Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)

– - Урятували!
– - зiтхнув дядько Гаррi й замовив мiцного грогу для себе та лимонаду для мене, а тодi розказав людям, що зацiкавлено позводилися з-за столикiв, про свою пригоду з акварiумом.

Усi засмiялись.

Те нове прiзвисько -- "Гаррi Золота Рибка" -- надзвичайно сподобалося всiм. Ще того ж вечора i прiзвисько, i всю пригоду з рибками вже знали в багатьох оселях нашого острова. Коли я з горiшнiм дiдусем та обома дядьками прийшов на Трафальгарську вулицю в горiшньому селищi, сусiди вже почули про все, i горiшня бабуся, що зустрiла нас на дверях, почала нарiкати:

– - Ой лишенько, я вже чула вiд Поя Сливки, що сталося! Ти поранився, Гаррi? Як можна бути таким необережним?

Але враз вона побачила пуншеву вазу iз золотими рибками, що її нiс дядько Яспер, i вигукнула:

– - Таж акварiум цiлий! Що тi люди плещуть?!

– - Люба моя Маргарето, -- зауважив прадiдусь, що саме з'явився в сiнях за її спиною, -- це ж не акварiум, а пуншева ваза! Мабуть, у Пiта Джерела позичили хлопцi.

Горiшнiй дiдусь i обидва дядьки кивнули головами i повз бабусю, що не переставала нарiкати, ввiйшли в будинок.

Вечеря того дня була така ситна, що нею могли б наїстися сiмдесят семеро голодних домовикiв. Дядько Яспер з'їв яєчню з шiстьох яєць iз салом, а горiшнiй дiдусь висьорбав повну миску молочної юшки. Ми з прадiдусем їли всього потрошку, бо коли катер прибував iз материка, на столi бувало багато всяких лагомин. А насамкiнець ми з'їли всi тридцять гарячих булочок, i обидва дядьки пили чорний китайський чай iз великих глибоких блюдець, що їх пiдносили до рота обома руками. Потiм вони розповiли про гамбурзький ярмарок i повиймали з матроських торб плюшевих ведмедикiв та надувних гумових звiряток, що їх виграли в тирi та киданням кiльця. Я одержав гумового слона, прадiдусь -ведмедика завбiльшки з половину мене, а горiшня бабуся -- рожевий вовняний шарф, що звисав їй iз шиї аж до п'ят.

– - Ой лишенько, скiльки ж на це знову грошей пiшло!
– - сказала вона. Та дядько Гаррi вiдповiв:

– - Якi там грошi, мамо, це все вигране!

Прадiдусь тiльки єхидно кахикнув: вiн знав, скiльки грошей мусить програти моряк, щоб виграти пiвторби таких витребеньок. Але вiн розважливо змовчав, аби не хвилювати горiшньої бабусi. Бо вона й так уже сидiла схилена над рахунками, хитала головою й раз у раз ойкала: "Ой лишенько!"

Привезли й новий "Моряцький щорiчник". Його я зразу захопив у свої руки, щоб узяти з собою в лiжко, й раненько подався з ним нагору до спальнi, в якiй мав тепер спати вдвох Iз дядьком Гаррi. Я сподiвався, що вiн скоро прийде й розкаже менi про якiсь пригоди в морi. Але, на жаль, вiн Iще пiшов провiдати свою дiвчину, Президентову Хельгу, а коли прийшов пiзно вночi додому, я вже давно спав.

ДЕНЬ П'ЯТИЙ,

у який я радо познайомлю вас

iз Президентовою Хельгою.

В цей день показано лихi наслiдки

недоладно початих оповiдок.

I те, як треба лестити жiнкам.

Докладно змальовано пре-чу-дову комiрчину на горищi

i з подивом з'ясовано, що мiй долiшнiй дiд також вiршує.

А закiнчується день приємним почуттям,

що я -- багата людина.

Наступний день знову був вiтряний, навiть дуже вiтряний. Тому вугiлля нашого катера можна було вивантажувати лише на третiй день, i моя горiшня бабуся та дядьки Яспер i Гаррi використали вiльний день, щоб полагодити маленьку шлюпку з катера, бо вона почала протiкати. На жаль, для цього їм доводилось цiлi години товктись у рибальськiй коморi, а це зовсiм не подобалось менi й прадiдусевi. Бо хiба можна розказувати оповiдки й складати вiршi, коли тобi заважають стук молоткiв, диркання пилки та шурхiт рашпилiв.

