Мiстер Мерседес

Піт захлопнув свій записник і підвівся. Ходжес зробив те саме. Місіс Трелоні не приховувала, що їй не терпиться провести їх до дверей.

– Ще одне запитання, – промовив Ходжес по дорозі до виходу.

Вона здійняла вгору акуратно вищипані брови.

– Де ваш запасний ключ? Ми мусимо і його також забрати.

Цього разу не було ні сторопілого виразу, і очей вона не відвела, жодного вагання не було. Вона відповіла:

– У мене нема запасного ключа, і мені він не потрібен. Я дуже акуратна зі своїми речами, офіцере. Я володію Сірою Леді – так я називаю мою машину – вже п’ять років, і єдиний ключ, яким я бодай колись користувалася, лежить зараз у кишені вашого напарника.

18

Стіл, за яким вони з Пітом їли ланч, уже було очищено від усього, окрім недопитої Ходжесом склянки води, але він так і залишався там сидіти, дивлячись крізь вікно на парковку і віадук, що позначав неофіційний кордон Лоутавна, до якого ніколи не наважувались потикатися такі мешканці Цукрових Пригірків, як покійна Олівія Трелоні. Та й навіщо б їм? Купити наркотиків? Ходжес був певен, що в Пригірках є наркоші, повно їх, але коли ти живеш там, дилери постачають тобі все, що треба, прямо додому.

Місіс Т. збрехала. Вона мусила збрехати. Або так, або визнати той факт, що єдина мить забудькуватості призвела до жахливих наслідків.

Утім, припустимо – просто теоретично поміркуємо, – що вона сказала правду.

Гаразд, нумо припустимо. Але якщо ми помилялися в тому, що вона залишила свій «мерседес» незамкненим, із ключем у замку запалювання, де ховається наша помилка? І що там насправді сталося?

Він сидить, дивлячись у вікно, згадуючи, не помічаючи, що дехто з офіціантів почав кидати на нього тривожні погляди – обважнілий пенсіонер сидить, розплившись на стільці, наче робот зі спрацьованим акумулятором.

19

Той смертевіз, так само замкнений, було транспортовано на поліцейську спецстоянку евакуатором. Ходжес із Гантлі отримали це повідомлення, коли вже сідали в свою машину. Туди якраз прибув головний механік із «Росс Мерседес» [94] , який запевняв, що зможе відімкнути ту чортову тачку. Врешті-решт.

– Передайте йому, щоб не переймався, – сказав Ходжес. – У нас є ключ.

На іншому кінці зависла пауза, а потім лейтенант Моріссі перепитав:

94

«Bob Ross Auto Group» – заснована 1979 р. у штаті Огайо сімейна компанія, що володіє автомобільними салонами і станціями техобслуговування; відома тим, що її хазяїн Роберт Росс став першим у світі чорношкірим, офіційним представником бренду «Мерседес».

– Справді? Не хочете ж ви сказати, що вона…

– Ні, ні, нічого такого. А механік стоїть поряд з вами, лейтенанте?

– Він надворі, роздивляється пошкодження на машині. «Збіса, ледь не плакати хочеться», – це те, що я чув.

– Йому було б варто пролити пару крапель сліз по загиблих людях, – сказав Піт. Він кермував. Очисники совалися туди-сюди по лобовому склу. Дощ сильнішав. – Без образ.

– Скажіть йому, щоб він зв’язався з автосалоном і дещо з’ясував, – сказав Ходжес. – І потім нехай подзвонить мені на мобільний.

Дорожньому руху в центрі міста заважало багато заторів, почасти через дощ, почасти тому, що перед Міським Центром було перекрито Марлборо-стрит. Вони проїхали лише чотири квартали, коли озвався Ходжесів мобільний. Дзвонив Говард Мак-Ґрорі, механік.

– Ви знайшли когось у салоні, щоб з’ясувати те, чим я цікавився? – запитав у нього Ходжес.

– Нема потреби, – сказав Мак-Ґрорі. – Я працюю у Росса з 1987 року. Відтоді провів, либонь, з тисячу «мерсів» на виїзд із воріт, і можу вам сказати, що всі вони від’їжджали з двома ключами.

