Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років

* * *

Схожі на озера країни, в яких ми жили,стоять за нашими спинами,в нашому щільному минулому.Що лишається тобі від озера?Лишаються крига й туман, сплески води,голоси та відлунняв ранковій тиші.Ми жили в цих містах, ми пам’ятаємо ці країни,ми бачили, як вони змінювались, і хотіли,аби вони змінювались на краще.За нашими голосами можна було дізнатись,де обривається берег.Лишаються тіні дерев і перехожих,лишаються довгі зелені водорості.Лишається світло, на яке озираєшся,навіть коли його зовсімне видно.

* * *

Я чекав, коли зак'iнчиться це тепло,як закінчується вугілля на кораблях,спливе туманом, ніби його не було,відійде сонцем на вересневих полях.А ось коли воно закінчилось і попереду лише зима,і щоби обійти її – потрібні роки,я зупиняюсь і думаю, що мене тут трима,що мене зупиняє дотиками руки?Мене завжди тримали чужі голоси,які я щоранку чув за своїм вікном,продавці в крамничках й безтурботні псипід небесами, вибіленими вапном.Мене хвилювали нетривкі холоди,які проступають в повітрі з потойбічних межі охолоджують втомлене серце води,аж воно зупиняється врешті-решт.Тоді чоловіки і тихі жінкив темних кімнатах ховаються до пориі викидають зранку готельні важкі рушники,мов при капітуляції прапори.Тоді сніги збираються, мов птахи,напроти вокзалу, зчиняючи ґвалт і рух,і сідають насторожено на холодні дахи,і вихоплюють наполохано хліб із дитячих рук.І падають без зупинки та вороття.Мов дирижаблі, поміж деревами усіма.І щоби їх оминути, не вистачає життя.І щоби їх перейти, потрібна ціла зима.Тоді лише срібне повітря й глибокі поля.Випадкових снів золота земля.Тоді лише твого серця неспокійна хода —гірка, наче вода,солодка, наче вода.

Маріанна Кіяновська До ер

Маріанна Кіяновська (народилася 1973 р. в Жовкві) – письменник, перекладач зі слов’янських мов. Автор семи поетичних збірок («Інкарнація», 1997; «Вінки сонетів», 1999; «Міфотворення», 2000; «Кохання і війна» (у співавторстві з Мар’яною Савкою), 2002; «Книга Адама», 2004; «Звичайна мова», 2005; «Дещо щоденне», 2008), книги оповідань («Стежка вздовж ріки», 2008), низки есе тощо. Закінчила філологічний факультет Львівського національного університету ім. І. Франка.

Перекладає Б. Лесьмяна, Ю. Тувіма, Л. Стаффа, Е. Ткачишина– Дицького, Т. Шаламуна, інших поетів. Живе і працює у Львові.

* * *

Якщо коротко, знову осінь, а ти десь там.В канделябрах дерев згорають прижовклі свічі.Я не можу без тебе – говорю твоїм листам,Це занадто любов, аж несила дивитись в вічі.2002

* * *

Мандрівка додому. Повернення в блудне тепло —І неназивання речей, що старіли з батьками.Тут протяг хизується вмінням пробачити злоОдним лише пострілом в око віконної рами.Тут втрачено рай і дощенту змарновано дим,Бо ти тут не ворог, а син, що крадеться, мов злодій.І сад, мов каліка, відштовхує ліктем худимТебе і твої непташині уривки мелодій,Півправди історій, розказаних просто з розмов,Розхристані титри – і врешті шматки божевілля……А потім нарешті сміттяр і сусід-птахоловТвої мимовільні сліди на деревах забілять.2002

* * *

Львів – стоколісний ліс. А ти – прозорий звір.Вечірньої пори вступивши в срібло броду,Прикинься солов’єм і тишу перевір,Зійди з гори відлунь – і випий мертву воду.Хай тінню зацвіте тройзілля у яру,На світлій голизні – як голос на папері.Лиш не полюй мене, якщо я перша вмру:Я теж плачу ціну за привідкриті двері.2002

