Моксель, або Московія. Книга друга

"25 вересня 1791 року. Покликано, і якийсь час читали мені Російську історію. "Тут є примітка про Татар і їхню силу при навалі на Росію; життя св(ятого) Олександра Невського, без чудес" [25, с. 251].

Велике свідчення! Ми бачимо — існувало інше життя Олександра, так званого Невського. І Катерина II разом із О. В. Храповицьким знала правду про те життя. Однак нам повідали "чудеса". До речі, у своїй роботі: "Міркування про проект історії Росії XVIII століття", написаній власноручно і збереженій в чорновому оригіналі (1785), Катерина II чітко записала: "Святий Олександр Невський (в 1237 році. — В. Б.) тоді тільки народився, йому було не більше 5—6 років [26, с. 133].

Великі й незаперечні свідчення залишила імператриця!

Повернімося все-таки до щоденника О. В. Храповицького, подамо ще дві виписки з нього: '"Увійшов з поштою після Пушкіна (мова йде про О. І. Мусіна-Пушкіна. — В. Б.). Казали, що Єлагін дивується, звідки зібраний родовід давніх князів Російських, і багато чого у себе в Історії поправив". А внизу йде примітка: 'Тут мовиться про родовід великих князів, складений Государинею" [25, с. 286].

Тепер ви, очевидно,, зрозуміли, від кого дісталися нам відомості про всіх великих князів, як київських, так і московських. Сумнівів ні в кого не повинно бути в тому, хто є остаточним автором династичного списку великих князів. Катерина II в питанні про російську історію жартів не допускала.

І остання виписка із щоденника О. В. Храповицького:

"29 грудня 1791 року. Виходили... (Катерина II.— В. Б.), бралися було за Історію, але знову лягли. Було славлення, після чого покликали лише Митрополита, його потчували; до інших не виходили [25, с. 258].

На цьому "заняття російською історією" імператриці закінчились. Як обрізало! І "славлення" було проведено неспроста. Катерина II разом із "Комісією" здійснила розпочату справу. Склали й написали історію Московії. І не просто написали, а саме "з’єднали її воєдино" з історією Київської держави. У тому й полягало головне завдання.

А далі в Російській імперії сталося кілька цікавих чудес. Мов із-під землі, почали з’являтися так звані "літописні зводи". Сотнями, навіть тисячами! Однак, що цікаво, перший із них — Львовський — з’явився саме 1792 року. Надрукований у Санкт-Петербурзі. Точнісінько, як в анекдоті. Слухайте:

"Львовський (звод), виданий у С.-Петербурзі 1792 р. в V томах під ім’ям Літописця Руського" [27, т. І, с. 24].

То був лише початок. Далі "літописні зводи" посипалися, як горох із відра. Читаємо:

"Лаврентіївський літопис... у 1792 (році) його придбав О. І. Мусін-Пушкін" [16, т. 14, с. 90].

І нікому невтямки, що в 1792 році вже не існувало "Літописця Руського", і треба більш чітко визначатися з автором; а "Лаврентіївський літопис" — не хлібина, щоб її "купувати" чи то в торговця, чи у звичайній крамниці саме 1792 року. До речі, О. І. Мусін-Пушкін, про якого згадувалося в щоденнику статс-секретаря імператриці, був одним із членів знаменитої катерининської "Комісії". Послухаємо професора В. О. Ключевського: "Складаючи свої записки щодо російської історії, імператриця Катерина користувалася матеріалами... "любителів вітчизняної історії" графа Мусіна-Пушкіна і генерал-майора Болтіна" [8, с. 566].

Тепер стає зрозуміло, чому саме Мусіну-Пушкіну було доручено "знайти і придбати" так званий "Лаврентіївський літописний звод". Він був своєю людиною в середовищі великих фальсифікаторів, Йому можна було довіряти.

Ми надалі будемо детально досліджувати чимало із "літописних зводів", але про так званий "Лаврентіївський" необхідно сказати дещо заздалегідь. Це був один із найголовніших зводів. Тому що він дуже хитро, власне, в катерининському дусі, "з’єднав" мерянську країну Моксель (Московію) зі слов’янським етносом Київської землі. Читаємо: "Лаврентіївський Л.(ітопис) слідом за "Повістю минулих літ” містить опис подій південноруських, а потім — Володимиро-Суздальської Русі... у його основі лежить звод 1177 р. ... Цей звод увійшов до складу більш пізнього Володимирського зводу 1193 р. Володимирські літописці розглядали володимирських князів спадкоємцями київських...

