149] тож упустили художника в покої до своїх дівчат, у палаци й стайні. Обдарований маляр зобразив і ту дочку, й того коня так, що, лиш глянувши на них, відразу впізнаєш. Європейський король розглядав картини в дворі свого палацу, розмірковуючи, що робити: одружуватися чи ні. А кінь тим часом закохавсь у портрет красивої кобилиці й усе норовив на неї вискочити, шматував своїм велетенським прутнем картину та трощив рамку. Конюхи ледь приборкали біснувату тварину.

149

Намахрем— в ісламі — згідно з шаріатом дозвіл на шлюб (за умови відсутності родинних зв'язків).

Та кажуть: європейського жеребця розбурхала не врода кобилиці, надзвичайно красивої, — а те, що вона видавалася на картині наче жива. Чи гріх це — бути зображеним настільки правдиво, як ота кобилиця? Я ж бо мало чим відрізняюся від коней на інших малюнках. Самі бачите.

Однак ті, хто уважно придивиться до мого тулуба — який він гарний, до ніг — які довгі, до моєї гордої постави, — ті зрозуміють: я — інакший. Але ця краса говорить не про мою окремішність як коня, а про виняткову майстерність мого художника. Всім вам відомо: не існує коня, що був би такий самісінький, як я. Лише я один — зображення, котре показує, як маляр уявляє коня.

«Який прекрасний кінь!» — дивуються ті, що дивляться на мене. Та це похвала не мені, а моєму творцеві. Тож-бо й воно: всі коні різні, і найпершим це має помічати маляр.

Підійдіть ближче, погляньте: у жодного жеребця прутень не схожий на інші. Не бійтесь, можете придивитися зблизька, навіть доторкнутись руками. Я баский і бравий на диво всім, бо мої форми й вигини властиві виключно мені.

Всі ми, всі коні, створені найвищим Творцем, великим Аллахом, не схожими один на одного, то чому ж маляри відтворюють нашу породу по пам'яті за єдиним зразком? Чому вихваляються, що намалювали тисячі, десятки тисяч коней, і не глянувши на нас? А тому, що вони стараються передати світ не таким, яким його бачать на власні очі, а таким, яким бачить його Аллах. Та чи це не свідчення, Господи помилуй, язичництва? Чи не керує ними пиха: «Я зможу створити те ж саме, що створив Аллах»? Ті, кому замало того, що бачать очі, ті, котрі тисячі разів виводили одного й того самого коня, беручи його зі своєї уяви, бо це передає погляд Аллаха на світ, ті, які стверджують, що лише сліпий майстер найкраще зобразить коня з пам'яті, — чи не змагаються всі вони з Аллахом? Чи не чинять безбожно?