Мертва голова

Проте й Іхтіандр не сподівався від товстуна того, що зробив він тієї ж таки миті. Поліцейський стрибнув у воду слідом за Іхтіандром — він боявся, що злочинець може втопитися. Поліцейський хотів приставити його живим: арештований, що втопився з наручниками, може завдати багато клопоту. Поліцейський так швидко плигнув за Іхтіандром, що встиг схопити його за волосся і не випускав. Тоді Іхтіандр, рискуючи позбутися волосся, потяг поліцейського на дно. Незабаром Іхтіандр відчув, що поліцейський розняв свою руку і випустив волосся. Юнак відплив на кілька метрів убік і трохи виринув з води, щоб побачити, чи виплив уже поліцейський. Той уже борсався на поверхні і, побачивши Іхтіандрову голову, закричав:

— Втопишся, падлюко! Пливи до мене!

“А це непогана думка!” — майнуло в голові Іхтіандра, і він раптово зарепетував:

— Рятуйте! Потопаю!.. — і пірнув на дію.

З-під води він стежив за поліцейським, як той пірнав, шукаючи його. Нарешті, втративши, певно, надію, поліцейський виліз на берег.

“Зараз піде”, — подумав Іхтіандр.

Та поліцейський не йшов. Він вирішив залишитись біля трупа, поки не прибудуть слідчі органи. Те, що утоплений лежить на дні ставка, не міняло справи.

У цей час через міст проїжджав селянин верхи на мулі, нав’юченому мішками. Поліцейський наказав селянинові скинути мішки і їхати із запискою в найближчий поліцейський участок. Справи обертались для Іхтіандра погано. До того ж у ставку водилися п’явки. Вони впиналися в Іхтіандра, і він не встигав відривати їх од тіла. Та й робити це треба було обережно, щоб не схвилювати стоячої води і цим не привернути уваги поліцейського.

За півгодини повернувся селянин на мулі, показав рукою на дорогу, уклав свої мішки на спину мула і притьмом поїхав. Хвилин через п’ять до берега підійшли трос поліцейських. Двоє з них несли на голові легкий човен, третій — багор і весло.

Човен спустили на воду, почали шукати утопленого. Іхтіандрові були не страшні ці розшуки. Для нього це була майже гра — він тільки переходив з місця на місце. Все дно ставка біля мосту старанно обшукали багром, але трупа не знайшли.

Поліцейський, що арештував Іхтіандра, здивовано розводив руками. Іхтіандра це навіть тішило. Проте незабаром йому стало скрутно. Поліцейські підняли багром з дна ставка хмари мулу. Вода закаламутилась. Тепер Іхтіандр не міг нічого розгледіти на відстані простягнутої руки, а це вже було небезпечно. Та головне — йому важко було дихати зябрами в цій воді, бідній на кисень. А тут іще оці хмари мулу.

Іхтіандр задихався, у зябрах дедалі дужче пекло. Біль ставав нестерпним. Іхтіандр мимоволі застогнав, кілька бульбашок вилетіло з його рота. Що робити? Вийти з ставка — іншого виходу нема. Треба вийти, хоч би чим це загрожувало. Його, звичайно, відразу ж схоплять, — можливо, поб’ють, запроторять у тюрму. Але байдуже. Іхтіандр, хитаючись, побрів до мілководдя і висунув голову з води.

— А-а-а-а! — не своїм голосом закричав поліцейський, кидаючись через борт човна у воду, щоб швидше доплисти до берега.

— Ісус Марія! О-о!.. — вигукнув другий, падаючи на дно човна.

Два поліцейські, що лишилися на березі, шепотіли молитви. Бліді, вони тремтіли від страху, намагаючись заховатись один за одного.

Іхтіандр не чекав цього і не відразу зрозумів, чому вони так перелякались. Потім він згадав, що іспанці дуже релігійні і марновірні. Певно, поліцейським здалося, що вони бачать перед собою вихідця з того світу. Іхтіандр вирішив налякати їх ще дужче: він вишкірив зуби, закотив очі, завив страшним голосом, повільно простуючи до берега; він піднявся на дорогу навмисно повільно і розміреною ходою пішов геть.

Жоден поліцейський не поворухнувся, не затримав Іхтіандра. Забобонний жах, страх перед привидом перешкодили їм виконати службовий обов’язок.

Це “морський диявол”!

Мати Педро Зуріти, Долорес, була опасистою, пухкою старою бабою із закарлюченим носом і випнутим підборіддям. Густі вуса надавали її обличчю чудного і непривабливого вигляду. За цю незвичайну для жінки прикрасу її прозивали в окрузі Вусатою Долорес.

Коли син з’явився до неї з молодою дружиною, стара безцеремонно оглянула Гуттієре. Долорес насамперед шукала в людях вади. Врода Гуттієре вразила стару, але вона цього взнаки не подала. Такою вже була Вусата Долорес: поміркувавши собі на кухні, вона вирішила, що врода Гуттієре — вада.

Залишившись удвох із сином, стара невдоволено похитала головою і сказала:

— Гарна! Навіть занадто гарна! — І, зітхнувши, додала: — Матимеш клопіт з такою красунею… Авжеж. Краще б ти одружився з іспанкою. — Поміркувавши ще, вона провадила далі: — І горда. А руки м’які, ніжні — білоручка буде.

— Уговтаємо, — відповів Педро і поринув у господарські рахунки.

Долорес позіхнула і, щоб не заважати синові, вийшла у садок подихати вечірньою прохолодою. Вона любила помріяти при місяці.

Мімози напоювали садок приємним ароматом. Білі лілеї блищали у місячному сяйві. Ледь помітно ворушилось листя лаврів і фікусів.

Долорес умостилася на лаві серед мирт і почала мріяти, ось вона купить сусідську землю, розведе тонкорунних овець, збудує нові кошари.

— О, щоб вас! — сердито крикнула стара, ляскаючи себе по щоці. — Ці москіти й посидіти спокійно не дадуть людині.

Непомітно хмари заволокли небо, і весь садок поринув у сутінки. На обрії яскравіше вималювалась ясно-блакитна смуга — відблиск вогнів міста Парани.

І раптом над низьким муром вона побачила людську голову. Хтось підняв руки, окуті кайданами, і обережно перескочив через мур.

Стара перелякалася. “У сад заліз каторжник”, — подумала вона. Хотіла крикнути і не могла, спробувала підвестись і побігти додому, але ноги не слухалися її. Сидячи на лаві, вона стежила за незнайомцем.

А чоловік у кайданах, обережно пробираючись між кущами, підступав до будинку, зазираючи у вікна.

І раптом — чи то їй почулося — каторжник тихо покликав:

— Гуттієре!

“Так ось вона, красуня наша! Ось із ким водиться! Чого доброго, ця красуня вб’є мене з сином, пограбує гасієнду і втече з каторжником”, — подумала Долорес.

Стару раптом охопило почуття глибокої ненависті до невістки і гіркої зловтіхи. Це додало їй сили. Вона зірвалася з лави і побігла до будинку.

— Швидше! — зашепотіла Долорес синові. — До садка вдерся каторжник. Він кликав Гуттієре.

Педро так притьмом вискочив надвір, наче будинок охопило полум’я, схопив заступ, що лежав на стежці, і побіг поза будинком.