Із 1285 р. у Лаврентіівскому... Л.(ітопису) починається низка точно датованих тверських звісток... Простежується в Лаврентіївському Л.(ітопису) і тверський звод 1305 р., що з’єднує матеріал різних областей і тяжіє до того, щоб бути загальноруським". [28, с. 80].

Усе врахувала імператриця: і літописці в неї — київські й волинські, суздальські й ростовські, володимирські й тверські тільки й думали про "загальноросійську ідею". І думали цю тяжку думу протягом сторіч: і в 1070, і 1177, і 1193, і 1285, і 1305, і навіть у 1377 роках, коли, згідно з московською версією, цей звод переписувався востаннє. Саме для подібного "єднання" працювала десять років Катерина II.

Високоосвічена людина свого часу, що читала старі історичні оригінали й бачила поверхневе мислення російської еліти, вона розуміла, що рано чи пізно європейські історики торкнуться московської історичної тематики і геть-чисто спростують московські билини про "велике минуле". Адже всі вони базувалися на елементарних вимислах і бажаннях. Вона знала: навіть Стефан Баторій висміював вигадки і брехню Івана Грозного про його "кесареве походження" від візантійської імператорської родини.

Саме "поєднанням" Московії із давнім Київським князівством, за допомогою "літописних зводів", мріяла імператриця "незаперечно" здійснити зв’язок минулого із сучасністю (XVIII століттям). А вилучивши з імперії та запроторивши в глибокі схованки першоджерела — раритети, Катерина II намагалася назавжди замести сліди вчиненого.

Не повторюватимусь, які давні історичні оригінали мала у своїх руках і була знайома з ними Катерина II. Вона все робила із власне німецькою хитрістю і пунктуальністю. Однак забула, в якій країні жила і ким правила. Адже і в ті часи довкола було безліч дурнів, вони і в тій брудній справі захотіли прославити імператрицю. Почали говорити зайве. Особливо цим грішив М. М. Карамзін.

Між іншим, М. М. Карамзін став одним із авторів "російського чуда". У 1803 році він приступив до написання своєї 12-томної "Історії держави Російської" ідо 1811 року написав кілька перших томів. Про це заявив він сам на перших сторінках книги, читаючи їх у тому ж 1811 році імператорові Олександру І, особистому вихованцеві Катерини II. Книга стала "лебединою піснею" М. М. Карамзіна, проспіваною "на славу Москві та її князям" за "збирання землі руської".

Однак із М. М. Карамзіним трапилася велика '’трагедія" при написанні книги. Почавши писати "Історію", він раптом виявив, що всі "відкриті й придбані" до нього "літописні зводи" не містили інформації про "появу Москви" у добатиїв час. Простежувався неймовірний конфуз. Виходило так, що М. М. Карамзін співав славу місту, котре з'явилося в Золотій Орді в часи хана Менгу-Тимура. Виходило, що саме золото- ординські хани прославили своє князювання. Природно, від цих страшних думок Карамзіна кинуло в дріж. Він стрімголов кинувся шукати потрібний йому "літописний звод". І — о диво! — знайшов! Саме те, що шукав!

Послухайте:

"У 1809 році... знайшов я два скарби в одній книзі: літопис Київський, відомий єдино Татіщеву, і Волинський, 164 раніше нікому не відомий... За кілька місяців дістав я інший список їх: як такий, що належав колись Іпатіївському монастирю, був він захований у бібліотеці С.-Петербурзької Академії Наук між Дефектами" [27, т. І, с. 24].

Захотів — і знайшов! І не де-небудь у зубожілому глухому монастирі, а в самій Академії наук. Виявляється — і там "ховалися" шедеври. А "дістав" Карамзін не просто який-небудь "літописний звод", а саме — Іпатіївський, тому що в Іпатіївському "літописному зводі" й згадується вперше слово "Москва".