Мене називають Червоний

Мене гукнули не швидко. На мить я збентежився. Назустріч мені вийшов ткач оксамиту, на його обличчі застигли подив і повага, мене це насторожило. Заходити всередину було лячно, здавалося, що не зможу зронити ані пари з уст.

Там сидів чоловік. На голові мав помережаний серпуш, [157] такі носять тільки візири; то був головний скарбничий. Він розглядав мініатюри, взяті в мене секретарем, розклавши їх на підставці для книг. Я так боявся, наче сам їх малював. Поцілував поділ його вбрання.

157

Серпуш— головний убір.

— Синку, мені не почулося? Твій дядько помер?

Мені заціпило — чи то від хвилювання, чи від почуття провини, я лише закивав у відповідь головою. Потім сталося те, чого й не припускав: мені на очі навернулася сльозина й повільно-повільно скотилася щокою під співчутливим та розгубленим поглядом головного скарбничого. Не знаю. Поява головного скарбничого, який залишив падишаха, щоб поговорити зі мною, саме моє перебування в палаці, можливість аж так наблизитися до падишаха — це дуже вражає. За тою сльозинкою закапали інші, вони потекли струмочками, я вже навіть більше не соромився.

— Поплач, синку, якщо хочеться, — промовив головний скарбничий.

Я плакав навзрид. Думав, що подорослішав за ці дванадцять літ, досяг зрілості, але коли опиняєшся так близько до падишаха, серця держави, то відразу перетворюєшся на дитину. І мені було байдуже, що мої ридання чути сріблярам за дверима, ткачам оксамиту. Тепер я знав, що про все розповім головному скарбничому.

Так і було. Я розповів про все від щирого серця. Мені стало спокійно на душі, коли побачив, як оживають перед очима головного скарбничого наше з Шекюре одруження, труднощі, пов'язані з книгою дядька, таємниці, які криються за ілюстраціями, що лежать перед нами, погрози Хасана, картина з небіжчиком Еніште. Я відчував усім своїм єством, що лише тоді виберуся з пастки, до якої потрапив, коли довірюся безмежному правосуддю та милосердю нашого султана, покровителя світу. Чи зрозуміє мене скарбничий? Чи передасть мої слова Опорі неба та землі, нашому падишаху? Чи не кине катам на тортури?

— Треба негайно сповістити малярський цех про смерть Еніште-ефенді, — розпорядився головний скарбничий, — щоб усі художники були присутні на похороні.

Він глянув на мене: чи немає заперечень? Цей миттєвий взаємозв'язок додав мені впевненості, і я висловив свої припущення щодо вбивства дядька та майстра заставок Заріфа-ефенді. Натякнув на прибічників ваїза Ерзурумійця, на тих, котрі ганять текке, бо там грає музика й танцюють. Помітивши вогники підозри в очах головного скарбничого, я вирішив поділитися з ним й іншими своїми здогадами: ілюструвати книгу Еніште-ефенді — означало отримати у винагороду як гроші, так і почесті, тому в середовищі майстрів малярського відділу неминуче зародилися суперництво й заздрощі. Вже сама таємничість, якою окутана справа, могла призвести до зненависті та ворожнечі. Я говорив, але на душі було тривожно — моя інтуїція підказувала, що головний скарбничий хоча й не до кінця, проте підозрює й мене. Мій Аллаху, тільки б усе стало явним! Більше мені від Тебе нічого не треба!

Ми мовчали. Головний скарбничий прикипів очима до малюнків, відвівши погляд від мене, так, ніби йому було ніяково за мої слова й ті події, що випали на мою долю.

— Дев'ять штук, — озвався він, — тоді як ми з Еніште домовлялися про десять ілюстрацій. Він отримав значно більше сухозлітки, ніж тут використано.

— Безжальний убивця викрав з безлюдного дому останню мініатюру, на якій було дуже багато позолоти.

— Ми не маємо жодних відомостей про каліграфа.

— Покійний дядько не встиг закінчити роботу над текстами. Він сподівався на мою допомогу в цій справі.

— Синку, ти ж говорив, що зовсім недавно повернувся до Стамбула.

— Тиждень тому. За три дні після вбивства Заріфа-ефенді.

— Отже, Еніште-ефенді цілий рік ілюстрував книгу без текстів?

— Так.

— А він розповів тобі, про що йдеться в книзі?

— З його слів у ній буде описано те, що воліє бачити падишах: минає рівно тисячоліття від хіджри Пророка, відображаючи ювілейний рік мусульманського календаря, книга вкаже венеційському дожу на меч і велич ісламу; перед його очима постануть могутність і багатство шляхетних Османів, страх западе у венеційське серце. Малюнки та тексти книги передаватимуть найвищі, найдорожчі цінності нашого світу. Як і в «Фірасетнаме», [158] головним у ній буде зображення нашого падишаха. Використання стилів європейських майстрів теж уразить дожа й викличе в нього бажання дружити з нами.

158

«Фірасетнаме»— книга про майстерність їзди верхом.

— Я все це знаю. Та хіба найвищі, найдорожчі цінності великих Османів — це оті собаки й дерева? — запитав він, киваючи пальцем на мініатюри.

