Моксель, або Московія. Книга трейтя
Шрифт:
Уже тоді Київська митрополія була поділена на дві частини. Те, що Іпатіївський літопис нічого не знає про митрополита Максима, говорить багато про що. Українським вченим варто було б дослідити це питання, спираючись на грецькі та європейські джерела, щоб зовсім виключити вплив московських «доважків брехні».
Не викликає сумніву, що й митрополит Максим «став жити при дворі самого хана». І не одного, а трьох, які правили в його час Золотою Ордою:
Туда–Менгу (1282–1287);
Талабуги (1287–1290);
Тохти (1291–1312).
Підтверджує думку той факт, що Золота Орда з 1283 до 1305 року, в час перебування Максима на митрополичій кафедрі, розвивалася по висхідній, і офіційної релігії в державі не існувало.
Не міг митрополит змінити місце свого перебування без дозволу хана. Не варто забувати ці аксіоми життєдіяльності Золотої Орди, хоч як би московити цього бажали. Закони держави не робили для них винятків.
Третім митрополитом, висвяченим на митрополію з дозволу хана Тохти, став святий Петро. Він зайняв кафедру в Сараї в 1309 році. За цього митрополита вже виразно помітне існування двох окремих митрополій — Київської та Сарайської.
Нагадаю читачам про три важливі події, що сталися в Золотій Орді на початку XIV століття:
— запровадження ісламу як державної релігії в Золотій Орді (з 1312 року);
— втрата Золотою Ордою Волині, Київщини, Галичини, Чернігівщини тощо (1319–1320 роки);
— зміна династії Рюриковичів на династію Чннгісидів у Московському улусі Золотої Орди (1320–1328 роки).
Перша подія є в наш час загальноприйнятою і не підлягає сумніву. В 1312 році царський престол Золотої Орди зайняв хан Узбек. З його появою й починає утверджуватися іслам. Зрозуміло: мусульманська релігія утверджувалася в державі не один день і навіть не один рік. Знадобилися десятиліття, щоб у містах і поселеннях держави з’явилися мечеті, медресе, ісламські правники й священики, а кочові тюркські племена пройнялися мусульманською ідеєю.
Друга подія — втрата Золотою Ордою Києва в 1319- 1320 роках — у середині XIX століття ще визнавалася в наукових колах Російської імперії. Якщо уважно вивчити твори навіть професора–русофіла М. П. Погодіна, то виявимо, що в полеміці з М. І. Максимовичем він визнавав цей факт. Та й європейська історична наука (польська, литовська, угорська) цілком підтримувала цю безперечну істину. «Історія Русів» дуже виразно засвідчила факт звільнення Києва від татаро–монголів у 1320 році. Не стану цитувати «Історію Русів», бо навіть М. М. Карамзін на початку XIX століття говорив про це. Послухаймо:
«Сей мужній воїн (Гедимін. — В. Б.), у 1319 році переможно закінчивши війну з Орденом, негайно подався на Володимир (Волинський. — В. Б.)… Місто здалося. Гедимін, доручивши його своїм Намісникам, поспішив до Луцька… городяни не оборонялися, і переможець, проявивши розсудливу лагідність, запевнив усіх Росіян (українців. — В. Б.) у безпеці й захисті. Стомлене військо його відпочивало цілу зиму…
Як тільки весна настала й земля покрилася травою, Гедимін з новою бадьорістю виступив у поле, взяв Овруч, Житомир, міста Київські і йшов до Дніпра… Гедимін… оточив Київ. Ще мешканці не втрачали надії й мужньо відбили декілька нападів, нарешті, не бачачи допомоги ані від Князя Станіслава (він правив у 1320 році в Києві. — В. Б.), ані від Татар і знаючи, що Гедимін щадить переможених, відчинили ворота. Духовенство вийшло з хрестами й разом з народом присягнуло бути вірним Володарю Литовському, який, звільнивши Київ від ярма Моголів, залишив там Намісником… Князя Голшанського, Вірою Християнина, і невдовзі завоював усю південну Росію (Україну. — В. Б.) до Путивля й Брянська» [41, том IV, с. 270–271].
