Моксель, або Московія. Книга друга

У 912 році князя Олега не стало. Як бачимо, "загальноросійські літописні зводи" ні єдиним словом не згадали про "Олегові володіння" у новгородській і мерянській землях. Тих володінь просто не існувало.

Можливо, катерининська "Комісія” мала бажання вклинити в давній літопис слова про військові походи Олега на мерю і мурому, однак проробити подібне не змогла. Той текст був би шитий білими нитками. Ведучи війну задля об’єднання слов'янських племен навколо Києва, а їх налічувалося більше десятка, не можна було перервати цю місію та піти за тисячі кілометрів у глухі нетрі, щоб невідомо кого підкоряти.

Треба також пам’ятати: у XII столітті прямих доріг, що з'єднували б Київ із межиріччям Оки і Волги, не існувало.

Отже, у 912 році великим Київським князем став Ігор.

ВРЕ подає такий текст про становлення Київського князівства: "Спадкоємець Олега князь Ігор продовжував активну зовнішню політику. У 913 (році) через Ітиль (Волгу) він пройшов все західне узбережжя Каспію" [16, т. 12, с. 96].

Аналогічні згадки є в "загальноросійських літописних зводах". На підставі цих згадок про похід князя Ігоря 913 року "через Ітиль (Волгу)... на західне узбережжя Каспію" багато російських істориків робили висновок, нібито це якимось чином пов’язане з мерянською землею.

Однак розумній людині зрозуміло: шлях із Києва на західне узбережжя Каспію ніколи не проходив через тайгове межиріччя Оки і Волги. Брехливі натяки російських істориків про можливий зв’язок цього походу з колискою великоросів — недоречні. До слова, існують й інші докази, що спростовують подібні натяки.

У 922 році Арабський Халіфат направив до булгарського царя Алмуша велике посольство. Метою його було насадження ісламу серед булгар, про що й просив цар Алмуш. До складу посольства входив Ахмед Ібн-Фадлан, який залишив потомству опис того походу.

Великий караван із сотень верблюдів, мулів і коней пройшов шлях від Бухари до Хорезма, а далі — повз сучасні міста Бейнеу, Кульсари, Гур’єв, Уральськ, Самара — до устя річки Ками, тобто до впадіння Ками у Волгу. Саме в тому місці 922 року була стоянка царя булгар Алмуша.

Ібн-Фадлан змалював картину життя багатьох племен того часу, з якими мав контакт. Серед них: печеніги, булгари, хазари, огузи і навіть — русичі. Він засвідчив міць Хазарської держави, оскільки цар булгар корився і платив данину Хазарському Хакану (царю). Однак Ібн-Фадлан і словом не згадав про похід русів (князя Ігоря) на хазар, хоча той похід, згідно з московською версією, відбувся за кілька років до експедиції арабського Халіфа. Про таку значну подію не міг не знати Ібн-Фадлан. Похід князя Ігоря зачіпав інтереси абсолютно всіх племен, з якими входило в контакт посольство, і навіть самого Халіфату, володіння якого були безпосередньо на Каспії.

Ми не говоримо про Хазарський Каганат, який князь Ігор повинен би був розтрощити, і самих волзьких булгар, які цю подію ніколи б не випустили з уваги. Однак про похід русів на хазар 913 року ні араби, ні булгари, ні огузи, ні печеніги не відали. А Хазарський Хакан у 922 році був у розквіті сил. Адже навіть дочку Алмуша примусово взяв собі за дружину.

Не знали безпосередні свідки далекого X століття про похід Київського князя Ігоря на "західне узбережжя Каспійського моря".

Як бачимо, і князь Ігор, що правив у Києві до 945 року, ніякого стосунку до мерянської землі не мав. Перед нами великий історичний анекдот: князі забули про свою вотчину! Але це вірно лише в тому випадку, якщо виходити із брехливих московських передумов, немовби та земля належала Київським князям.

Настав час князювання Ольги, яка через малолітство сина Святослава правила державою з 945 до початку шістдесятих років (десь до 960—962 року). Правила вона в Києві також в періоди військових походів князя Святослава. Ми вже згадували у нашій книзі слова Д. О. Корсакова: "З 913 до 988 року в літописах нічого не згадується про землю Ростовську". Як бачимо, князь Ігор 913 року Мерянську землю не відвідував. І княгиня Ольга не цікавилася тією землею. Однак у період свого правління побувала в новгородській землі. Послухаємо професора Д. О. Корсакова: "Ольга була в Новгородських володіннях... "устави погосты и дани по Мете... и дань, и оброки по Луге". Про інше "загальноросійські літописні зводи" мовчать. Не цікавили далекі фінські племена: мера, мурома, мещера, марі ні князя Ігоря, ні княгиню Ольгу.

