Молоді літа короля Генріха IV

— Знаєте, хто мене зрадив, хто наслав ворогів, щоб мене спіймали, — отоді, коли попався тільки слуга? Я знаю. Покійна королева Наваррська.

Він був такий лютий на Марго, що назвав її покійницею. Поїхавши від нього, вона засіла в укріпленому місті Ажені й там плела інтриги, щоб його згубити. А він бажав згуби їй. Жінка, що дивилась на нього тепер, злякалась: перед нею збурилася стихія. «Що я таке поруч нього? Чужа людина. Що від мене залишиться? Його листи, тобто лише слова, та й ті він каже собі, а не мені. Лиш той, хто зовсім самотній, звертається до музи». Одну мить вона розуміла це. Передбачала нескінченні прикрощі майбутніх років: він її весь час обдурюватиме, так і не одружиться з нею, а врешті почне навіть соромитись її, бо стан у неї обважніє, а на шкірі повиступають червоні плями. Але мить відлетіла, і вона забула все. Вдарили барабани, і показався полк.

Швидким маршем, легко й бадьоро обтікав він гайок із двох боків. На широкій луці обидві колони зімкнулись, і офіцери доповіли графині, що її полк прибув. А вона, підібравши довгу сукню, трохи схилила перед королем одне коліно на знак запрошення. Він узяв її за кінчики пальців, підвів, і вони вдвох підійшли до вишикуваних лав. Там вона знов уклонилась йому — цей раз дуже низько, — і над головами в двох тисяч воїнів лунко прокотився її голос:

— Ви солдати короля Наваррського!

Король поцілував графині де Грамон руку. Потім наказав прапороносцеві вийти вперед і попросив її освятити прапор. Вона зробила це й притулила важкий гаптований шовк до свого білого лиця. А тоді король Наваррський сам обійшов лави. То одного, то другого солдата він, упізнавши, хапав за вилоги; а іншого несподівано обнімав: цей уже служив у нього. Всім хотілося почути, що він каже кожному, та нарешті він звернувся до всіх.

— І я, і ви, — сказав він, — тепер чистенькі та чепурненькі, мов щойно народились на світ, але недовго будемо такі. Наше вояцьке діло — це сама кров і порох. Живий і цілий залишиться той, хто добре мені служитиме й не відстане від мене і на довжину ратища. З тими лежнями, що хочуть нас побити, я завжди вмів упоратись. Стежка до спасіння вузька, але нас веде за руку сам бог.

Ось що сказав король Наваррський двом тисячам своїх нових солдатів, і вони повірили кожному його слову. Відразу вдарили знов барабани, розгорнувся прапор, і король сів на коня. У нього вже не знайшлося часу підставити руку під ногу графині, щоб підсадити її в сідло. Вона сама злетіла в нього й помчала геть, а за нею дами та дворяни її почту.

Анрі навіть не глянув їй услід: він тепер мав свій полк.

Щодуху

Тільки-но він вивів полк на шлях, як на ньому ген удалині заклубочилась курява — хто ж її міг збити, як не ворог? Уже чути було й тупіт копит. Анрі звелів солдатам залягти в рові й поховатись у лісі, поки з'ясується, на кого треба вдарити. З жовтих клубів виринули перші вершники: ось вони вже зовсім близько. Нумо на них! Сам Анрі та його дворяни, загородивши своїми кіньми дорогу, похапали тих вершників за поводи. Один з них від поштовху злетів з коня і, ще лежачи між копитами, закричав щосили, ніби в великому жахові:

— Король Франції!

В ту саму хвилину хмара куряви відкрила очам усіх те, що ховала в собі: запряжену шестернею карету, форейторів, ескорт, почет; усе те мчить щодуху. Анрі вже не встигає звільнити дорогу, і карета, хитнувшись, стає. Коні, так раптово зупинені, тремтять, візничий лається, вершники зводяться в стременах, декотрі вихоплюють зброю.

— Ми свої, панове! — гукає Анрі й показує рукою на рівчак та ліс. — Я привів полк солдатів охороняти короля.

Спантеличено перезираючись, вони розступилися перед ним: «Чортяка, він дожидав нас! А ми ж їдемо від самого Парижа без передиху, ніхто не міг нас випередити, хіба що на крилах!»

Анрі сплигнув з коня, підступив до віконця карети й скинув капелюха. Крізь запорошену шибку нічого не було видно, і ніхто її не спустив. Жоден із слуг, що стояли поряд, не здогадався відчинити перед королем Наваррським дверцята. З подиву всі поніміли, й запала тиша. Анрі й сам затамував дух. У цілковитій тиші тільки він чув, що робиться в кареті, за вкритою порохом шибкою. Короля Франції душив плач.

