Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)

Приходять звiдти вiстi.

Там брама десь так раз на рiк

Розчиниться зненацька,

Й старий виходить чоловiк -

Барон фон Дестакацький.

Вiн володiє замком тим

Десь так iз тридцять рокiв,

Успадкувати разом з ним

I вежу, й двiр широкий.

Багато золота й срiбла

В пiдвалах замку, тiльки

Не знає й пан мiшкам числа:

Десь так десяткiв кiлька.

Всього в тiм замковi людей

Десь так iз кiльканадцять,

Нiхто не бачить їх нiде

Й не хоче з ними знаться.

Я їхав попiд замком тим

Десь так у квiтнi -- травнi.

Веде там iз Берлiна в Рим

Дорога дуже давня.

Побачить важко замок сам:

Кругом густi ялини.

Та знайте: вiн лежить десь там,

Мiж Римом i Берлiном.

– - Кумедiя!
– - сказав я, -- хоч я все знаю тiльки приблизно, але про цей замок дiстав дуже добре уявлення.

– - Я теж! Це мене й самого дивує! Власне, я хотiв довести цим вiршем, що й у вiршуваннi треба бути точним. А тепер виявив, що iнколи буває добре лишитись у славному "приблизно". Це так, як iз метеликами. Нехай вони пурхають i мерехтять. А як спiймаєш, мерехтючий пилок iз їхнiх крилець прилипне до пальцiв, їхнiй блиск пропадає, i вони вже не можуть лiтати.

– - По-моєму, прадiдусю, в моєму вiршi те саме!

– - Ану прочитай його!

Я обережно встав, щоб не стукнутись головою об крокву, i прочитав:

Королiвство Нiде

Держава з назвою Нiде

Лежить на днi морськiм.

Король Якийсьто править там,

Є пес Нiхто при нiм.

I королева Ажнiяк

Живе також на днi.

Вона не знає слова "так"

I завжди каже: "Нi".

Живе там поряд iз Нiким

I камергер Нiчий,

Вiн любить пити раз у раз

Повiтряний напiй.

Нiзащо куховарку звуть -

Сказали так менi.

Вона все посуд начища

Та варить цiлi днi.

Зiтхання в горщики кладе

Та погребальний дзвiн.

Цю страву любить пес Нiхто -

Все виїдає вiн.

А ще там кицька є -- Нiщо,

На весь палац нявчить.

Нiзащо їсти їй не дасть -

Кого ж за це провчить?

Нiкого вилають як стiй,

Та ще й наб'ють кийком,

А от Нiзащо i Нiчий

Посидять пiд замком.

А взагалi вiдомо всiм,

Що той король -- добряк,

Отож i любить короля

В тiм королiвствi всяк.

Я сам недавно проїздив

Повз те чудне Нiде.

Там шлях з Нiзвiдки проляга,

В Нiкуди вiн веде.

Нiхто при брамi не стояв,

Нiщо не бiгло там,

Не показався у вiкнi

Король Якийсьто сам.

А все ж держава та Нiде

Лежить на днi морськiм.

Король Якийсьто править там,

Є пес Нiхто при нiм.

– - Хлопчак, -- сказав прадiдусь, -- це в тебе дуже гарно вийшло. Тепер i я знаю, коли поет має впускати у свої вiршi оте миле "десь так".

– - Коли ж, прадiдусю?

– - Коли змальовуєш те найлетючiше, що є на свiтi: запахи, звуки, здогади, вiдбиття, полиск на поверхнi речей.

– - Гав, гав, гав!
– - прогавкало за дверима.

– - От бач!
– - засмiявся прадiдусь.
– - Уракс каже, що правда. Впусти його! Коли я скiнчу вiрша, то завжди буваю дуже приязний i до людей, i до тварин.

– - Я теж!
– - вигукнув я.

