Мертва голова

Слуга привів їх у кімнату Клотільди де Труа.

Коли Лікорн і Адам показалися в дверях, Клотільда, радо усміхаючись, попрямувала їм назустріч, простягаючи Адамові руку. Однак рука її повисла в повітрі.

Увагу Адама привернув фарфоровий китайський ідол з розкосими очима, що стояв на мармуровому каміні й хитав головою. Адам узяв у руки ляльку. Вона хруснула, і на підлогу посипались уламки.

— Адаме, сядь, — суворо наказав професор, узявши його за плече і садовлячи в крісло. — Сиди. Не рухайся. Бачиш, що ти наробив.

— Буду, — жалібно промовив Адам, скрушно розглядаючи уламки на підлозі.

— Я попереджаю вас, мадам, — промовив Лікорн, вітаючись нарешті з господинею, — що цей візит може завдати вам і мені чимало прикрощів. Адам ще не настільки вихований, щоб бувати в товаристві. І я хотів би краще, з вашого дозволу, одразу ж відвести його додому.

— Буду, — озвався Адам, почувши своє ім’я.

— Дрібниці, — відповіла Клотільда. — Будь ласка, не хвилюйтесь. Він же як дитина, що з нього візьмеш…

Наприкінці візиту Лікорн і Клотільда де Труа домовилися, що віднині Адам житиме в її особняку і вона під керівництвом професора візьметься за його виховання.

VI. Домашній університет

Адам переселився і одразу ж перевернув догори дном увесь дім де Труа. Найнещаснішим почував себе господар.

— Можете собі уявити, що значить жити в одному домі з тигром, — говорив Бернард де Труа своєму компаньйонові по торгівлі. — Я намагаюсь уникати цього дикуна, але, поміркуйте самі, чи можна ухилитись від зустрічі, живучи під одним дахом? Хто знає, що в нього на думці? Він може вбити, зламати сейф, підпалити будинок… Я тепер не обідаю вдома. Повертаюсь через бічний вхід прямо до кабінету, замикаю двері на два запори і цілу ніч не сплю.

— Невже ніяк не можна спекатися цього пожильця? Де Труа безнадійно махнув рукою.

— Поки в дружини не мине оцей дур, — ніяк.

Щоранку Клотільда вчила Адама читати й писати, а вечорами передавала його “на виучку” своєму братові П’єру.

Товариство молодого веселого офіцера подобалось Адамові більше, аніж заняття з Клотільдою. Він охоче працював з П’єром і дивував свого вчителя неабиякими успіхами. За якийсь місяць Адам чудово навчився їздити на велосипеді, керувати автомобілем, веслувати, опанував бокс і футбол.

Правда, його скажена їзда на автомобілі закінчувалась численними штрафами, та для П’єра це не мало значення, поки “сестра, — як він казав, — тримає в руках ключі від каси Бернарда де Труа”.

У боксі й футболі Адам немало перекалічив людей своїми нищівними ударами. Футбольний м’яч, пущений його ногою, валив з ніг, наче бомба. Проте його успіхи визнавали найкращі спортсмени. Він ставав знаменитістю в спортивному світі.

На жаль, П’єр просвіщав Адама не тільки в галузі спорту.

Частенько увечері молодий офіцер переодягався в цивільний одяг, брав з собою Адама і вирушав на Монмартр тинятися з кабачка в кабачок, шукаючи пригод. П’єр затівав сварки, потім нацьковував Адама і тішився розгромним побоїщем. Адам, збуджений вином, розкидав, мов ведмідь цуценят, кабацьких забіяк, що насідали на нього. Від хмелю геть вивітрювалась ота нетривка лакіровка “цивілізації”, назовні проривалися первісні інстинкти, і він ставав не на жарт страшним у ці хвилини.

Клотільда дала П’єрові “відставку” і почала виховувати Адама сама.

— Ану ж побачимо, що зробите ви з вашим “облагороджуючим жіночим впливом”, — іронічно казав П’єр.

Проте незабаром він змушений був визнати, що Адам помітно змінився на краще.

