Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років

* * *

Складало крила дерево у сніг —А я тобі не вірила до ранку.І поцілунки нас збивали з ніг,Лишаючись слідами біля ґанку.Тихесенько заходило у дімПовітря – й ворушилося під ліжком.І усміхалась оком золотимМаленька чорна стронцієва кішка.Тремтіли тіні, ніби наші – ті —Залежали від дотику до тіла.І золотіли інші – золоті —Яким зима довищенту зотліла.2002

* * *

Архангели, що випадають з крил, —То перша спроба перепрочитанняПростоволосих вершників з могил,Яким межа відкрилася остання.В снігах лежать скрижальні письмена,А на снігах – сліди від ніг і палиць.І легко забувається війна,Хоч чорні круки ще недоблукались,Йдучи за сонцем і супроти зір,Жируючи за табуном на паші,Німіє звір, бо розуміє звір,Що кожна кров впаде у душі наші.Вогнями в ніч вгризаються міста.Спустошені прибулими знізвідки.Їх кінцесвітні спрага й наготаЄ одкровенням про пришестя Свідка.2002

* * *

У землю увійди – і так собі заплач,Як плакав немовлям, коли не стало лона.Хай котиться душа, немов ґумовий м’яч.Трава збагне печаль – і зробиться солона,Заплутає сліди земних твоїх ходіньВкоріненим у ґрунт, просоченим у камінь.Тавро вросте в чоло – густе, як світлотінь.А ти усім прости – і ухопись рукамиЗа ниточку тонку, за теплий промінець,Нічого, окрім книг, не залишивши в хаті.Я знаю майже все про темний твій кінець.У нас одна ціна за сяйво благодаті.2002

* * *

Я спіткаю тебе не при камені – на траві.Хай роса аж до ранку медами між нами міситься.Вісті й істини дві у вужа живуть в голові,Нас же двоє несмерклих із темного боку місяця.Я спіткаю тебе. Не печалься, що мало встиг.То покутна ціна утеклого з небосхилу.Ми надкусимо хліб і зап’ємо вином. Ти з тихХто дає імена речам – і втрачає силу.2002

* * *

Мені з передсвіту дано і наречено див.Ходила водою – і в лід замовлянням вертала.Ти ж бачив лиш жінку – і довго за мною блудив,Щоб я із непам’яті пам’ять тобі відшептала.……………………………………………………І вибрав не царства без ліку, а жменю піску:У чистому полі мати коня і вітер.……………………………………………………І скресла дорога – і перемінилась в ріку.……………………………………………………А смерть – це коли вилити душу з відер.2002

* * *

Очі воском печуть свічі:Ми у хату прийшли з морозу.Колядою тремтить вночіДовга вервечка верболозу.І стоїть на столі кутя —Знаком радості цього дому.І рождається в світ Дитя,Щоби нас іскупити в ньому.2002

* * *

Умащена туманами, твоя,Вже за межею, ще перед порогом,Із теплих рук випорскую – змія,Без одягу, без страху, без нічого.Напийся мною. В цих заплавах птицьРоками сподіваються на зливу.Лежу – можливо, надто горілиць —Приборкано, смиренно і щасливо.І котить жовте сонце скарабей,В зеніті зупиняючись неначе.І ти цілуєш із моїх грудейЖиву солону сокровенність значень.2002

* * *

Люблю тебе. Це віра. Це спосіб жити,Спосіб сукати нитку з твердої вовни.(В Ноя, в його ковчегах, – бездонні квіти,Ними високе небо у горах повне.)Рівно і просто: притча доточить притчу.(Праперевізник сушить веселі весла.)Човник снує по кроснах. Я тчу – і витчуРадість, якою знову стаю воскресла.2002

* * *

Світ розгойдує осінь – і скоро вона впадеІ утвердиться в праві на клаптик живої тверді.Простір стиглого світла. Метафора саду, деНавіть вигаслі крони не мають ознаки смерті.Повертання в початок, в начало усіх начал —Вічний маятник листя, його кожнорічна злива.Розпромінена тиша, глибока, немов печаль,З надр якої росту, як дерево, – всещаслива.2002

* * *

Тут немає могил. Тут самі ятері в порожнечі,Полювання на риб з плавниками сухими, як скло.Камертон неплачу ще належить речам і предтечі.Скільки ж війська того у кольчугах пробитих лягло?Силу важили сіллю. Далеко ішли висипати.Закурганіла кров у підводних чумацьких степах.Ми з тобою тривали – і нам не хотілося спати:Боронився від сну за пітьмою захований птах.Позбувались страху. Залишалися – рана на рані.В Божий день називання імен і приблуд, і царів,Будуть явлені нам імена – золоті і останні,Навіть риб і морів імена, навіть тих ятерів…2002

* * *

Мовчу – заради тебе. Ти апостолМого минання в сутіні крихкій.Велика віра потребує постуЗаради воскресіння. Голос твійПриходить в мене з іменем Господнім,Що над зникомим вічне вознесе.Мовчу. Мені відкрилося сьогодні,Що лиш мовчання означає все.2002

* * *

Стоїмо у саду. Золоте нетутешнєНадто теплого дня загусає в дими.Догорає припізнене листя черешні,І припізненим сяйвом палаємо ми.Та полює на нас укоріненість в тверді.Павутина лежить, як на серце сильце.На твоєму лиці – колір запаху смерті.І бракує душі не повірити в це.2002

* * *

Осмислюю тебе на приступці трамваю,Бо коні наших зір розсипались в пітьму.На все, чому ти є, я тихо зачекаю.А потім – назавжди, навіки – всеприйму.Є ритм серцебиття і ритм каменування,Недавність одкровень, несталість заборон.Я – сенс твоїх знамень, бо я тобі остання,Цілюща, як вода, невпіймана, як сон.2002

* * *

Розкажеш мені наш чорнильний пісок, наш освенцімНічийної мудрості брості хмільного тепла.Я буду лежати, зіщулившись, майже на денці,Відбита, як місячний промінь від битого скла.Ти ж будеш відлуння відлуння відлуння, а значить,Тривання далекого крику чи зойку в імлі.Розкажеш мені про освенцім – і станеш ледачим,Як кожен месія, який опинився в землі.2002

* * *

Всю безжальність мою, всю беззахисність, майже дитячу,Я не знаю, чи ти переміг би колись, як мене.Я пригадую нас золотими, тому я не плачу.Я пригадую нас голубами – і це не мине.Ми не мали нічого у світі – ні часу, ні дому.Наставали сонця – і минали, як наші сліди.Я люблю тебе так, як не втолено більше нікому,Бувши птахом у клітці, живі пильнувати сади.2002

* * *