Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)
Шрифт:
Я махнув йому, щоб i вiн спустився тросом. Та вiн постукав себе пальцем по лобi й показав на мигах, що ми зустрiнемося на пiвдорозi, тобто бiля сходiв, що вели з долiшнього на горiшнiй Гельголанд. I я, насвистуючи нашу пiсеньку, подався вздовж причалу, об який билися хвилi; я страшенно пишався, йдучи долiшнiм Гельголандом, -- так, неначе я був сам Геракл, що тягне за собою Кербера, й спустився з хмар на землю аж тодi, як Джоннi-Свистун сказав:
– - Таку дурiсть тiльки ти й мiг укоїти! Якби ти не був поетом, то, певнiсiнько, зiрвався б!
Вiд цього зауваження менi урвався терпець.
Я лише й сказав Джоннi:
– - А ти й собi спустися!
I, перескакуючи по два схiдцi зразу, чимдуж подався на горiшнiй Гельголанд -- на Трафальгарську вулицю -- чимскорiше розповiсти все прадiдусевi. Вiд хвилювання я навiть не помiтив, що вперше вiдтодi, як менi рiзали п'яту, знов можу бiгти.
А вдома теж панувало таке хвилювання, -- з двох причин водночас, -- що моя вiдсутнiсть за снiданком якось забулася. На нижньому поверсi збуджено метушилася горiшня бабуся, бо нiбито повертався з Гамбурга наш катер. Ян Янсен твердив, що цятка завбiльшки з горошину на обрiї -- то наш "Остров'янин". Тому я, щоб не зустрiтися з забiганою горiшньою бабусею, взяв на кухнi бутерброд iз ковбасою й побрався на горище до прадiдуся.
Але й Великий Хлопчак був збуджений, -- хоча й з iншої причини. Вiн розмахував сувоєм шпалер, фiолетовi троянди на яких нiколи ще так не рвали менi очей, як тепер, i гукав:
– - Свiт iде шкереберть, Хлопчачок! Я вже взагалi нiчого не розумiю. Твоя горiшня бабуся пише оповiдки на шпалерах! Що ти на це скажеш?
Я спочатку не сказав анiчогiсiнько, бо прадiдусь так хвилювався, що й моя образа на Джоннi-Свистуна, й моє спускання тросом якось вiдразу потьмянiли. Потiм я спокiйно спитав:
– - А чом би горiшнiй бабусi й не писати оповiдок на шпалерах, прадiдусю?
– - Чом, Хлопчачок?
– - обурено вигукнув прадiдусь.
– - Бо тодi свiт розвалиться! Коли ми, поети, шкрябаємо вiршi на шпалерах, то ми, сказати б, iз самого початку свiдомо прирекли себе на це, коли хочеш, поетичне божевiлля. Але горiшнi бабусi, чий найперший обов'язок -дбати про лад i пристойнiсть, повиннi протестувати проти такого неподобства! Я вимагаю цього вiд них, Хлопчачок! Бо хто ж тодi дбатиме про лад? Чи не поети? Тодi свiт був би вже не свiт, а суцiльна плутанина.
Старому Хлопчаковi аж дух забило, так вiн розтривожився. Тому я сказав якомога лагiднiше:
– - Адже горiшня бабуся давно знає, що ми пишемо на шпалерах, прадiдусю. I не протестує ж!
– - Але я гадав, Хлопчачок, що вона терпить це з найглибшим осудом! Менi й на думку нiколи не спало, що вона стане нашою спiвучасницею. Це нiкуди не годиться! Бодай хтось у цiй господi та повинен поважати правила пристойностi! Куди це нас заведе, як господинi запозичать манери в поетiв?
– - В безодню, прадiдусю!
– - Саме так, Хлопчачок, саме так! Ця справа зi шпалерами потребує пояснення, або я бiльше нiчогiсiнько не розумiю!