– - А знаєш що?
– -- сказав прадiдусь.
– - Ходiм у долiшнє селище, будемо розказувати оповiдки на горищi в твоєї долiшньої бабусi. Там спокiйнiше!

– - Але ж долiшня бабуся не любить вiршування!

– - А нащо казати їй, що ми хочемо вiршувати? Ходiмо!

Ми обмотали шиї шарфами, надiли свої синi шапки й потупали проти вiтру вниз, у долiшнє селище. Про всяк випадок ми взяли з собою два теслярськi олiвцi. Долiшня бабуся, як завжди, сидiла в Пташинiй кiмнатi над кросенцями й дуже здивувалася раннiм гостям.

– - Чому завдячую таку честь, панове?
– - спитала вона.

– - Ми втекли вiд вiтру, Анно, -- сказав прадiдусь.
– - Сьогоднi дме, як скажений. Що це за прегарний взiрець ти гаптуєш?

– - Квiти, Хлопчак!
– - вiдповiла вона.

(Мого прадiдуся теж, як i мене, прозивають Хлопчаком. Тiльки вiн Великий Хлопчак, а я -- Малий Хлопчак, або Хлопчачок.)

– - I ти сама їх придумала, Анно?

– - Аякже! Я вишиваю тiльки за власними взiрцями.

– - Так це ж пре-чу-дово, Анно! Ти справжня художниця!

– - Ет, є про що говорити, -- вiдказала долiшня бабуся задоволено.
– - Зробити вам лимонної шипучки?

Я, звичайно, хотiв уже сказати "так", але прадiдусь усмiхнувся, нишком моргнув менi й заявив, що ми тiльки-но пили за снiданком какао.

Потiм вiн знову заговорив про пре-чу-довi гаптованi квiти.

– - Коли ти сидиш отак у своїй Пташинiй кiмнатi й вишиваєш, -сказав вiн, -- я щоразу згадую Геную, Анно! Там я бачив у однiй п'єсi славнозвiсну артистку, i в тiй п'єсi також була кiмната з опудалами пташок. Достоту як оце в тебе!

– - Ну, ти ж i лестун, Хлопчак!
– - сказала долiшня бабуся.

Прадiдусь приклав руку до серця й мовив:

– - Анно, я присягаюся, що не жартую. У тебе що не глянь, усе люксове. Правда ж, Хлопчачок?

– - Атож, -- пiдтвердив я, -- у вас усе люксове, бабусю. А якi гарнi книжки! От наприклад, "Альбом з iсторiї Нiмеччини".

– - А що це за альбом?
– - удавано зацiкавився прадiдусь.

– - Вiн зроблений зi справжнiх сигаретних рекламок, -- пояснила долiшня бабуся.
– - Якоб сам їх понаклеював.

– - Та невже, Анно! Я мушу подивитись!

– - Тодi збiгай принеси, -- сказала менi долiшня бабуся.

– - Та нащо, Анно!
– - вигукнув прадiдусь.
– - Такi старовиннi речi треба розглядати на горищi. Саме це в твоєму домi здається менi пре-чу-довим! У Пташинiй кiмнатi гаптують квiти, а на горищi розглядають старовиннi речi. Оце я називаю "люкс"! Ходiмо, Хлопчак, веди мене нагору!

Долiшня бабуся бiльше не посмiла перечити, а тiльки з найприязнiшим обличчям назвала нас "шибениками" й вiдпустила.

Перед дверима до горища простягся й спав сенбернар Уракс. Дуже дивно, але вiн не почув, як ми ввiйшли. Та це, мабуть, тому, що тут, нагорi, дуже гучно свистiв вiтер, стукотiли вiконницi й деренчала черешня. Уракс довго позiхав та потягався, поки нарештi пропустив нас у дверi. А потiм почав стрибати на нас, лизати нам обличчя й руки i взагалi нiзащо не хотiв вiдчепитись. Тодi ми взяли його з собою на горище, наказали "ляж" i самi сiли пiд круглим вiконцем на старому матрацi. "Альбом з iсторiї Нiмеччини" ми поклали на дошки з розiбраного лiжка.