Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)

А я, пам'ятаючи свою обiцянку, попросив у генерала Кортеса вiдставки, яку вiн менi й дав, нi про що не спитавши.

Прадiдусева оповiдка захопила мене й збентежила мою душу. Я, мов живих, бачив перед собою обох юнакiв -- iспанця й мексиканця, бачив, як вони, минаючи лани кукурудзи, простують далi й далi негостинним краєм, де нема для них притулку, i я боявся, щоб прадiдусь не казав менi про їхню дальшу долю.

Але старий, нiби зрозумiвши мене, бiльше не сказав нiчого. Аж згодом, коли ми зiйшли наниз, бо приїхали нашi моряки, -- аж як дядько Яспер розповiв про шторм, а горiшня бабуся то з жахом, то з захватом вислухала, як вони героїчно з усiм тим упоралися, -- прадiдусь прошепотiв до мене:

– - Нехай собi величаються своїми подвигами. А ми знаємо ще й iнших героїв, їх зневажили. Проте вони були великi.

Аж дивно, але нi розкiшний бабусин обiд, анi бадьорi розповiдi дядька Гаррi й дядька Яспера не витiснили в мене з голови мексикан-ської оповiдки. Аж як Джоннi-Свистун знов прийшов до нас по накладнi, я на якийсь час забув про неї й навiть згодився пройтись iз Джоннi на Долiшнiй Гельголанд -- до причалу, -- адже прадiдусь хотiв годин зо двi полежати.

Джоннi дорiкнув менi, що я розповiв прадiдусевi за трос.

– - Про таке дорослим не слiд знати, Хлопчачок, -- сказав вiн.
– Вони все розумiють навпаки.

– - Та прадiдусь так само, як i ти, каже, що це дурне! Вiн з тобою однiєї думки!

– - Ну, то ж твiй прадiдусь...
– - Джоннi повiв плечима: мовляв, прадiдусь зовсiм не те, що всi дорослi!
– - чим умить привернув мене на свiй бiк. I коли ми спускалися сходами на Долiшнiй Гельголанд, я переказав йому мексиканську оповiдку, i, на мiй подив, вона йому дуже сподобалась. Вiн навiть додав, що сам нiколи б не зважився на таке, як цей iспанець.

– - Знаєш, -- сказав вiн, -- хоробростi менi, мабуть би, вистачило. Але, бувши iспанським вояком, самому стати проти всiх своїх, за чужого, за цього мексиканця, таке менi було б якось дуже чудно. Треба ж не забувати, з ким ти!

Цi слова Джоннi мовби освiтили передi мною подвиг Енрiко де Кастiльйо Бетанкора новим свiтлом: я раптом зрозумiв, що, рятуючи мексиканця, молодий iспанець розлучався з усiм своїм колишнiм свiтом, богом i людьми. Мене всього заполонили думки про тих героїв, що повстали проти всiх, стали вигнанцями, -- i на причалi Джоннi знов поскаржився, що я його зовсiм не слухаю.

Та саме тодi ми зустрiли моїх долiшнiх дiдуся з бабусею, що, як звичайно в суботу по обiдi, вийшли погуляти на причал; вони спитали мене, як там прадiдусь, i я сказав, що непогано, а потiм вони запросили нас iз Джоннi до себе на каву з пирогами.

Тепер я iнколи думаю: як це я за тих часiв на островi з'їдав такого їжi, випивав стiльки всiлякого питва, досхочу розкошував усякими ласощами -- й не зробився круглий, мов кавун? Мабуть, вiд цього вберегло гостре морське повiтря й те, що влiтку я разiв по десять-- дванадцять на день пiрнав у море. Бо тодi, чотирнадцятирiчним, я був чиста тобi тичка.

Вiчна проблема -- як спекатися Джоннi, щоб повiршувати, -- цим разом розв'язалася щасливо: Джоннi хтось запросив на iменини. (Певне, його там знов пригощали пирогом.) Отож я, подякувавши долiшнiм дiдусевi з бабусею, знов подався на Трафальгарську вулицю й мерщiй побрався на горище до прадiдуся. Вiн тим часом устиг вiдпочити й тепер сидiв у своєму крiслi на колесах i писав щось на зворотi шпалери.

– - Що ви пишете?
– - запитав я.

– - А що ж як не баладу, Хлопчачок? Я щойно почав. Може, й ти до мого товариства?

– - То яка в нас сьогоднi тема, прадiдусю?

– - Не зламатися, Хлопчачок, витримати бiду, зцiпивши зуби. Я перевiршовую один подвиг Геракла. Його ще нема в чорному зошитi. Напиши-но й ти якусь баладу про витримку.

– - Спробую, прадiдусю.

Я скинув светра, бо тут, на горищi, в добре натопленiй кiмнатчинi, було в ньому жарко, взяв теслярського олiвця, що лежав напохватi, й написав на розгорнутому сувої шпалери, посерединi: "Вiллi-Тримайсь. Балада".

Я ще не мав анiякiсiнького уявлення, хто, власне, цей Вiллi-Тримайсь, але, придумавши йому iм'я, бачив його перед собою все виразнiше, -- аж поки справдi почав писати баладу й скiнчив її навiть ранiше вiд прадiдуся.

Коли й старий поклав свого олiвця, то спитав:

– - Ти спершу придумав назву, а тодi вже написав баладу, еге ж?

Я кивнув головою.

– - Багато хто з поетiв так робить, Хлопчачок. Ану ж чи впорався ти з своїм завданням? Прочитай менi.

I я прочитав:

Вiллi-Тримайсь. Балада

Зiбрався десяток

Невтолених хлоп'яток -

Зробили тунель у пiску

I, радi-веселi,

В своєму тунелi

Пролазили аж до смерку.

Всi й гарнi, i смiлi,

Хiба тiльки Вiллi

Не дуже-то вродою взяв...

I лiз вiн останнiй,

Коли на смерканнi

На спину пiсок йому впав.

Важкою вагою

Налiг i дугою

Хлопчину, мов скiпку, прогнув.

Та вдержався Вiллi,

I в тiй-таки хвилi:

– - Тунель завалився!
– - гукнув.

Вони реготали,

Вони не вертали

("Яке, ще й лякає, диви!").

А вiн через силу:

– - Мене привалило,

Пiд низом пролiзете ви.

Вони, помертвiлi,

Повзли попiд Вiллi

("Ой спино моя, не зламайсь!").

Ось третiй... ось п'ятий -

Вилазять хлоп'ята, -

А четверо:

– - Вiллi, тримайсь!

Як вилiз i п'ятий,

Пiсок став сповзати...

– - Скорiше, скорiше, не гайсь!
–

У темнiй задусi

Луною у вусi

Нажахане:

– - Вiллi, тримайсь!

Тримався щосили,

Та не пощастило -

Бубухнув пiсок, i вп'ятьох

З великого страху

Вони, бiдолахи,

У темрявi скрикнули:

– - Ох!

Та зверху завзято

Метнулись копати,

Немовби почули те "Ох!".

Не сiли, не стали -

Копали й копали -

З пiску визволяли п'ятьох.

Однi лопатками,

А решта -- дрючками

Копали, аж берег дрижав...

I -- ось вони! Цiлi!

Ото тiльки Вiллi

Два мiсяцi в гiпсi лежав.

А хлопцi носили

Гостинцi й просили:

– - Цукерками, Вiллi, займайсь!

I Вiллi займався,