Мене називають Червоний

Переді мною малюнок, створений шейхом Мухамедом, одним з найвизначніших майстрів тих міфічних епох. На мініатюрі зображено убогого раба, захоплення якого своїм падишахом — безмежне; поки султан грає в чевган, [192] раб терпляче, з надією чекає, що м'ячик підкотиться до його ніг; минає бозна-скільки часу, та слуга нарешті піднімає м'ячик і подає його падишахові. Робота тонка, й автор працював, глибоко переймаючись тою справжньою любов'ю, зачудуванням і покірністю, з якими, як я не раз чув, деякі раби ставляться до своїх великих володарів, осяйних падишахів, або ж молоді вродливі підмайстри — до видатних майстрів. Художник немов сам відчував себе тим рабом, який, простягаючи султанові м'яча, не сміє підвести очі й подивитися на нього. Розглядаючи цю сторінку, кожен усвідомить, що найбільше щастя в світі — передавати кмітливому, молодому й гарному учневі свої знання, а також самому стати вірним рабом якогось великого майстра. Мені було жаль тих, хто не пізнав такої радості.

192

Чевган— гра в м'яч з ключками, верхи на конях.

Гортаючи сторінки, я поспіхом, але уважно переглядав тисячі зображень: воїнів, закоханих, скакунів, верблюдів, птахів, дерев, хмар, а щасливий карлик, ніби володар древніх часів, якому випала нагода показати багатства султанської скарбниці, з гордістю виймав зі скринь усе нові томи й клав переді мною. Серед тих прекрасних або звичайних книг нам з карликом у якійсь залізній скрині трапилися два видання: перше — в обкладинці кольору гнилої вишні, переплетене, як у Ширазі, друге — в палітурці, на яку наклали товсті шари глянцю, — так робили в Ґераті під впливом китайців. Сторінки книг були такі схожі між собою, що я першим ділом подумав, чи не є одні з них копіями інших. Намагаючись визначити, де оригінал, а де копія, я простежив імена каліграфів на написах до мініатюр, віднайшов скриті підписи, які можна було вгледіти, і врешті зрозумів, що ці два видання Нізамі — не що інше, як легендарні книги, виготовлені майстерним шейхом Алі з Тебріза для двох правителів: Каракоюнлу — Джіхан-шаха та Аккоюнлу — Узуна Хасана. В мене по спині поповзли мурахи. Шах Каракоюнлу отемнив великого майстра, щоб той не відтворив першого тому ще для когось, а художник прибився до палацу правителя Аккоюнлу й зобразив з пам'яті такі самі, але ще кращі мініатюри. Кольори ілюстрацій другого тому, які маляр робив уже сліпим, вирізнялися, як більш чисті та яскраві, однак барви малюнків з першого видання були невимовно одухотвореними й сповненими життя. Це нагадало мені про те, що спомини сліпих у темряві виливаються в немилосердну яскравість життя без відтінків, проте реальне в мініатюрі вони знищують.

Безперечно, я — великий майстер, і всевидючий, всевідаючий Аллах бачить це, тому я знаю, що якогось дня й сам отемнію; однак, чи хочу я стати сліпим власне зараз? У кімнатах скарбниці у величній і страхітливій темряві відчувалася присутність Аллаха. Він наче був десь зовсім поряд, тож, ніби засуджений до смертної кари, який прагне ще бодай кілька разів востаннє подивитися на світ, поки йому зітнуть голову, я звернувся до Всевишнього: «Дозволь мені передивитися всі ті малюнки, потішити свої очі».

