Мене називають Червоний

Ще ми побачили: нашого великого Пророка, який в оточенні янголів здіймається на небеса, довгобородого дідугана з золотими руками, що символізував планету Сатурн, Рустема — немовлям, котре тихо спить в інкрустованій перламутром колисці під наглядом своїх мами та няні; Дара, що тяжко вмирає в обіймах Іскандера, Бехрама Ґюрю та російську княжну, які зачинилися в червоній кімнаті, печальний похорон Хосрова, вбитого власним сином, Сіявуша, що перескакує вороним конем через вогнище, — особливостей у зображенні храпів скакуна ми не виявили. Інколи майстер Осман упізнавав авторів, називав їхні імена, викривав непримітні підписи, скриті в найпотаємніших місцях мініатюри, — на дні чорного колодязя, де причаївся джин, у закутку древніх руїн, серед квітів. Зіставляючи підписи й написи на малюнках, він висновував, який маляр у якого і що запозичив. У деяких томах нам траплялись ілюстрації на кількох сторінках, які ми довго гортали. Бувало, між нами западала тривала мовчанка, й було чутно тільки шелест аркушів. А іноді майстер Осман голосно вигукував: «Ого!», я ж мовчав, не розуміючи, чому він дивується. Зрідка звертав мою увагу на розмітки ілюстрацій, розташування дерев, воїнів і нагадував, що ми на таке вже натрапляли в попередніх томах, інших сценах інших оповідей. Для прикладу порівнював мініатюру з «Хамсе» Нізамі, фактично книги двохсотлітньої давнини, яка дійшла до нас аж з часів Тимурового сина шаха Ризи, та малюнок з видання, котре побачило світ у Тебрізі сімдесят років тому, і запитував мене: в чому таємниця цих однакових зображень, схожих, мов дві краплі води, якщо художники ніколи не бачили творінь одне одного? А потім сам відповідав:

— Малювати — означає пам'ятати.

Розгортаючи й згортаючи стародавні томи, сумуючи над дивовижними малюнками (бо так більше ніхто не творить) і потішаючись з бездарних робіт (усі ми, маляри, — браття), звертаючи мою увагу на колишні зображення дерев, янголів, сонць, тигрів, наметів, драконів і печальних принців, майстер Осман старався, щоб я усвідомив: колись Аллах уздрів світ як щось неповторне і, вірячи в красу побаченого, подарував його своїм рабам — оце і закладено в пам'яті маляра. Наше завдання художників та поцінувачів мистецтва — не забувати ті чарівні краєвиди, які вздрів Аллах і залишив їх нам. Найвидатніші майстри кожного малярського покоління, поклавши на вівтар живопису все своє життя, працюючи до отемніння, докладаючи величезних зусиль, з неймовірною наснагою стараються досягти тієї неперевершеної уяви, яку називають видивами Аллаха, й відтворити її в усій красі. Їхній труд нагадує спроби людини згадати щось давно забуте. Однак, хоч як прикро, навіть майстри над майстрами, змучені старці, отемнілі від роботи талановиті маляри можуть згадати предивну Аллахову мініатюру нечітко й розмито, сяк-так. Оце вона і є: причина того, що художники древності, розділені між собою відстанями в сотні поколінь, ніколи не бачачи робіт один одного, траплялося, відтворювали дерев, птахів, принців, що миються в лазні, і дівчат, котрі стоять у вікнах, так, що не відрізниш, де чия рука. Зображення були однаковими — це диво.

Згодом, коли червоне проміння в кімнаті скарбниці непомітно почало блякнути, нам стало зрозуміло, що жодна з книг у шафі не належала до тих, котрі шах Тахмасп надіслав у дар нашому падишаху. Й майстер Осман повернувся до теми, яку був зачепив:

— Іноді певне зображення — крила птаха, те, як листок висить на дереві, звивина на краю торочки, зависання хмарини в повітрі або усмішка жінки — віками передаються з покоління в покоління, від майстра до учня, такі речі показують, ними навчають, їх завчають напам'ять. Майстерний художник щиро вірить у незмінність тих зображень, як вірять у незмінність Куран-и Керіму, — бо він перейняв їх від свого вчителя, бо вони для нього — взірці. Й художник ніколи не забуде таких особливостей, що їх відтворює з пам'яті, — як не забувають Куран-и Керім, збережений у свідомості. Проте це аж ніяк не означає, що маляр завжди й усюди використовуватиме свої виняткові взірці. Традиції малярського цеху, де художник псує зір, стереотипи безликого майстра, під керівництвом якого працює, надмірне захоплення кольором або ж забаганки падишаха не дозволяють живописцеві вдаватися до тих особливостей, малювати, як знає, крило птаха, усмішку жінки…

— Або ж кінські ніздрі, — додав я.

— Або ж кінські ніздрі… — похмуро повторив майстер Осман. — І видатний маляр творить, не проникаючи в глибини духу, малює за приписами цеху або так, як усі. Ти зрозумів?

Ми розглядали одну з ілюстрацій до твору Нізамі «Хосров і Ширін» — їх через наші руки пройшло безліч, Ширін сидить на троні, а вгорі над нею, на стіні палацу, на камені, викарбуваний напис, майстер Осман прочитав його вголос: «Мій великий Аллаху, захисти державу, володіння й утверди в силі нашого шляхетного падишаха, справедливого володаря, сина всепереможного хана Тимура, щоб був він щасливим (напис ліворуч) і багатим (напис праворуч)».

— Де нам знайти зображення ніздрів коня, яке можна назвати закарбованим у пам'яті автора? — запитав я.