– Дякую, – сказав Ходжес. – Ми скоро будемо. Маємо ще декілька питань до вас.

– Я буду тут. Це жахливо. Жахливо.

Ходжес завершив розмову і переповів почуте від Мак-Ґрорі.

– Тебе це дивує? – спитав Піт. Попереду висів знак ОБ’ЇЗД, який спрямовував їх кругаля поза Міським Центром… Тобто можна було засвітити свої значки, але обом цього не схотілося робити. Зараз їм хотілося побалакати.

– Аж ніяк, – відповів Ходжес. – Це стандартна технічна процедура. Як то кажуть британці: наступник і другий у черзі спадкоємець. Коли купуєш нову машину, тобі дають два ключі…

– …як кажуть, щоб один із них ти поклав у безпечне місце, звідки можеш його взяти, якщо загубиш той, який завжди носиш з собою. Дехто, якщо їм раптом знадобився запасний ключ через рік або два, не можуть пригадати, куди його поклали. Жінки, які носять великі сумки, як ота скриня, що в цієї Трелоні, незрідка кидають туди обидва ключі, геть забуваючи про існування запасного. Якщо вона каже правду про те, що на брелок ключа не вішала, то, можливо, вона користувалася обома поперемінно.

– Йо, – погодився Ходжес. – Вона приїздить до своєї матері, вся зайнята думками про те, як проведе чергову ніч, заопікуючись матусею з її болем, підхоплює коробки й сумку…

– І залишає ключ у замку запалювання. Їй не хочеться цього визнавати, ні перед нами, ні перед собою, але саме так з нею і трапилося.

– Хоча той застережний сигнал… – з сумнівом промовив Ходжес.

– Можливо, коли вона вилазила, повз неї проїжджав якийсь великий ваговоз, і вона не почула сигналу. Або поліцейська машина з увімкнутою сиреною. А може, вона була так глибоко занурена у власні думки, що проігнорувала його.

Це було схожим на правду тоді, і тим більше стало схожим пізніше, коли Мак-Ґрорі сказав їм, що ніхто не зламував той смертевіз, щоб у нього залізти, і ніхто в ньому не «прикурював контакти», щоб його завести. Що непокоїло Ходжеса – насправді то було єдине, що його непокоїло – це те, як сильно йому хотілося, щоб це було правдою. Їм обом не подобалася місіс Трелоні у тих її блузках з викотом човником, з її ідеально вищипаними бровами і писклявим пирсканням удовички-сміхунки. Місіс Трелоні, яка не питалася про загиблих чи покалічених, навіть не заїкнулась про них ні разу. Вона не була вбивцею – в жодному разі не була, – але було б добре довести її часткову вину. Нехай би отримала ще дещо для роздумів, окрім як про вегетар’янські обіди з «Багаї».

– Не переускладнюй простого, – повторював його напарник. Корок на дорозі розчистився, і він утопив педаль. – Їй видали два ключі. Вона заявляє, що має тільки один. Так воно й є. Сучий син, який вбив тих людей, коли вже йшов геть, мабуть, викинув до першого-ліпшого риштака той ключ, який вона залишила в замку запалювання. Той, який вона нам показувала, то запасний.

Це потребувало з’ясування. Коли чуєш стукіт копит, не думаєш про зебру.

20

Хтось його делікатно термосить, як ото роблять, коли будять того, хто міцно спить. І Ходжес усвідомлює – він дійсно майже заснув. Або загіпнотизував себе спогадами.

Це Елейн, метрдотелька «ДеМазіо», і дивиться вона на нього стурбовано.

– Детективе Ходжес? З вами все гаразд?

– Нормально. Але тепер я просто Ходжес, Елейн. Я вже на пенсії.

Він бачить стурбованість у її очах, і дещо більше. Дещо гірше. Він залишився єдиним клієнтом у ресторані. Він помічає офіціантів, що стоять купкою біля дверей у кухню, і раптом бачить себе таким, яким його, мабуть, побачили вони і Елейн – старим дідом, який надовго засидівся тут після того, як його компаньйон (і всі інші) пішов. Старий, отяжілий дядько, який обсмоктував виделку, наче дитина льодяник, а потім просто вдивлявся крізь вікно.