Молоді літа короля Генріха IV
Шрифт:
Муза
У своїй ревній боротьбі за інтереси католицької церкви та Гізів, а по суті — хоч, може, й не зовсім свідомо, — за розвал королівства на користь Іспанії священна Ліга ще мала одну, хай навіть незначну турботу. Її завдавав Лізі король Наваррський, дарма що істотно затримати її поступ він, певна річ, не міг. Коли пробуджену націю охопить такий потужний рух, він неминуче має досягти своєї мети. Усе, все служить йому опорою, а насамперед честь нації, яка більш не хоче терпіти цієї узаконеної ганьби — гугенотської єресі. А в таких випадках до того ж завжди виявляється, що у «ганьби» мало грошей, а в «честі» — багато. З цієї причини
Та легковажити не слід нічим, а про короля Наваррського в країні говорили більше, ніж годилось би. І Ліга вирішила покласти цьому край. Вона встановила за королем Наваррським таємний нагляд і з'ясувала, що він дуже часто їздить до графині Діани Грамон, у котрийсь із замків цієї багатої дами. А замки ті стояли всі в провінції Гієнні, і короля Наваррського там легше було спіймати. Ліга розіслала кінні загони в усі місця, де він міг проїздити. Та він, на жаль, ні разу не показався там, де його саме підстерігали, бо знав, що його хочуть схопити, і уникав посіпак Ліги. Він знав про них більше, ніж вони про нього, і то не від кого іншого, як від самої графині. Через те, що графининому приятелеві нелегко було відвідувати її, у неї в руках зосередилась його розвідка. Коли їй доводилось передати йому, щоб не приїздив, він присилав їй листа — і саме в той час, коли він прямував до своєї найвищої мети, у нього виробився найяскравіший стиль. Якось, коли його муза була в Бордо, він написав їй таке:
«Щастя моє! Той слуга, що його схопили коло млина замість мене, вчора вже й повернувся. Вони його спитали, чи нема при ньому листів, і він сказав, що є один. Віддав їм листа, вони його прочитали й повернули. То був ваш лист, моя кохана».
І тонкий стиліст тихенько засміявся сам до себе. Він подумав, як іноді добре буває писати любовні листи: адже в них б'ється пульс самої природи. Ворогам, певно, аж соромно стало за свою ницу підозру, коли вони повернули лист слузі і відпустили його. А через усе це вони й досі не знають, що моя кохана за свої гроші споряджає для мене гасконських солдатів: поки що дванадцять тисяч, але це ще не все. Вона має спорядити мені ще стільки, і я доможусь від неї цього. Вона жінка шанолюбна. Вона кохає короля без грошей, без землі й без війська. Це в мене перша коханка, що нічого мені не коштує, а навпаки, ще й сама доплачує. І вона за цим не пошкодує!
Кров у ньому враз завирувала, він умить забув і про солдатів, і про гроші й хутенько дописав: «Завтра опівдні виїздіть — і я теж, я вам обцілую всі руки. Хай щастить тобі, найдорожчий мій скарбе. Не розлюби свого малючка!»
Ось як воно було. «Малючок» писав своїй захисниці й музі, і з усього її тіла він згадав у листі лише про руки, хоч кров у нього вирувала. Вона навчила його пошани до себе й не знаної йому доти витонченості у вияві почуттів — хоча загалом вони лишалися ті самі. Другого дня він, як і збирався, виїхав до Бордо, трохи потерпаючи, що вона скаже про останню його сутичку з людьми короля Франції. Сутичка була сміховинна: втрати — двоє вбитих, а здобич — п'ятеро коней. Вона докорятиме: це, мовляв, негідне його. А проте й у таких пригодах доводиться важити не абичим — життям! Не розлюби свого малючка!
Він смикає за повід. За розлогими луками, що стеляться понад Гаронною, синіє ліс. На узліссі показалась вершниця. Вона сидить боком на широкій кінській спині, низько звисає біла сукня, поблискуючи на сонці. Вершниця нахиляється вперед і нахиляє голову, щоб краще розглядіти Анрі. Рух цей такий легенький, наче в якоїсь неземної появи, що спустилася з неба провістити йому славу й велич.
— Фея! — гукає він і, сковзнувши з сідла, стає на одне коліно. А вона махає йому рукою, і самоцвіти іскряться в сонячному промінні. Анрі біжить до неї, а вона вже ледь розгортає руки для обіймів. Трошечки присідає, вітаючи його, і з щасливим виразом зводить угору обличчя. Він жадібно обціловує їй руки, а вона доторкується губами до його тім'я.
Ця сцена була гідна їх, і обоє аж мліли з утіхи — Анрі найбільше від того, що радий був догодити цій жінці й любив її ім'я — Корізанда. А таке ім'я зобов'язувало виявляти високі почуття. Обоє сіли під тополями на березі Гаронни.