* * *

Ходить посеред вулиці віхола крадькома.Ким би сніги не були ці, то іще не зима.Хмара дахами дибає, зорі ростуть вві сні.Раптом запахло рибою місяцю у човні.Камені Anno Domini – в сітях промерзлих віт.Стукає у вікно мені вийнятий з часу світ.2002

* * *

Ти прозорий, як я. Ти щоразу приходиш сюди.Я вже вмію тебе відчувати між нами і ними.Ти іще молодий – так, як гори були молодими,Доки їх не навчили старіти міста і сади.Ти іще молодий – і тотожний котромусь із трьох.Я не можу збагнути твого повсякденного міфу:Ти ж не камінь лишив двійникові своєму, Сізіфу?Що тебе воскресить? Хто нас вигадав, майже як бог?2002

* * *

Наші міста – під високими травами.Мури зруйновано пращами.Колами, колами лунко вмирали ми,Так і не ставши кращими.Діти з дідами, кістка до кості, —Перлом живим нанизані.Вуж з-під ожинника кличе у гості —Темний над світлоризими.Згаслим на заполочі – пробачимо.Справимо їм поправини.Але не встанемо і не заплачемо —В наших містах під травами.2002

* * *

Ти все ще здатний чути острови.Ти все ще знаєш географій межі.Та на кристалах зжухлої травиВже проступають прожилки пожежі.Лише найменші з островів і травНаскрізним володіють володінням.А решта світу вмерзне в льодостав —В його тривання перед змерехтінням.2002

* * *

Віруй, що світ цей білий – стрімкий, як вежа.Мукою пахне у лісі.Воями.Кіньми.Спалення відьом.Довга, як смерть, пожежа.Душі підперто звугленими коліньми.Віруй, що бог, як вершник, спішиться раптом.Стане при згарищі босим.Дівчина встане.І заридає кров’ю осліпла варта.Дим вознесеться в небо – і там розтане.2002

* * *

Я ні про що не згадую. Я є.Знамення протоімені – криниці —Гулкі, простоволосі, темнолиці —З джерел і надр отримують своє.Знання і сни – як дотики. В ковткуВоди – тінистість іншого напою.Тож не спиняй, не спи мене рукою —Я все одно впадатиму в ріку.2002

* * *

Незримий, як зозулина провина,Іде годинник – швидше, аніж час.Минає ніч, як світу половина,І тінню проминає нас – крізь нас.А той, що вічно відчиняє двері,Предивний птах з незапахом землі,Зненацька проступає на паперіЗі струпами на кожному крилі.2002

* * *

Сухі монастирі порожніх гніздБули як зорі, скинуті із неба.Тривав великий журавлиний піст —І наставала радості потреба.Ти міг лиш чути – бачити не міг:Монахи з протрухлявілих шпаківеньМолились, щоби випав перший снігУ ніч, коли озветься сьомий півень.2002

* * *

Клинопис на корі – і прожилки, і жили —Неначе сіра сіль, облизана на скін.Живих кленових риб червоне й срібно-біле —Невловне і летке. І сонце – навздогін.Я вся на їх губах, неросяна краплина, —Тоненька мимохіть, прозора крадькома.Відчалюють човни, як сказано в хвилинах.Їм дихає в сліди зіщулена пітьма.2002

* * *

Прозорі речі простору прозрінь,Де тіні тінь наскрізь проймає воду.Мов камінь – янь. І наче іній – інь.Я геть інакше вистраждав свободу,Ніж решта тих, що у мені, що я.Хоч кожне «я» запитує про Бога.Не блискавка, а річки течія.Не істина, а імені дорога.2002

* * *

Діаманти суцвіть у короні князівни броду.Я вдихаю повітря – навіть кроки проміння повні.Ти триваєш, як бог, твориш землю і твориш водуУ долонях, з яких я спиваю суничні повені.У небесних озерах стрибають між хмар зайчата,Полохливі й нестримні в царствах, де все можливо.Я між ними – одна із сущих, і я крилата.І безмежна, як світ. І безмежно жива – як диво.2002