Молоко з кров'ю

— Утомився я, — знай своє. І за хвилину — хропить уже.

Тетянці тоді — аж горбатий ніс червонів од образи,

та зметикувала: не можна на другий день після весілля на чоловіка скаржитися, краще дати йому час, хай звикне до сімейного життя, полюбить смачну вечерю, гарячу воду в тазу, тепло в хаті, постіль білосніжну, а потім уже і вона свої права качатиме. Та німець ніяк не звикав, знай ходив щоночі до ставків, повертався похмурим, з очей — лихо. Де тут уже до нього з тією новою сорочкою підступатися?

Бібліотекарка серцем відчувала — щось не те з чоловіком, а ради тому болю сердечному дати не могла.

— А піду з ним на ставок! — вирішила, малу на руки — та до Ніни Іванівни.

— Мамо, наглянь за Ларочкою.

Ніна Іванівна — з радістю, бо коли мала у домі, так хоч «Добрий вечір», хоч без нього, а Тарас Петрович 5 аосодтмр на горілку й не гляне. Та не для того донька дитинку народила, щоби оце Ніна Іванівна з її допомогою свого Тараса пити відучала. Тетянина мати згадала про педагогічну освіту і суворо запитала:

— Як це? Малій ще й двох місяців нема, а ти уже кудись намилилася? Коли ти такою була, я тебе і на хвилинку не полишала.

— Та на кілька годин! Я ж не на все життя тобі свою крихітку віддаю! — відчайдушно, бо нема більше до кого бібліотекарці по допомогу бігти, та й не довірить нікому, крім матері, свого дитя.

Ніна Іванівна вчасно забула про педагогічну освіту і простягнула до онуки руки.

— А йди до баби, моє сонечко! Баба тобі зараз казочку розкаже…

— Мамо! Яка казочка?! — махнула рукою, мовляв, та робіть уже, що хочете, і побігла.

Вчасно встигла. Невтомне сонце саме пофарбувало червоним край неба і покотилося працювати на інші землі. Над Рокитним запанувала ніч. Вогні у хатах задмухує, курям спати велить, листям у деревах шарудить, наче по рокитнянських вишнях-черешнях прудкі миші шмигають. Курява на вулицях — і та спати вляглася. Тихо. Тетянка добігла до своєї хати, зиркнула на Орисину — наче тихо, лампи не світяться, у дворі ніхто не ходить.

«Так Маруська ж на нову вулицю виїхала», — згадала і все одно не заспокоїлася У хату вскочила, на стілець біля дивана глянула — не повертався ще чоловік з роботи, бо мав звичку з тракторної бригади приходити, робу на стілець скинути і обов'язково в чисте перевдягтися.

«Не повертався іде!» — вже радісно. Крутнулася — губи червоною помадою намастити, плаття гарного вдягти і ще б чогось… Аж згадала про намисто червоне коралове, що Маруся їй на свайбу подарувала. Чогось не любив Стьопа, як бібліотекарка до того намиста тяглася, а воно ж, як уважно придивитися, зовсім на Марусине не схоже, — і коралі дрібніші, і намистинки нерівні, якоїсь непевної форми, мовби недороблені.

— Вдягну! — вирішила. Тільки коралі на шию повісила, аж німець додому.

Втомився у смерть. Хто б і хотів йому закинути, що задарма день пройшов, і той би не посмів — лице у мазуті, очі сну просять, руки аж тремтять — так біля тих тракторів натрудився. На жінку глянув.

— А що це ти, Тетяно, вирядилася?

— Та нічого! Тебе зустрічаю, ріднесенький, — так лагідно, аж само у вуха ллється.

Озирнувся німець — не вистачає чогось.

— А… мала де? — зрозумів, що не чує ані плачу дитячого, ані сопіння солодкого.

— У мами залишила. Дуже вже просила з онукою трохи побути.

— Хай би сама прийшла, — здивувався та каже: — Давай скоріш поїсти, бо ще хвилина і ложку до рота не донесу.

За мить впоралася — на стіл скатертину, на скатертину тарілки — гречка з котлетами, огірки з помідорами, часнику зубчик, бо любить…

Стьопка гречку в ложку набрав, до рота доніс і завмер.

— А нащо ти намисто натягла? — врешті помітив на жінчиній шиї дрібні коралі.

— Аби тобі сподобатися, — відповідає обережно. А що, як лусне тією ложкою по тарілці, підскочить — і з хати. Тетянка ж не дожене, і не тому, що бігати розучилася, ні, просто їй тоді — в інший бік, до мами за малою.

— Зніми. І так подобаєшся, — мовив німець втомлено, кашу швиденько доїв, огірком хрумкнув, і, здалося жінці, від утоми впаде зараз без задніх ніг і засне.

Німець важко підвівся, окуляри на носі поправив, рудого чуба долонею прим'яв.

— Піду…

— Куди?

— На ставки… Та не тривожся, скоро повернуся.

— Стьопочко, ти ж на себе глянь — втомився, аж дух з тебе виходить. Лягай уже, ріднесенький. Відпочинь… Завтра ж прокидатися вдосвіта, — умовляє, а сама уже посуд зі столу прибрала, скатертину склала.

— Ще належуся… — І з хати.

Тетянка за ним. Під руку взяла і суне разом із німцем до хвіртки.

— З тобою піду.

У німця ледь «Пегас» з рота не випав.

— Якого ляду?

— От ти не розумієш, — так само лагідно. — Мама каже — а їй «Заслужену вчительку» дали, — що у чоловіка і дружини мусять бути спільні інтереси. Тоді й сім'я міцною буде.

На вулицю вийшли. Німець тоскним поглядом вулицю вимів — хоч би де вогник.

— Що ж твоя мама з батьком на пару до хряка у загородку на екскурсію не бігає щодня? — каже.

— Не чіпай моїх батьків, — ледь не зірвалася Тетянка, та втрималася, далі веде: — А я оце подумала — чоловік коханий риболовлю любить, а я, як та курка, у хаті вошкаюся, замість того, аби з ним разом… укріплювати… сім'ю.

— То вже б і малу за собою тягла?! — дратівливі нотки почулися Тетянці у голосі чоловіка.

— А я, Стьопочко, півгодинки з тобою на ставку посиджу, до плеча твого притулюся, як та рибка… І за Ларочкою до мами побіжу. Ти зі ставка додому прийдеш, а ми уже на тебе чекаємо. І я, і Ларочка…

Німець ніяково вивільнив руку, у яку намертво вчепилася бібліотекарка, врешті засмалив «Пегаса» і відповів:

— Не треба ти мені на ставку. За малою ходи. Дома зустрінемося.

Стьопка пішов тихою рокитнянською вулицею. Попереду — Орисина хата під великим кущем бузковим, далі до кінця вулиці й у степ — ставки.

Бібліотекарка йшла за чоловіком, утирала сльози і кидала йому в спину:

— А ловити на що будеш? Де твої вудки?

— На ставку сховав, — відповідав, не обертаючись.

— Побачити хочу. За тобою піду!

Зупинився, до Тетянки обернувся.

— Ходи краще додому, жінко, бо я хоч і терплячий, та можу і поміж очі врізати.

Знову рушив. Вона не відстає. Німець повз Орисину хату пройшов, на зачинене вікно сумно глянув. Став. Тетянку за руку вхопив, на середину вулиці поволік, у степ лицем поставив.