Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)

Цим високим спочиває,

Як людину добру й мудру

В мiстi кожен пам'ятає.

Скiнчивши оповiдку, прадiдусь прихилив останню табличку до стiни й сказав:

– - А тепер допоможи поставити їх назад за шафку!

Я пiдвiвся з купи стружок i почав подавати таблички прадiдусевi, а той запихав їх за шафку. За роботою ми розмовляли про дядька Арнольда та його фрази.

– - А як ти гадаєш, -- спитав прадiдусь, -- якого буксира найчастiш уживав дядько Арнольд складати фрази?

– - Мабуть, буксира "I"!

– - Точно! А як ти вгадав?

– - Бо наш учитель каже, що ми вживаємо це слово в. шкiльних творах надто часто.

– - А чому, як ти гадаєш?

– - Бо воно всюди пiдходить!

– - Звичайно, пiдходить. I я тобi поясню чому: бо словом "i" можна поєднати найнеймовiрнiшi речi. Наприклад, можна спокiйно сказати: "Корона i маринований оселедець". Або: "Комар i носорiг". Або: "Парасолька й сiм омарiв". А спробуй-но те саме iз словом "або". Звучатиме зовсiм не так: "Корона або маринований оселедець". Так нiхто не скаже. Та й "Парасолька або сiм омарiв" -- теж не звучить. Тiльки слiвце "i" може з'єднати що завгодно й з чим завгодно. Iншi маленькi слiвця -- вужчi фахiвцi. Однi стосуються тiльки часу, як наприклад, "поки" чи "коли", iншi -- мiсця, як-от: "тут", або "там", або "сюди" чи "туди". А декотрi наводять причину.

Прадiдусь уже запхав за шафку табличку й випростався, закректавши.

– - В моїх лiтах навiть нахилятись важко, -- зауважив вiн.
– Сядьмо тепер та повiршуймо трохи.

– - Добре, прадiдусю! Може, про всiлякi слова, якi є на свiтi?

– - Згода, Хлопчак, -- сказав прадiдусь i, випнувши нижню губу та примруживши очi, взяв чисту дошку.

Я не хотiв перебивати йому думок, а тому навшпиньки пiдiйшов до стосика чистих дощок. Та раптом вiн вигукнув:

– - У мене є двi думки! Одна для себе, а друга для тебе!

– - Якi ж це думки, прадiдусю?

– - Слухай уважно: я складу вiрша про три країни. В однiй можна говорити самими iменниками, в другiй -- самими дiєсловами, а в третiй -- самими сполучниками.

– - Чудово! А якого ж вiрша маю скласти я?

– - Дуже довгого! Вiзьми якусь фразу -- наприклад: "Хатка мишенятка", -- i додавай до неї по кiлька слiв, щоб урештi вийшла дуже довга фраза!

– - Так хiба ж вона заримується, прадiдусю?

– - Коли почнеш розумно, то заримуєш! Можна скласти вiрша iз запитань i вiдповiдей. Тодi рими наче самi приходять!

– - Ну гаразд, прадiдусю, я спробую!

Ми сiли кожен у своєму кутку з дошкою та теслярським олiвцем i заходились вiршувати.

Спочатку все йшло чудово. Але потiм вiршування пiшло важко. У прадiдуся теж, здається, були свої труднощi. Вiн пiдвiвся й почав ходити туди й сюди, а коли помiтив, що i я затнувся, то раптом спинивсь передi мною й сказав:

– - Ох, Хлопчачок, ми, здається, заблудились у наших вiршах. I тепер за деревами не бачимо лiсу. Може, помiняємося? Ти допишеш мого вiрша, а я -- твого.

– - От добре! Я згоден!

Ми помiнялись мiсцями, кожен перечитав чужого вiрша, а тодi взялись дописувати їх так завзято, що менш як за десять хвилин упорались.

– - Розумiєш, -- сказав прадiдусь, -- у вiршуваннi не можна напружено вимудровувати рядки, як робили ми в першiй половинi своїх вiршiв. Треба завжди нiби трошечки гратися, щоб ця гра тiшила, тодi вiршi попливуть легко.

– - Кому починати?
– - спитав я.

– - Сьогоднi тобi, Хлопчак!

I я прочитав нашого спiльного вiрша про три країни:

А

В А-ландiї жив Адерах,

Король народу азiв,

Що мали перснi на руках

I намиста з топазiв.

Пекли з картоплi деруни

Й варили юшку з кiльки,

А розмовляли всi вони

Iменниками тiльки.

Бувало, аз кричить: "Мороз!",

"Спекота!" -- нарiкає,

Та ще не чули, нiби хтось

Там "мерзне" чи "впрiває".

Б

В Бе-ландiї жив Бердомах,

Владар народу брорiв;

Вони ходили в ковпаках

I в капцях без пiдборiв.

Тi брори, як то вже бува,

Також свiй клопiт мали:

Вони самi дiєслова

В розмовi уживали.

"Мороз" чи "спека" -- слiв таких

В тiм краї не водилось,

"Замерз", "упрiв" -- отак у них

Одвiку говорилось.

В

В Ве-ландiї жив Вiзорах,

Великий герцог ведiв,

Що всi держали у клiтках

Приручених ведмедiв.

Усе було у них чудне,

Й химерну мали мову:

Займенник -- слово головне,

Прийменник -- додаткове.

В тепло кричали всi: "Я -- за!"

В холодний день: "Я -- проти!"

I жоден схвально не казав

Про суш, вiтри та сльоти.

Та сталась в мiсяцi маю

Пригода нещаслива:

Пройшла у кожному краю

Страшенна з громом злива.

I азiв сiк густенний град,

А брорiв громом било,

А ведiв ледь не всiх пiдряд

В калюжах притопило.

А пiсля тої бурi три

Змiшалися народи,

I де ранiше жив котрий,

Тепер добрати годi.

До азiв веди враз прийшли,

До ведiв збiглись брори,

Зате вже ази зайняли

В Бе-ландiї всi гори.

Всi три народи почали

Кордони геть стирати,

А потiм за мету взяли -

Слова трьох мов змiшати.

Вiдтодi в краї завели

Такий звичай здоровий:

Вживають i старi й малi

Усi частини мови.

Яку ж науку цi рядки

Нам можуть пiдказати?

Без дружби всi ми -- черепки

З розбитого горняти.

– - Чудово ти довiв до кiнця мого вiрша!
– - сказав прадiдусь.
– Нiчого не треба й пояснювати, кожен зразу помiтить, що всi слова у фразi важливi -- i малi, й великi.

– - А тепер прочитайте, як ви дописали мого мишачого вiрша, прадiдусю!

– - Зараз прочитаю.

Прадiдусь трохи вiдсунув дошку вiд очей, примружив їх i прочитав:

Хатка мишенятка

Я знаю мишенятко,

Є в мишенятка хатка.

Така гарненька хатка

В малого мишенятка.

Ви хочете спитати,

Яка завбiльшки хата?

Та хатка невеличка -

З гнiздо перепелички.

Така гарненька хатка

В малого мишенятка,

Та хатка невеличка -