Мудрість Аллаха, оповиті пітьмою легенди й притчі поставали переді мною на розгорнутих сторінках. Ось знаменита сцена, що розповідає про те, як Ширін, прогулюючись галявиною, натрапила на малюнок із зображенням Хосрова, прикріплений до гілки чинара, і закохалася в шаха. Ширазький шейх Алі Різа відтворив густющу крону чинара, вивівши кожен листочок, а згодом вирішив намалювати це дерево на крупинці рису, аби довести якомусь дурневі, що головне в його роботі — не пристрасть молодої дівчини, а пристрасть художника. Невіглас-бо твердив, що чинар на малюнку — всього лиш другорядне зображення, а головне — жагуча Ширін. Та через сім літ і три місяці після того, як великий майстер почав роботу, він осліп, тому чинар на крупинці рису залишився наполовину недоробленим. І по-моєму, якщо мене не обманув гордий підпис під чарівною ніжкою улюбленої недіме, то я розглядав не той чинар, який художник намалював ще зрячим, а розкішне дерево, виведене ним тоді, коли вже отемнів. На наступній сторінці Рустем стрілою з двома наконечниками виколює очі Іскандеру; [193] сцена — яскрава й багата на кольори; так зміг би намалювати художник, який знає діяро-індійський стиль. Вивчаєш ту мініатюру, й здається, що одвічний біль і прагнення живописця, котрі називаються сліпотою, є початком радісного свята.

193

Іскандер— Олександр Македонянин.

Якщо спершу я передивлявся стоси ілюстрованих книг з хвилюванням людини, котра хоче на власні очі побачити те легендарне, про яке стільки чула, то тепер я розглядав їх зі спокоєм старця, котрий відчуває, що ще трохи — і більше ніколи нічого цього не побачить. Кольори оксамиту й пилюки, зливаючись з тьмяним сяйвом свічок, наповнювали темряву холодної скарбниці червоними відтінками. На мої здивовані вигуки до мене підбігали Кара з карликом і вдивлялися в неперевершені зображення, заглядаючи мені через плече, а я, не стримавшись, починав їм розповідати:

— Таємницю червоного кольору забрав із собою в могилу великий тебрізький майстер Мірза Баба Імамі. Тут у його червоний забарвлені краї килиму, мітка на кавуці сафевідського шаха, що означає приналежність до кизилбашів; [194] і погляньте — черево лева на оцій сторінці та каптан юнака. Такий прекрасний червоний, за винятком, коли ллється кров, Аллах таїть у забарвленні деяких рідкісних комах і каменів, але, щоб його виявити в природі, треба постаратись, а серед людських творінь ми можемо зустріти цей колір тільки в роботах видатних малярів чи в переливанні оксамиту, — промовив я й докинув: — Будьмо вдячні тому, хто показав нам нині ті барви.

194

Кизилбаші(букв, червоноголові — тюрк.)— об'єднання тюркських кочових племен в Ірані, на яке опирався засновник держави Сефевідів шах Ізмаїл І (1501–1524), воїни-кизилбаші носили чалми з дванадцятьма червоними стрічками.

— Погляньте сюди, — знову не витримав я й кивнув на неперевершений малюнок, котрий міг би прикрасити будь-яку збірку газелей про кохання, дружбу, весну й щастя. Ми прикипіли очима до весняних дерев, що розквітли всіма кольорами, кипарисів цього райського саду та щасливих закоханих, котрі сиділи тут, попиваючи вино й читаючи вірші; і враз у просяклій запахом плісняви й пилюки скарбниці ми немов одчули ніжний аромат весняних квітів та тіл закоханих, що купалися в радощах.

— (Маляр наче добув із серця прекрасні руки, ноги закоханих, їхні витончені постави, веселощі птахів, які витають довкола них, але ви тільки погляньте, як грубо він зобразив кипарис позаду тієї пари! — вигукнув я. — Перед нами малюнок бухарця Лютфі, який був скандалістом та безхарактерною людиною й тому лишав свої мініатюри наполовину незавершеними. Він не затримувався надовго в жодному з міст, бо сперечався з усіма шахами та ханами, доводячи їм, що його живопис для них незрозумілий. Постійно дискутуючи, перебираючися з одного шахського палацу до іншого, мандруючи з міста до міста, визначний маляр, що ніяк не міг знайти собі володаря, достойного мати видану ним книжку, зрештою потрапив до цеху якогось непримітного правителя голих гір, однак власне йому він прослужив останні двадцять п'ять років свого життя, бо, як сам сказав: «Країна невелика, але хан на мистецтві тямиться». І понині сперечаються та жартують: знав чи ні великий художник, що бідолашний хан був сліпий.