Оскiльки несподiванка з горiшньою бабусею так вивела прадiдуся з рiвноваги,
я спробував заспокоїти його, сказавши, що, може, шпалери на горищi якiсь негодящi й не призначенi для вiтальнi, як ми собi думали.– - А списувати негодящi шпалери, -- додав я, -- це зовсiм не порушення правил пристойностi.
Це нехитре зауваження несподiвано заспокоїло старого. Вiн сказав майже весело:
– - Художник Зiнгер (мiж iншим, його дочка Кармен теж пише вiршi) вчора приносив альбом iз зразками шпалер. А навiщо потрiбен такий альбом?
– - Щоб вибрати новi шпалери, прадiдусю.
– - Саме так, Хлопчачок! Менi навiть здається, -- Старий Хлопчак сказав це майже щасливим тоном, -- менi навiть здається, що ти маєш слушнiсть -- що шпалери на горищi справдi негодящi.
– - I переможно додав: -- Лад i пристойнiсть на Трафальгарськiй вулицi вiдновлено. Дозволь тепер прочитати тобi ту оповiдку, яку твоя горiшня бабуся написала на негодящих шпалерах.
Вiн задоволене розстелив на столi сувiй, фiолетовими трояндами донизу, й почав читати:
КАЗКА ПРО ОБДУРЕНОГО ЛУСКУНА
Добра господиня наприкiнцi дня неодмiнно озирне пильним поглядом кожну кiмнату.
В однiй господi, коли дiти вже були в постелях, а батько пiшов погомонiти до сусiда, мати, оглянувши кiмнату, пiдняла з пiдлоги декiлька горiхiв i вкинула до просторої шухляди великого столу. Тодi поклала туди ж таки щипцi для горiхiв -- цього Лускуна з гострющими залiзними зубами -- й замкнула шухляду.
– - Ще один день минув, -- зiтхнувши, сказала вона й пiшла лягати спати.
У кiмнатi зробилося тихо. Тихо стало й у шухлядi. Лускун вiдпочивав пiсля цiлоденної тяжкої працi, горiхи куняли. В найдальшому кутку шухляди лежав великий Волох -- звичайно ж, волоський горiх. А поруч нього -- його брат Пiдволох. Обидва були з однiєї гiлки: звiсно, брати.
– - Ох, який це був тривожний вечiр!
– - простогнав Волох.
– - Мене трохи-трохи не розлузали й не з'їли! В найостаннiшу мить пощастило -вiдкотився вбiк.
– - А мене так зразу не розлузають, -- пропищав малий Пiдволох.
– Я такий маленький, що, мабуть, з'їдять насамкiнець.
Потiм обидва замовкли.
Аж раптом усi горiхи злякано завмерли.
– - Що воно рипить?
– - запитав Мишачок, лiщиновий горiшок.
– - Лускун скрегоче зубами, -- вiдказав Крем'яшок, Мишачкiв двоюрiдний брат -- iз сусiдньої гiлки.
Ось iзнов зарипiло. Тепер уже всi почули: Лускун гострив зуби. Вiн роззявляв пащу й мимрив собi в залiзну бороду:
– - Опiвночi, як буду живий, порозлузую всi оцi горiхи, що в шухлядi, на порох i тирсу. Вже й тепер зуби сверблять!
Можна собi уявити, як затремтiли горiхи, почувши таке! За десять хвилин настане пiвнiч. I тодi цей огидний Лускун усiх їх потрощить!
З жахом дослухалися вони до цокання стоячого годинника. Мишачок i Крем'яшок захлипали.
Лише Волох був спокiйний, як завжди. Вiн зосереджено мiркував, як урятуватися вiд Лускуна. Й нарештi йому набiгла спасенна думка.
– - Браття, родичi й сусiди -- лiсовi горiхи, -- промовив вiн стиха.
– - Я дещо надумав. Iдiть-но сюди ближче! Так, щоб нас не чув той залiзний дiд.