— Мій дядько-небіжчик наголошував, що книга розповідатиме не тільки про багатства падишаха, але і про його духовну міць та потаємний смуток.

— А зображення падишаха?

— Я його не бачив. Зараз воно лежить десь у схованці звірюки-душогуба, в його домі — хтозна-де.

Виходило, що покійний Еніште-ефенді не виконав обіцянки: не передав готову книгу взамін на виплачене йому золото. Натомість видавався людиною, з чиєї ініціативи було створену цілу купу чудних малюнків, що не мали ніякої цінності в очах головного скарбничого? А я, отже, вбив цього бездарного чоловіка, на якого не можна було покластись, аби побратися з його донькою, або, скажімо, продати сухозлітку? Чи не так дивиться на мене головний скарбничий? Судячи з його погляду, проблема зі мною була майже вирішена, тому я говорив схвильовано, зібравшись з останніми силами. Передав йому слова дядька, що вбивцею бідолахи Заріфа-ефенді може бути один з тих малярів, яким він робив замовлення. Розповів про думки Еніште стосовно Зейтіна, Лейлека та Келебека. Однак моя промова була недовгою, мені не вистачало як доказів, так і впевненості. Я відчував, що головний скарбничий має мене за підлого наклепника та пліткаря.

Ось чому я зрадів, коли він сказав, що потрібно приховати від малярського цеху правду про наглу смерть дядька. То була перша ознака нашої співпраці. Ілюстрації я залишив головному скарбничому.

Ще кілька годин тому, проходячи в ворота Бабуюселлям, я так хвилювався, наче вони вели до раю. Тепер, виходячи з них, я був спокійний, ніби людина, котра повертається додому після десятиліть блукання.

37. Я — ваш Еніште

Мій похорон був прекрасний, такий, як я й хотів. Прийшов кожен, кого я бажав бачити, мене переповнювала гордість. Із візирів, котрі на час моєї кончини перебували в Стамбулі, підоспіли кіпрський Хаджі Хусейн-паша та Тпал Бакі-паша; вони довго згадували, як колись я їм зробив велику послугу. Поява дефтердара [159] Кирмизи-Мелєка-паші, який купався в славі й водночас був об'єктом лихих пересудів, сколихнула скромний двір мечеті нашого махаллє. Особливо мене порадував прихід чавушбаші [160] Мустафи-аги, чию посаду я міг би зайняти, якби не помер, і брав би участь в активному житті держави. Зібрання було поважне й тішило око: секретар Дивана Кемалеттін-ефенді, чавуші Дивана, частина з яких були моїми друзями, а частина — ворогами, завжди привітний і доброзичливий управитель канцелярії Серт Салім-ефенді, колишні чиновники Дивана, що рано покинули державну службу, мої друзі по медресе, далекі й близькі родичі, молодь та інші — дивуюся: звідки вони довідалися про похорон?

159

Дєфтєрдар— тут: міністр фінансів.

160

Чавушбаші— начальник над чавушами.

Я пишався цими сходинами, траурним настроєм, який панував. Присутність головного скарбничого Хазима-аги та начальника султанської варти свідчила, що Його Величність падишах опечалений моєю смертю. Та чи означає це, що буде докладено всіх зусиль, аби знайти мерзотника-вбивцю, що кати займуться справою? Не знаю. Я зараз бачу ту гадину, він стоїть у колі малярів та каліграфів із серйозним, наскільки можна, засмученим виразом обличчя та дивиться на труну з моїм тілом.

Але Боже збав вас думати, що я гніваюся на свого вбивцю, охоплений бажанням помсти, що моя душа позбавлена спокою, бо був безжально й підступно знищений. Тепер я в іншому вимірі, і моя душа, навпаки, — спокійна, бо після десятиліть мук у земному світі повернулась у свій первісний стан.

Після ударів каламарем моє залите кров'ю тіло лежало й знемагало від болю, душа ж покинула його, ніби щось тимчасове. Певний час вона тремтіла в променях сліпучого світла, а потім до мене повільно-повільно наблизилися два чарівних янголи, вони усміхалися, а їхні лики сонячно сяяли. Все було, як у «Kitab-ur Ruh», яку я перечитував безліч разів. Янголи взяли мене під руки, наче я ще був тілом, а не тільки душею, і понесли у високості. Як швидко і як плавно, без жодних коливань, ми здіймалися вгору, наче в щасливому сні! Минули вогняні ліси, здолали сліпучі ріки, чорні моря й опинилися на засніжених горах. Мандрівка через кожен простір тривала тисячоліття, однак мені здавалася швидшою за мить.

Ось так, пробираючись крізь різношерсті людські юрмиська, зграї невиданих тварин, хмари та трясовини, що кишіли птицями й комашнею, описати яких не вистачить слів, ми пролетіли сім небес. На кожному небі янгол, який летів попереду, стукав у двері і звідтіля чулося: «Хто він?» Янгол називав моє повне ім'я, розповідав, хто я й що я, а наприкінці додавав: «Добрий раб Великого Аллаха!» Тоді з моїх очей котилися сльози радості й щастя. Проте я знаю: мабуть, мине ще з тисяча років до Судного дня, коли душі поділять на праведні, достойні раю, й грішні, які кинуть до пекла.