Дуже багато промайнуло в ту хвилину у Анрі в голові, дуже багато. Але він і бровою не повів. Сів на коня, підняв руку, і все рушило: карета, запряжена шестернею, форейтори, ескорт, почет і наваррський полк, швидким маршем, легко й бадьоро. Піхота встигала за королівським поїздом, бо він уже не мчав щодуху. Перш усе скидалось на втечу — неначе король Франції без передиху втікав зі своєї столиці в найдальшу провінцію королівства. Та, власне, воно й справді так було: Анрі, хоч який сторопілий, зрозумів це. «То він приїхав до мене? Вже дійшло до того, що він шукає в мене порятунку? Ну що ж, я зроблю так, що ти про це ніколи не пошкодуєш, Анрі Валуа», — думав Анрі Наварра, їдучи поруч із каретою, з високим зворушенням у серці.

До міста під'їхали вже ввечері. Сторожа при брамі не дізналася, хто сидить у кареті, й городяни, що визирали з вікон, теж небагато побачили в присмерку. Карета, почет і полк піхоти рухалися без світла, і, загледівши попереду вуличний ліхтар, король Наваррський посилав когось погасити його. Знак зупинитися він дав перед ратушею. Коли він устав з коня, дверцята карети вже відчинились. Король вийшов з неї, зразу мовчки обняв свого кузена й зятя — і потім теж не сказав ні слова. Він і сам не усвідомлював, як прикро жадав пригорнути до себе людину одного з ним роду, хай навіть найдальшого родича, в двадцять першому коліні.

Та його тут гнітило все довкола: і сам будинок ратуші, і військо, що заповнило майдан та вулицю. З ратуші винесли лампу, і Анрі при її світлі помітив на королевому обличчі ляк і перші ознаки недовіри.

— Я піду до маршала де Матіньйона [143] ,— сказав король. Він згадав, що повинен побивати губернатора його намісником. Ні кроку із звичної, второваної стежки!

— Величносте! Маршала нема в Бордо, а залога його фортеці навряд чи впустить нас так просто. Зате в ратуші я свій. Вашу величність тут добре приймуть, і ви будете в безпеці.

143

Де Матіньйон, Жак-Гуайон (1525–1597) — головний намісник королівського дому в Нормандії, прихильник гуманного ставлення до гугенотів. З 1576 р. маршал Франції, потім губернатор Гієнні. Пристав до Генріха Наваррського.

Від цих безтурботних слів зятя-кузена король спохмурнів ще дужче. Він запідозрив якийсь таємний намір, якісь хитрощі — і не зовсім помилився, бо дорогою сюди високе зворушення не перешкодило Анрі думати про те, як і де йому найкраще запопасти Валуа в свої руки. І вирішив, що в ратуші, бо там хазяїн — його друг Монтень. Помітивши, куди король дивиться, він сказав:

— Мій полк тут тільки для того, щоб охороняти вашу величність.

Король пихато відповів:

— У мене є свої полки.

— Вашу кінноту, величносте, маршал де Матіньйон повів кудись світ за очі, битися з моєю.

Король знітився. В ту мить він не мав і крихти сумніву, що вскочив у пастку. Анрі це бачив, і його охопив жаль. Він хутко нахилився до королевого вуха й настійно прошепотів:

— Нащо ж ти приїхав, Анрі Валуа? Довірся мені!

І справді, на нещасному обличчі короля Франції проступив вираз полегкості.

— Накажи, щоб твої солдати відійшли, — зажадав він так само пошепки. Анрі зразу віддав такий наказ, але потай звелів своїм офіцерам, щоб з міста полку не виводили, а стерегли фортецю й були готові відбити можливий напад. «Валуа, ми не можемо довіряти один одному…» На щастя, в ту мить він зміг оголосити:

— Ваша величносте! Мер Бордо з радниками!

Четверо чоловіків у чорному стали перед королем на коліна. Один, із золотим ланцюгом на грудях, привітав його латиною — і король відзначив, що мова у нього напрочуд чиста, — а потім ще й французькою, і це сподобалося королю ще дужче, бо звичайно витончені звороти даються людям важко, а особливо південцям. Від задоволення король на якийсь час майже забув про свої страхи. Він ласкаво звелів чотирьом підвестись і нарешті ввійшов у ратушу. Дехто потім казав, що до цього змогла його спонукати тільки красномовність пана Мішеля де Монтеня.