Клотільда часто прогулювалася з Адамом пішки, і все обходилося без будь-яких пригод. Адам поводився добре.

Коли що й бентежило Клотільду часом, так це його запитання, зовсім прості, на які, проте, їй важко було відповісти.

То Адам запитував, чи слід вважати своїм “ближнім” ведмедя і чи підставляти йому, якщо вдарить, “другу щоку”. То, побачивши на вулиці голодного жебрака поруч з рознощиком пиріжків, самочинно починав годувати жебрака і заводив суперечку про “чуже” і “власне”, явно не сприймаючи “основ економіки” і наполягаючи на тому, що голодних більше, ніж полісменів.

Такі розмови будили в Клотільді якесь тривожне почуття. Одного разу, помітивши, що Адам іде похнюпившись, очевидно міркуючи над якимсь новим питанням, Клотільда вирішила: треба його розважити. З ним уже можна цілком безпечно піти в театр. Треба буде показати йому якусь хорошу класичну п’єсу.

VII. Врятована Дездемона

Адам сидів з Клотільдою де Труа в ложі першого ярусу, недалеко від сцени.

Коли піднялася завіса, Адам тихо скрикнув од несподіванки.

— Стіна зникла…

— Сидіть тихо, — повчально сказала Клотільда, — не розмовляйте.

— Буду, — як завжди, відповів Адам. Ставили трагедію Шекспіра “Отелло”.

Адам дивився на повний глядачів зал, на яскраві вогні рампи, на верхні ложі.

— Дивіться туди, — показала Клотільда віялом на сцену.

Адам глянув і “туди”, але, видно, театральна вистава не захоплювала його. Клотільда переоцінила розвиток Адама. Віршована мова трагедії з умовною розстановкою слів, співуча дикція французької театральної школи утруднювали розуміння. Адам сприймав тільки зовнішню сторону вистави: барви і рухи.

Він трохи жвавіше реагував на сутичку загонів Брабанціо й Отелло в другій сцені. А в третій сцені першої дії вже нетерпляче совався на місці і зітхав: йому надокучило сидіти в театрі.

Та ось вийшла Дездемона, роль якої виконувала артистка з світовим ім’ям. її чарівна зовнішність, вбрання, а головне, її хвилюючий голос вчинили чудо: Адам ураз перетворився в зір і слух. Він так і вп’явся поглядом у сцену, не зводячи з Дездемони очей. Коли вона вийшла, Адам зітхнув і з тривогою запитав Клотільду:

— Куди вона пішла? Вона ще прийде?

Клотільда усміхнулась:

— Прийде. Тільки сидіть тихо.

— Як її звати?

— Дездемона.

І Адам почав тихо повторювати:

— Деждемон… Деждемон… Деждемон…

Вистава раптом надзвичайно зацікавила його. Адам жив появою Дездемони, мучився нетерплячкою, коли вона виходила за лаштунки. Він, як і перше, розумів дуже мало з того, що говорилося на сцені, але якимось новим для нього відчуттям майже безпомилково оцінював людей залежно від їхнього ставлення до Дездемони. Отелло, поки в ньому ще не пробудилося почуття ревнощів, викликав симпатію в Адама, так само як і Кассіо. Родріго не подобався Адамові, а Яго він зненавидів.

Коли Отелло вперше грубо крикнув на Дездемону: “Геть з моїх очей!” — Адам глухо заричав. З цієї миті він ненавидів уже й Отелло.

Наближалася трагічна розв’язка. Дездемона в своїй опочивальні співає сумну пісеньку:

Сердешна сиділа в тіні сикомора, зітхала.

Співайте ж плакучую вербу…

Коли Отелло ввійшов до Дездемони, ладен задушити її, Адам раптом весь насторожився, як, бувало, в небезпечні моменти під час полювання. Його сухі блискучі очі стежили за кожним рухом Отелло, м’язи напружились, голова пригнулась до плечей, пальці вп’ялися в оксамитову оббивку бар’єра ложі.