— Ви бачите оцю сторінку? — запитав я, коли вже було далеко за північ, і вони обоє миттю піднесли до мене свої свічі. — За останнє століття книга, яка зараз у моїх руках, змінила десять володарів, побувала на просторах від Ґерата до Стамбула.

За допомогою мого окуляра ми втрьох прочитали безліч підписів, посвят та історичних дат, розпиханих по всіх можливих кутках сторінки, яка розповідала про історію видання, а також — імена султанів, котрі в реальному житті душили один одного, а тут — зліпилися докупи в написі: «З поміччю Аллаха завершено цю книгу в Ґераті в шістсот сорок дев'ятому році від Хіджри каліграфом султана Велі, сином Музаферра з Герата, для Ісметюд Дюня, дружини Мухамеда Джукі, всепереможного брата повелителя світу Байсунгура». [195] На тій-таки сторінці ми прочитали, що згодом книга потрапила до рук султана Аккоюнлу Халіла, потім до його сина — Якуп-бея, а від того — до північноузбецьких султанів. Кожен з володарів утішався виданням, деякі з мініатюр заміняв на інші, а ще, перш за все, додавав до ілюстрацій зображення своєї чарівної дружини. Від узбецьких ханів, які з гордістю повиводили тут свої імена, книга потрапила до Сама Мірзи, брата завойовника Ґерата шаха Ізмаїла; він її подарував братові з окремою присвятою; шах Ізмаїл забрав том із собою до Тебріза і підготував ще комусь у дар з черговою присвятою, однак достойний раю султан Явуз Селім-хан розгромив шаха в битві під Чалдираном, [196] пограбував тебрізький Хешт-Біхішт-палац, і книга разом із переможною султанською раттю, подолавши гори, пустелі й ріки, примандрувала до Стамбула, в цю скарбницю.

195

Байсунгур(1397–1433) — державний діяч, онук Тимура, покровитель учених і художників.

196

Чапдиран— фортеця на сході Туреччини, неподалік від озера Ван.

Наскільки співзвучні моя увага й переживання старого маляра з внутрішнім станом Кари та карлика? Відкриваючи нові томи, гортаючи сторінки, я серцем відчував пекучі страждання тисяч художників, котрі, сліпнучи, показували своє вміння; малювали й мешкали в сотнях великих далеких міст, служили деспотичним шахам, ханам та беям, відрізнялись один від одного характером, звичками, манерами. Сконфужено передивляючись ілюстрації з якоїсь примітивної книжки, де були зображені методи й знаряддя тортур, я немов відчував біль від побоїв, яких ми всі зазнавали в дитинстві, біль від ударів лінійкою по обох щоках, доки щоки наллються багрянцем, від ударів мармуровим приладом для глянсування паперу по вибритій наголо голові. Навіть не здогадуюся, як потрапила ця дешева книжка в скарбницю Османів. Зазвичай ґяурські мандрівники замовляють такі видання безчесним художникам, котрі набили руку в зображуванні катувань і продають ті малюнки за кілька акче. Але використовують їх ґяури не для того, щоб показати, наскільки вимушені в нас тортури, яким піддають злочинців у присутності кадія, аби в світі вершилося Аллахове правосуддя, а для того, щоб лжесвідчити перед своїми єдиновірцями про нашу жорстокість і черстві серця. Мені завжди було соромно за тих малярів, котрі ганебно насолоджувалися, змальовуючи мордування, під час яких б'ють фалакою, розпинають на хрестах, вішають униз головою й просто чіпляють на гак, варять живцем у казані, прив'язують до гармати й шматують тіло ядрами, перерізають горлянки, задушують мішком, кидають голодним псам на поживу або в став з крижаною водою, шмагають канчуками, ламають пальці, висмикують волосся, здирають шкіру, відрізають носи й виймають очі. Тільки визначні художники, такі як ми, відчувають справжнє незлораде задоволення, зображаючи побиття фалакою чи катування, і тільки ми маємо право забарвлювати ці мініатюри у веселі, радісні кольори, немов виводячи дітей, що запускають повітряного змія. Адже нас упродовж усіх років учнівства лупцювали фалакою і били по чому бачили, а нервові майстри товкли кулаками за найменшу помилку, щоб збити оскому, нас годинами періщили палицями та лінійками, аби знищити в наших душах шайтана й вигнати з них джина малярства.

