Молоко з кров'ю

— Гей! Хто-небудь… відгукніться…

Аж з туману — баба стара. Простягнула до Марусі руки з пальцями покрученими — мовляв, ходи, ходи, не бійся. І от ніби ніколи не бачила Маруся тієї баби, проте тулиться до неї, як до рідної, і все питає:

— Де це я? Як мені до своєї кімнати потрапити?

— То діло непросте, — баба їй. — Мусиш мамці коралове намисто червоне віддати, тоді й повернешся.

— Мамці? Та нащо їй намисто? Стара вона намисто на шию чіпляти.

— Не твоє діло про це розпатякувати! — розсердилася баба. — Бач, як придумала — щоби без черги собі щастя мати.

— Без якої черги ⁷— розгубилася Маруся.

— А нащо ти у моєї Орисі намисто забрала?

— Коли?

— Та як ще малою була! Нащо?

— Та хіба згадаєш?

Баба Марусю від себе відштовхнула, у долоні вдарила — у тумані шафа одежна дзеркалом блимнула. Баба на дзеркало вказала.

— Туди коти!

Маруся озирається, аж на неї червона коралова намистинка котиться. Та усе більшою, більшою стає, а Маруся усе меншою, меншою. І вже на малу Марусю велика, як гора, червона кам'яна куля насувається ще мить — розчавить.

Маруся закричала, відскочила. Куля повз неї прокотилася, зупинилася й уже знов на Марусю котиться, наче хто її гнівною рукою спрямовує.

— Бабо! Рятуйте! — закричала, а баба як розсміється:

— Коти, дівко!

— Боюся!

— Так найми собі помічника, як така боягузка!

— Та де я його тут знайду? Туман онде повсюди розлігся. Сама себе не бачу.

Аж Орися від дзеркала до баби йде.

— Ой, киньте ви цю затію, прошу! — бабу благав. — Не забирала Маруся у мене намиста. Сама віддала…

— Як посміла?! — закричала баба.

— Бо винувата. Нитку раз розірвала, коралі погубила…

— Коралі погубила?! — страшно гримнула баба і вдарила Орисю по щоці. — Проклята будь! Проклята! Проклята!

Маруся розревлася, у маму вчепилася та бабу благає.

— Не проклинайте, бабо, мою маму. Хоч і погубила коралі, та потім усе докупи зібрала. І нитку міцнішу знайшла. Онде стільки років ношу, так жодного разу не розірвалася.

Баба очі зіщулила, у Марусині груди пальцем тицьнула.

— А де ж воно? Де намисто? Куди діла?

Маруся ще більше перелякалася.

— Сховала…

— З шиї зняла?! — розлютилася баба.

— А воно ж мені не хрест, шоб до смерті не знімати.

Баба раптом захиталася, сльозу тремтячою рукою втерла.

— Так он чого я свого милого знайти не можу. — Й оце каже, та на очах молодшає. Дивиться Маруся — перед нею дівчина молода стоїть: сумна, очі сині плачуть, довгі коси розплетені. До мами озирнулася, спитати хотіла, та мама вже десь ділася.

— Не бачила я твого милого… — прошепотіла Маруся.

— Бо ж щаслива… А щасливі нічого навкруги не помічають, — дівчина їй тоскно.

— Хіба я щаслива? — зітхнула Маруся. — Онде серце весь час плаче…

— А серце і від щастя плаче, — насторожилася дівчина та просить Марусю: — Віддай мені своє намисто. Тобі воно тепер зовсім не потрібне.

— Чому?

— Все одно душу закрила. Кохання — не залетить. Щастя згасне без свіжого вітру. Віддай…

— Та бери! — чогось розгнівалася Маруся, з силою штовхонула велику, мов гора, червону кам'яну кулю до дівчини Куля покотилася, підім'яла під себе дівчину і зупинилася уже після того, як розчавила її.

Маруся дивилася на недвижне тіло, тряслася від жаху, та ноги не слухалися — і кроку ступити не могла. Аж раптом туман розсіявся, у відчинене вікно зазирнуло сонце, ніби тільки того й чекало, Маруся озирнулася — нікого. І тільки рідна кімнатка зі шкіряним диваном та дзеркальною шафою стала великою, мов світ. До дзеркала, здається, півжиття йти. Здалеку на себе у дзеркало глянула— на шиї намисто коралове. Руку до нього приклала:

— Та що ж це?!

Аж хтось малий за поділ спідниці — смик. Озирнулася — хлоп'я рочків семи.

— А ти хто такий? — всміхнулася.

— Мамо! — серйозно мовило маля. — Оце більше не бався і намиста не знімай.

Маруся хотіла присісти біля нього, та маля крутнулося й зникло.

Маруся розплющила очі та сіла на матраці.

— Дурне спало — дурне й наснилося! — прошепотіла сердито.

Німець слова дотримав — не поїхав до нової хати. Старостенко матюччя гнув, Тетянка у такі плачі вдавалася, що цікаві сусіди ставали під парканом Барбулякової хати, лузали насіння і билися об заклад, що, певно, німець почав жінку бити. Хоч тобі що! Уперся.

— Як хочеш нової хати, так будеш у ній сама жити, — сказав Тетянці. І як вона його не вмовляла, на переїзд не погодився.

Тетянка ридання облишила, щось собі покумекала.

— Оце як мене Стьопка любить, аж страшно! — понесла по Рокитному. — Я ж, дурна, думала, що він заради Старостенкових обіцянок дати нову хату зі мною оженився. А він каже: «Оце тобі, жінко, мій головний доказ, що люблю тебе, як скажений. Плескають люди язиками, що через хату з тобою оженився, так не переїду я до нової хати! Не треба вона мені! Краще візьму в колгоспі матеріалів і батьківську відремонтую, як палац!»

— Та може бути, — розмірковували рокитнянці, спостерігаючи, як рудий німець усе вошкається біля хати, — то одне підправить, то інше до ладу приведе.

Та за кілька місяців пліткувати про дивакуватого Барбуляка стало нецікаво, до того ж, коли осінь занесло снігом, відразу у двох жінок животи повипиналися.

— Марусю! Марусю! А ти кого хочеш? — запитала вагітна Тетянка вагітну Марусю, коли якось перестріла її на вулиці.

— Аби не руде, — відрізала Маруся, а Тетянка усе розуміла по-своєму:

— Дуже вже ти пихата, Марусько! — розсердилася. — Ну то й що, що ми із Стьопою не такі вже красені, як ти зі своїм Льошкою, а от дитинка у нас буде — найгарніша! От побачиш!

— Таке дурне скажеш, сміх та й годі! — сказала Маруся, і Тетянка ще більше розгнівалася.

— А у постелі ж який… Мамо рідна! Оце б і не відривалася від нього ні на мить, — цокала язиком. — Уже й живіт випирає, вже й незручно, а він ото припаде до мене: «Люба моя! Не можу без тебе! Давай останній разочок…»