Затим прийшла черга правління Київського князя Святослава, що княжив з 962 до 972 року. Хочу нагадати: всі політичні й військові зусилля київських князів у X столітті були спрямовані на південь, до південних сусідів. Творячи свої "Записки по історії Росії", які перетворилися на "загальноросійські літописні зводи", катерининська "Комісія" не утрималася від спокуси підкинути в опис походів князя Святослава незначну вставку, аби спрямувати військові зусилля князя до "колиски великоросів". Вона запустила в текст "Повісті минулих літ" кілька додаткових слів, які спотворили зміст подій. А саме: у тексті про похід князя Святослава зроблено вставку про "завертання на Оку" і "попутне" підкорення в’ятичів. Слід розуміти — ці дії фальсифікаторів були змушеними. Адже, з огляду на раніше запущену облуду, Рюриковичі вже володіли: кривичалїй, лівонською чуддю, новгородськими словенами, мерею, весю, муромою та навіть усією київською слов’янською землею. І посередині цього підкореного краю залишався величезний, не захоплений шматок землі. А та "приокська земля" теж була "колискою великоросів".

Тоді Катерина II з поплічниками і "послали попутно" в ту землю Київського князя Святослава: мовляв, пішов Святослав із Києва в пониззя Волги громити хазар, а попутно "зайшов на Оку" і прихопив в’ятичів. Однак роки правління княгині Ольги та князя Святослава дуже незручні для фальшування. Майже всі події того періоду так чи інакше зафіксовані одночасно арабськими і візантійськими істориками. Тому всі вставки катерининської "Комісії" повністю суперечать незалежним джерелам.

Послухаємо професора О. О. Шахматова: "...Ми маємо тут придумані літописні дати, придумані саме для того, щоб утиснути літописну розповідь у хронологічну мережу. Роки ці виявляються й недостовірними: так розгром Святославом Козар і похід на племена, які мешкали на північній частині Кавказу, за арабським джерелом, відбулися в 358 році мусульманської ери, що відповідає 968—969 рокам християнської і 6476—6477 рокам від (створення світу); початковий звод відніс ці події до 6479 (965) року; поїздка Ольги в Цареград, віднесена літописцем де 6463 року, насправді відбулася в 6466" [35, с. 720].

Як і у всіх своїх роботах, учений О. О. Шахматов списав помилки і відверту брехню на літописців. Визнавши в тексті "Повісті минулих літ" вимисел і вставки, він повинен був давати пояснення. А вказати на прямих фальсифікаторів йому, природно, ніхто не дозволяв. Тому, визнаючи величезну кількість вставок і відвертої брехні в "загальноросійських літописних зводах", майже всі російські (та й українські) історики бояться говорити правду, коли подібну компіляцію літописів було проведено. Ідуть шляхом найменшого опору: найлегше списати провину на літописців XII—XV століть. При цьому — безіменних. Але ж літописці тих далеких часів безпосередньо не були зацікавлені в подібній компіляції.

Однак повернімося до в’ятичів. Ще раз нагадаю: прямого шляху з Києва до Оки, через Чернігів, не існувало в X столітті. Та й пізніше. Ми ще поговоримо про це.

Де ж у X столітті жили хазари, на яких ходив війною київський князь Святослав?

"Козари займали простір між Доном і Волгою; їхнє головне місто Ітиль стояло в усті Волги, що за містом і сама називалася цим ім’ям: утім. Араби називали її Казарською рікою, а Каспійське море — Казарським морем. Інше місто Козар, узяте Святославом і ним, очевидно, зруйноване, стояло на лівому березі Дону біля Волзько-Донського волока... Таким чином, вказівка на Волгу в повідомленні (у літописі. — В. Б.) про похід на Козар цілком доречна" [35, с. 721].

Ми ще раз переконалися, що ходити в пониззя Волги через Оку не було сенсу. Однак саме ця ідейка — пов'язати Волгу з Окою, тим паче, що в людській свідомості ріки асоціюються із чимось єдиним, цільним, — і наштовхнула катерининсьну "Комісію" на фальшування. Цією неправдою вона практично пов’язувала всю фінську землю з великим Київським князівством — уже в X столітті.

Думка фальсифікаторів була проста до абсурду. А проте — не пройшла.

І знову звернімося до професора О.О. Шахматова: "У статті 6472 року, де описані успіхи Святослава, і в наступних статтях 6473 і 6474 років знаходимо низку недоречностей. Після слів "и посылаше к странам глаголя: хочу на вы ити", читаємо під 6472 роком (964 р.): "И йде на Оку реку и на Волгу, и налезе Вятичи". Отже, Святослав у першому ж поході порушує свій звичай попереджати ворога, супроти якого він вирушає. Зовсім випадкова зустріч його з В’ятичами; він і не бореться з ними, а лише довідується від них, що вони дають данину Казарам. Крім того, дивні слова "йде на Оку реку и на Волгу". В’ятичі жили, за свідченнями, що походять із XII століття, на Оці; але навіщо ж було згадувати про Волгу, до якої ніколи не доходили в’ятицькі поселення? Подальше роз’ясняє нам, у чому справа; під 6473 роком читаємо: "Йде Святослав на Козары, слышавше же Козары изыдоша противу". Значить, Святославів похід спрямований проти Козар, і, мабуть, він їх про це попередив ("слышавше же Козары"). Отже, Святослав ішов на Козар, що жили на Волзі, прямим шляхом... Звідси висновок: В’ятичі в часи Святослава... Жили в Південно-Східній Росії, де-небудь біля Дону" [32, с. 118—119].