Ті, хто пізнає наш світ, не розуміють його до кінця — вони прагнуть наблизитися до нього й збагнути, в чому суть, однак їм бракне терпіння. Я порівняв би їх із тими, хто розглядатиме наші сучасні роботи через століття, — можливо, вони й відчують мої сором і щастя, невимовний біль і втіху, якими я переймаюся, роздивляючись ілюстрації в холодній скарбниці, проте, знову-таки: до кінця вони тих переживань не зрозуміють. Мої старечі задубілі від холоду пальці гортали сторінки, а окуляр з ручкою, інкрустованою перламутром, та ліве око неслися в польоті над малюнками, ніби журавлі, яким з висоти видно ввесь світ; краєвиди внизу мене вже не дивували, однак я укотре й вкотре зачудовано на них дивився, читав нові написи. Завдяки ілюстраціям, котрі бачив уперше, але про які стільки чув, я дізнавався: що в кого який маляр перейняв, у яких малярських цехах, у володіннях якого шаха було вперше сформовано те, що ми нині називаємо стилем, який легендарний маляр кому служив; довідувався, що звивисті хмарини в китайській манері, під впливом тих-таки китайців поширені з Ґерата на всю Персію, також використовувались і в казвінській мініатюрі. Й час від часу я сам до себе вигукував своє втомлене «Вай!». Однак мій біль, котрий проник ще глибше в душу, смуток і сором — чим я змушений ділитися з вами — корінилися в стражданнях і приниженнях, що їх витерпіли заради мистецтва вигонисті, наче молоді саджанці, вродливі маляри з місячними ликами й очима газелей. Вони крилися в тих переживаннях і надіях, які пронесли в своїх серцях ті художники, котрих колись поштурхували майстри, і в тих щирих зближеннях майстрів зі своїми вчителями, і в нашій любові до мініатюри, і в сліпоті та забутті, що колись поглинуть нас.

Роками я зображав для нашого падишаха сцени війн і врочистостей, тому душа, яку теж зміг би відтворити, безголосо забула світ цих ніжних і тонких почуттів, у які я поринув зі смутком та сором'язливістю. На одній з ілюстрацій я побачив стрункого перського юнака з червоними вустами. Він, як і я, тримав у руках книжку. Шахи, звабливі на золото й почесті, ніколи не пам'ятають, що все прекрасне в світі належить Аллахові, — вкотре подумалося мені. Я розглядав двох закоханих дивовижної вроди — робота якогось молодого ісфаганського майстра, і з моїх очей скотилися сльози: згадувалося, як любили колись мистецтво мої власні учні. Вродлива, наче виноградна лоза, дівчина з вишневими губами, мигдалевими очима та мініатюрним носиком дбайливо закасала рукав на тонкій руці невисокого, витонченого й тендітного юнака, в якого короткі ноги, а шкіра — аж прозора; таке тіло пробуджує два бажання: смерті й поцілунку. Щоб довести силу та міцність почуттів, хлопець випік вогнем на руці три любовних знаки — невеликих, але глибоко врізаних у тіло. Кохана ж милується ними, ніби трьома прекрасними квітками.