Московити, заперечуючи цей історичний факт, посилаються на
таке: мовляв, «воно тим сумнівне, що Баскаки Ханські, як видно з наших літописів, до самого 1331 року перебували в Києві, де панував тоді не Міндовг, а Князь Російський (Київський. — В. Б.)» [41, том IV, с. 271].Посилання на «наші літописи» не є доказом, бо ми пам’ятаємо, як створювалися загальноросійські літописні зводи катерининською «Комісією».
Історики Московської імперії, приписуючи собі минуле Київської Русі, не могли дозволити Києву звільнитися від татаро–монгольського поневолення в 1320 році, в той час, коли не існувало Великого Московського князівства. Ось чому вони пересунули визволення Києва на 1362 рік. Ближче до вигаданої Куликовської битви. Ще один московський «доважок брехні».
Вивчаючи тільки російські джерела, можна легко спростувати цю брехню. Наведемо лише три докази.
Перший.Єдиним доказом, який заперечує визволення Києва від татар в 1320 році, московити вважають запис у так званому Никонівському (Патріаршому) літописі про «баскака татарського». Щоб читачі могли оцінити по–справжньому цей «доказ», наведу цитату з літопису:
«В літо 6840. Преосвященний Феогност… після постановления (призначення. — В. Б.) відпустив Василія, архієпископа Новогородського, і з посадниками його в Новеград; він же, боячись Литви, пішов з посадниками своїми Новогородськими між Литвою і Києвом, манівцями тікаючи, а Феогност митрополит за ними грамоту послав, кажучи таке: «князь Литовський пустив на вас 500 чоловік Литви, щоб упіймати вас». Вони ж почали втікати, і втекли від тих, і прийшли до міста Чернігова, а там пригнався за ними князь Федір Київський з баскаком Татарським і малою дружиною, рівно на п’ятдесят людей, а з владикою були й посадники — 600 людей. І була їм звістка, і укріпившись, стали навпроти фортеці, а до князя Федора почали люди прибувати, і так дали відкуп за себе… Архиепископ Новогородський Василій з посадниками звідти пішов до Брянська, і від Брянська прийшов до Торжка, місяця листопада 3 день…» [72, том 10, с. 205].
Отже, митрополит Феогност, за московськими джерелами, перебував у 1330–1332 роках у Володимирі (Волинському). Про це говорить Никоновський літопис. Цілком природно, що литовсько–руський князь Гедимін не міг дозволити митрополитові висвячувати для Золотої Орди священиків на своїй землі. Ось чому київський князь Федір і брав «відкуп» з архиепископа.
Цілком зрозуміло, що архиепископ Василь міг бути висвячений на свою посаду тільки з дозволу хана Золотої Орди. Він мав ярлик хана Узбека.
Якби київський князь Федір з «баскаком Татарським» обібрали архиепископа у своїй, Золотоординській державі, то зрозуміло, чим би це для них закінчилося. Тому що, опинившись на землях Золотої Орди (у Торжку), архиепископ Василь без пригод подався у Новгород. Торжокський баскак не затримав архиепископа.
Ось так і розвіявся московський міф про «баскака Татарського».
До речі, зверніть увагу: після інциденту митрополит Феогност був видворений з Литовсько–Руської держави й більше в ній не з’являвся. Про що це свідчить — міркуйте самі. Це теж за Никонівським літописом.
Другий доказ.У сорокових роках XIV століття князі Московського улусу Золотої Орди скаржилися ханові на Литовсько–Руського Великого князя Ольгерда, «який захопив низку міст на південному заході, раніше підпорядкованих татарам… князі сповіщали Джанібека, що “Ольгерд улуси твої всі висік і в полон вивів”» [56, с. 105].
А московський князь «Симеон просив хана не кривдити “вірний улус ханський”» [85, с. 120].
Такий він—улус Московський в 1347 році.
Не стану наводити інші свідчення з того ж Никонівського літопису або з «Історії Російської» В. М. Татіщева.