Анрі трохи турбувався за коней, але ті вже скубли травицю.— Мій неоціненний друже! — мрійно промовив він. А вона сказала прохально й водночас ласкаво:
— Величносте! — І широко розплющеними, сповненими невимовного щастя очима обвела спокійний краєвид, дерева, що ледь шелестіли під вітерцем, воду, що тихенько хлюпотіла внизу. — Ми з вами вдвох, на самоті! Ми нічого не знаємо про війну, ми ніколи й не чули про страхіття чуми. Усе це, певно, є на світі, але сюди воно не доходить. Підступні люди, що зазіхають на наше життя, марно шукатимуть нас — бо ми так далеко від усіх.
Він ледь повів плечем у бік чагарів, за якими залишив своїх супутників. А її почет чекав у гайку — Анрі розглядів там кількох вершників. Усі вони під'їдуть, коли він з Корізандою вдосталь натішиться ідилією. Анрі розбалакався й почав змальовувати своїй коханій острів, де вони житимуть удвох. Він недавно відкрив той острів, що весь зеленіє садами і його обмивають води каналу, по якому плавають легкі човники, а в гіллі щебечуть усілякі пташки.
— Ось тобі, щастя моє, їхнє пір'ячко. А ще охочіше я привіз би тобі рибки. Там стільки риби — просто жах, і зовсім задурно: великий короп — три су, а щука — п'ять.
Він мимохіть збився з високих почуттів на факти, а тому й вона сказала, що пиріг, якого він їй прислав, був дуже смачний. Ну, а щодо приручених вепрів, то вона звеліла випустити їх у парк біля її замку Ажетмо, і їй важко навіть уявити собі щось чарівніше, ніж ті люті звірі, порослі колючою щетиною.
— Величносте, ви несхибно вгадуєте смаки вашої вірної служниці. Я довіку не зможу віддячити вам!
Дама вимовила ці слова не без іронії, але та іронія була чисто материнська. Та й ще б пак. Одного віку з ним, але насправді доросліша за нього, ця тридцятидворічна жінка незворушно дивилась, як його руки блукали по її тілу. Біле її обличчя анітрохи не зашарілось, очі лишалися спокійно-ласкаві, немовби він пестив зовсім не її. Вона знала, чого хоче, і гадала, ніби кермує ним. У цю хвилину вона мирилася з його королівським себелюбством, тому й згадала про його дарунки та свою вдячність, хоча й не без насмішкуватої поблажливості. І аж потім показала йому свої дари: вони були незрівнянно більші й робили його її боржником — навіки, як сподівалась вона.
Дама плеснула в долоні, і з лісу вилетіли два вершники — якісь не знайомі Анрі офіцери. Аж як вони спішились, Анрі розглядів на них стрічки його кольорів. Зірвавши з голів капелюхи з пишними плюмажами, вони махнули ними над землею й попросили в графині де Грамон дозволу показати королю Наваррському її новий полк. Вона ствердно кивнула головою. Ще один помах плюмажами над землею — і офіцери чвалом помчали назад; Анрі не встиг і отямитись. Ніхто не вмів дивувати його такими несподіванками, так переносити його в країну чудес, як Корізанда.
— Ваша величносте! Я себелюбка, — сказала вона, не даючи йому подякувати. — Я хочу побачити вас великим королем.
— Чи не зостанетесь ви при збитках? — відказав він. — Навіть ставши королем Франції, я не зможу гідно віддячити вам за те, що ви робите для мене тепер.
Справді, ця Корізанда йому неоціненний друг! Сльози захвату виступили в нього на очах; він хіть-не-хіть мусив схилитись перед нею. Від самих жінок залежало, чи вони викликають у нього захват чи зневагу. Вони — саме життя, і разом з життям міняється їхня ціна. Сьогодні графиня Діана досягла найвищої, і вона це зрозуміла. Велика заслуга була в тім, що вона хотіла не дати йому вимовити слів, за якими він згодом пошкодує, і вона чинила дуже розумно, спиняючи його.
— Мовчіть, ваше величносте! Коли ви вступатимете в столицю свого королівства, зведіть погляд на один балкон. Цього буде досить, більш мені не треба нічого.
— Ви вступите туди зі мною, пані.
— Як це може бути? — спитала вона з боязкою надією: розум, на жаль, змовкає, коли заб'ється серце.
— Ви станете моєю королевою! — І Анрі, врочисто підвівшись, озирнувся довкола, ніби шукав свідків — а їх поблизу було чимало: з кущів уже вийшли його люди, та й її супутники показались на узліссі. Але враз його обличчя спохмурніло, він сердито тупнув ногою й промовив несподівано різким голосом: