Молодший брат сонця (на украинском языке)

– Ще одну сторонню людину?
– зауважив генерал.
– В такому разi втрата iнформацiї буде куди бiльша...

– А в якiй мiрi вона була допущена до секретної роботи, док? поцiкавився офiцер.

Девiд пояснив:

– Вiра працювала не в спецiальнiй, а в звичайнiй фiзичнiй лабораторiї...

Зрештою авторитет i становище доктора Девiда - творця анiгiляцiйної бомби - вирiшило справу. Потерпiлу посадили на вертолiт, i через кiлька годин вона вже була на материку.

Террi зауважила, як хвилювався Девiд, прощаючись зi своєю лаборанткою, i дуже зрадiла: вiн-таки не зачерствiв тут, не все людське стерлося з його душi!

Та минали днi за днями, i Девiд ставав усе похмурiшим, замкнутим, навiть дражливим. Нiщо, крiм роботи, його не обходило, навiть скрипки не виймав з футляра, працював несамовито день i нiч. Бувало, що не виходив iз складального цеху по десять годин. Осунувся, зчорнiв, тiльки очi сяяли гострим блиском.

– Поглянь у дзеркало, - говорила дружина, - чи впiзнаєш себе? I навiщо тi мiльйони, коли не буде здоров'я?

Девiд пообiцяв давати собi вiдпочинок. Вечорами, якщо заходив Натанiел - друг i помiчник Девiда, вони влаштовували невеличкий концерт. Девiд, хоч i не вiртуозно, але, як для аматора, досить добре грав на скрипцi, Террi акомпанувала на роялi.

Часто прогулювались, слухаючи шум хвиль i милуючись зоряним небом. Особливе захоплення Девiда викликав Юпiтер.

– Поглянь, Террi, яка велич! А якби ти побачила цього гiганта в телескоп, iз супутниками... Сонячна система в мiнiатюрi!

– Ну, супроти Сонця Юпiтер малий, - зауважила Террi.

– Але вiн складається з тiєї самої речовини - водню й гелiю. Це, можна сказати, без пiвхвилини зiрка. Йому б ще трохи маси - i запрацювало б термоядерне горно...

Вони вiддавали данину i сонцю. Кожної недiлi, взявши з собою снiданок, iшли до найдальшого пляжу, що золотою габою обрамляв невеличку затоку. I то вже був їхнiй день, там вони могли i поговорити, i послухати легiт хвиль.

Дивлячись у далину, де в сизому маревi океан з'єднувався з небом, Девiд задумливо говорив:

– Зрозумiй, менi хочеться зробити щось велике...

Террi хитала головою, розсипаючи золотисте волосся на засмаглi плечi:

– I ти вважаєш, що бомба...

– Та нi, зовсiм нi! Справа не в бомбi, тут iдеться про концентрацiю енергiї в руках людини...

Тодi вона знiмала свої темнi окуляри i дивилась на нього примруженими, такими чистими, дитячими очима:

– Але ж i ти сам, i твоя концентрована енергiя - в лапах горил!

– Ще донедавна люди одержували енергiю з єдиного джерела - Сонця. Тепер навчилися розщеплювати атом. Але хiба цього достатньо?
– мiркував Девiд.
– Я хочу викопати новий колодязь, допомогти...

– Горилам?
– знову перебила Террi.

Губи їй пошерхли пiд морським вiтерцем, i вона раз у раз проводила по них язиком.

– Зрозумiй, що це - наука, дослiдження. А нiхто не взявся фiнансувати нi Асоцiацiя науки, нi Фонд розвитку, не кажучи вже про уряд. А цi, як ти кажеш, горили, фiнансують. Це якраз те, що менi треба.

– I тобi зовсiм байдуже, в чиїх... лапах...

– Ти дивишся на все крiзь темнi окуляри, Террi. Окрiм самого мене, нiхто не зможе пустити в дiю цi пристрої. Ну, а я... не буду ж я кидати їх на мiста!

– Ой Девiд, менi страшно... Ти граєшся з вогнем... А що, як отой тонкогубий iнженер пiдбере ключика? Вiн же не вiдходить вiд тебе й на крок. Остерiгайся цього типа! Бо якщо вiн зумiє прочитати твої формули... Тодi ти їм будеш просто непотрiбний, i вони...

– Я знаю, Террi, це дуже гостра шахова партiя, та не бiйся, я її виграю!

Скинула окуляри i поглянула в далечiнь, океан здiймався синьою стiною, очi вбирали прозору просторiнь, i тривога поволi вляглася, притихла. Може, й справдi вона згущує фарби?

– Гарна наша планета i маленька, мов лялечка.

– А звiдки ти знаєш, що маленька?
– Девiд радiсно посмiхався, дивлячись на її принадне обличчя.

– Ну, як звiдки... Розмiри Землi вiдомi - радiус трохи бiльший за шiсть тисяч кiлометрiв...

– Так, параметри вiдомi, але все ж таки ми не спроможнi уявити нашу планету. Ну, от спробуй зараз, уяви Землю.

Террi заплющила очi, зосередилась.

– Ну, уявляю кулю...

– Глобус?

– Так, спочатку глобус, а зараз бiльшу, ще бiльшу...

– Не силкуйся: марна справа. Наша уява витворює тiльки модель, розумiєш, модель. I, звичайно, зменшену.

– А чому ти так вважаєш?

– Помiркуй сама: мозковi клiтини мiкроскопiчнi, отож i образи зовнiшнього свiту, якi в них вiдбиваються, мусять зменшитись, стиснутись... Отак i вмiщується велике в маленькому - дiалектика! I мої невеликi пристрої тримають у собi гiгантську енергiю...

Террi надiла окуляри i лягла горiлиць. Пiд сонячною зливою рожевий її купальник палахкотiв, огортав полум'ям засмагле тiло.

– Ти казав, що Сонце - недостатнє джерело енергiї. Хiба це так? Просто люди ще не навчилися вловлювати бiльше променистої енергiї, i вона розсiюється в космосi...

– В цьому ти маєш рацiю, Террi. Але треба дивитися далi, глибше. Сонце ж не вiчне?

– Що ти маєш на увазi?

– Чорнi дiрки космосу.

– Ти вважаєш, що й наше Сонце, витративши енергiю, почне колапсувати i стане чорною дiркою?

– Можливо, що саме так i вiдбувається еволюцiя зiрок. Людство мусить навчитися... засвiчувати погаслi зорi.

– Ти натякаєш, що оцi випробування твоїх... пристроїв...

– Я роблю першi кроки, Террi, тiльки першi кроки. Справжнє випробування ще попереду.

– О боже!
– Вона сiла, зiрвала з себе окуляри.
– Та чи ти забув про Вiру? Мало однiєї жертви?

– Нi, я про неї не забув, а от вона про нас...

– О, вона нiколи не забуде, якщо навiть вилiкує очi.

– Я теж так сподiваюся, а от сама бачиш... Нiякої звiстки.

Террi здалося, що вiн байдужий до нещастя Вiри i згадав бiдолашну дiвчину тiльки для годиться. А який вiн був колись чуйний, вразливий до чужого лиха! Tempora mutantur...*

______________ * Часи змiнюються... (Лат.)

Високо у блакитному небi виникла чорна цятка. З кожною хвилиною вона росла, збiльшувалась, ось уже й гуркiт чути. До острова наближалася велика зелена комаха - армiйський вертолiт.

– Такий ще не прилiтав, - сказала Террi, дивлячись, як машина з величезними пропелерами заходить на посадку.