— Потрібно шукати у виданні знаменитого «Шахнаме», яке подарував султанові шах Тахмасп, — відповів майстер Осман. — Мусимо повернутися в неповторні древні часи, що їх Аллах присвятив живопису. Нам ще треба переглянути купу книг.

Раптом мені подумалось: основна мета майстра Османа — не розшукати зображення скакуна з незвичними ніздрями, а передивитися якомога більше тих прекрасних ілюстрацій, які роками лежать у падишаховій скарбниці, заховані від людського ока. Мені ж так не терпілося натрапити на ті ниті, які пов'яжуть нас із Шекюре, котра чекала на мене вдома, що просто не хотілося вірити в наміри великого майстра якомога довше залишатися в цій холодній скарбниці.

Що ж, старий карлик показував, а ми відкривали по черзі шафи, скрині й розглядали мініатюри. Схожі між собою малюнки вже в'їлися мені в печінки, й не виникало найменшого бажання вкотре роздивлятися Хосрова, що під'їхав під вікно палацу помилуватися красунею Ширін. Навіть краєм ока не зачепивши кінські ніздрі на зображеннях, я час від часу відходив від майстра й із зачудуванням та трепетом у серці походжав іншими кімнатами скарбниці, між страхітливими горами оксамиту, золота, воєнних трофеїв, зброї, лат і кольчуг. Вряди-годи майстер Осман щось вигукував, розмахував руками, а я біг до нього з надією вздріти якесь нове предивне зображення в черговому томі або ж, нарешті, — коня з незвичними ніздрями. Підбігши, я прикипав очима до сторінок у ледь тремтячих руках свого вчителя, що, згорбившись, сидів на ушакському килимі часів султана Мехмеда Фатіха, й стикався з малюнками, які досі ніколи не бачив, зустрічався з шайтаном, котрий без крихти сорому в душі проникав у Ноїв ковчег.

Перед нашими очима пройшли сотні шахів, королів, падишахів, султанів, які сиділи на престолах різних держав, починаючи від років правління Тимура й закінчуючи епохою султана Сулеймана Кануні, — ці всі володарі, радісні й щасливі, полювали на газелей, левів, зайців. А ще ми побачили, як якийсь соромітник, вилізши на трон, прив'язаний ззаду до колін верблюда, ґвалтує ту нещасну тварину, і навіть сам шайтан, що стоїть поряд, — приголомшений і зніяковілий від такої картини. Ось ілюстрація до арабського видання, воно дійшло до нас багдадським шляхом, — на ній купець, учепившись за ноги міфічного птаха, перелітає море. Наступний том ми мимоволі розгорнули на першій сторінці, де була відтворена наша з Шекюре улюблена сцена: Ширін закохується в Хосрова, натрапивши на причеплений до гілки дерева малюнок з його зображенням. А ось спина слона, нав'ючена величезними котушками ниток, гарматами, сувоями тканини, клітками з птахами й годинником, оздобленим арабськими скульптурками; годинник розкритий, і нам видно його внутрішній механізм, — тут ми й згадали про час.

Я й не здогадуюся, скільки томів з мініатюрами ми передивилися. Завмерлий, незмінний час, який відображали малюнки й оповіді, немов злився воєдино з сирим, запліснявілим часом отут, у скарбниці. Сотні років маляри, сліпнучи, виводили зображення на цих сторінках у цехах десятків шахів, султанів, ханів і падишахів, і здавалося, що після того, як мініатюри пролежали в скринях десятиліття, вони ось-ось оживуть разом з речами довкола нас, шоломами, шаблями з ефесами в діамантах, кинджалами, латами, удами, тендітними філіжанками з Китаю та подушечками, розшитими перламутром, а коні на ілюстраціях ніби хотіли вирватися за межі аркушів і поскакати.

— Віками тисячі малярів обережно й потайки створювали однакові малюнки, тепер я усвідомлюю, що вони старалися показати, як потайки, неквапом змінюється світ, — промовив майстер Осман.

Я зізнався, що його слова мені до кінця не зрозумілі.

Увага майстра була прикута до тисяч мініатюр, зроблених за останні двісті років на просторах від Бухари й Ґерата до Тебріза, від Багдада до Стамбула, ну, а пошуки особливостей у зображенні кінських ніздрів уже стали для нього чимось далеким. Ми були зайняті своєрідною печальною церемонією віддання почестей і складання шани перед терпінням, майстерністю й натхненням усіх художників, котрі століттями творили на мусульманських землях.

Тому, коли після вечірнього намазу відчиняли двері скарбниці, майстер Осман заявив мені, що він не хоче виходити звідси, залишиться тут і перегляне до ранку якомога більше малюнків, тільки тоді з честю виконає покладений на нього падишахом обов'язок. Коли я почув таке, моїм найпершим бажанням було зостатися тут разом із ним та карликом. І я пообіцяв це майстрові.

Та вже за хвилину каявся, коли відчинили двері й мій майстер оголосив про наші наміри агам, що чекали на нас, а потім у головного скарбничого став прохати дозволу залишитися. В мене ж перед очима мелькали Шекюре й мій новий дім. Як вона перебуде ніч сама з дітьми, як зачинить вікна з полагодженими віконницями? — думав я, сидячи мов на голках.

Крізь щілину дверей з однією стулкою Ендерун бачився мені огорнутим запоною туману, обриси палацу були нечіткі й розмиті, а в його дворі, в тому радісному саду під величезними мокрими чинарами стояли й, щоб не потривожити падишаха, розмовляли рухами глухонімих двоє хлопчиків-слуг, яким дозволялося заходити на територію гарему. Своїми жестами вони мов кликали мене до себе надвір, у те прекрасне життя, однак я знічено застиг на місці, пришпилений до землі відчуттям власної провини.