Тодi впустив Уракса, що знову принiс нам записку в зубах. Цього разу нас запрошували на каву. Але прадiдусь сказав, що вже час вертатись на гору, до горiшньої бабусi. Вона, мабуть, уже починає непокоїтися, що нас так довго нема. Отож ми спочатку спустилися до Пташиної кiмнати, щоб вибачитися перед долiшньою бабусею та попрощатись, а потiм пiднялися стома вiсiмдесятьма трьома сходинками на гору, щоб пояснити горiшнiй бабусi, де ми пропадали так довго. Проходячи дорогою повз наш дiм, ми побачили у вiкнi Аннекен та Йоганнекен, а мiж ними на пiдвiконнi -- круглу вазу для пуншу з чотирма золотими рибками.

– - Дiвчатка, дiвчатка!
– - гукнув їм прадiдусь.
– - Не треба так часто стромляти руки у воду! Бiднi рибки лякаються!

Аннекен гукнула:

– - Та ми ж iз ними граємось!

А Йоганнекен:

– - Вони вже знають нас!

Але прадiдусь не прийняв цих виправдань.

– - А вам було б приємно, якби два велетнi штовхали вас туди й сюди? Отож! Так i золотим рибкам не дуже приємно!

Аннекен хутенько вийняла пальцi з води, а Йоганнекен накришила туди хлiба. Прадiдусь похвалив її, i ми пiшли далi. Та коли я озирнувся, Аннекен уже знов умочала пальчик у воду. Я посварився на неї. Але вона тiльки показала язика. Отак часом поводяться мої сестрицi!

Горiшня бабуся на Трафальгарськiй вулицi, здавалось, i не помiтила, що нас цiлих пiвдня не було вдома. Вона сидiла з олiвцем у руцi перед горами паперiв, щось писала й рахувала, а нам тiльки сердито сказала:

– - Кава на кухнi. Я не маю часу для вас! Коли заведеш моторного катера, всi тебе так i норовлять обшахрати та обморочити. Нiколи не купуйте собi моторних катерiв!

– - Та менi вже й запiзно його купувати!
– - сказав прадiдусь.

– - А менi зарано, бабусю!
– - докинув я.

– - Не перебивайте! Йдiть на кухню! Хельга дасть вам кави!

Ми потюпали на кухню, де Президентова Хельга пригощала команду катера. На столi стояв розкiшний торт iз масляним кремом. Мабуть, Хельга сама спекла його. Бо щоразу, як приходив моторний катер, вона не знала, як i розпещувати наших морякiв.

– - Слухай, Хельго, ти вже знаєш пригоду з золотими рибками?
– спитав прадiдусь.

– - Аякже, дiду! Коли ми поберемося з Гаррi, мене напевне прозиватимуть Хельга Золота Рибка. Це ж куди краще, нiж Президентова Хельга!

– - I куди бiльш їй пасує!
– - запевнив дядько Гаррi.
– - Ну хiба вона не схожа на золоту рибку?

– - Авжеж!
– - вигукнули ми з прадiдусем в один голос.

Хельга труснула рудувато-золотавими кучерями й мовила:

– - Сiдайте вже, лестуни! Це ж ви тiльки задля торта кажете!

Я приклав руку до серця й запевнив:

– - Слово честi, Хельго, ми сказали цiлком щиро!

Всi у кухнi засмiялись, а ведмедяка дядько Яспер прогув:

– - Малий Хлопчак уже пiдглядiв у Великого його манери.

– - Краще пiдглядiти манери, нiж не мати їх зовсiм!
– - вiдказав горiшнiй дiдусь i докiрливо глянув на дядька Яспера, що двiчi вкусив -- i проглинув цiлий шматок торта. На щастя, дядько Яспер не мiг вiдповiсти йому, бо мав повного рота.

Горiшнiй дiдусь, чи не найвищий i найплечистiший чоловiк на всьому островi, який весь час, у будень i в недiлю, в хатi й надворi ходив у товстiй зеленiй куртцi, був страх добродушний. Тiльки з дядьком Яспером, що вже здоганяв його зростом i статурою, вiн часом сварився. Наприклад, якось Яспер у Гамбурзi на люднiй вулицi з'їв прямо з рук три маринованi оселедцi. А iншого разу звернувся до миршавенького, але знаменитого капiтана: "Гей, курдуплику!" Такi речi гнiвили горiшнього дiдуся страшенно, i пiсля таких пригод вiн цiлими днями не говорив iз дядьком Яспером.