Молоко з кров'ю

— Не чіпай мого, Льошо, — відрізала.

Восени вісімдесятого відвели Юрка у другий клас, і Льошка врешті придумав, як вирішити їхнє дивне для багатьох рокитнянців квартирне питання. Завіз цегли та цементу на подвір'я старої хати і сказав Марусі:

— Відремонтую стару хату, добудую дві кімнати. Ванну поставлю. Туалет. Кухню зроблю велику. Добре?

— Аз тою, що у степу, що робитимемо?

— Юркові буде. То як? Добре?

— Добре! — всміхнулася. — Ох і добре!

Як перший сніг упав — старої Орисиної хати і не впізнати. Цеглою геть уся обкладена, дві кімнати великі, кухня і туалет з ванною добудовані. Палац, а не хата, і не у степу ж, майже у центрі села.

Льошка хотів кімнату з шкіряним диваном і дзеркальною одежною шафою на кабінет для себе перетворити, та Маруся лише головою мотнула:

— Ні… Мого не чіпай.

Розмову саме в новій великій кухні вели, бо Льошка вечеряти зібрався. Він — спокійний, бо хоч і турбот через край, та всі приємні, — погодився.

— Добре. Зроблю собі кабінет у малій кімнатці де Орися жила, — каже. — Головне, що тепер ми, Марусю, точно не розлучатимемося.

Тільки ложку до рота, Юрко до кухні на одній нозі скаче.

— Мамо! Мамо! Диво!

— Яке диво? — розсміялася Маруся.

Юрко підскочив, зупинився і простягає Марусі «Кара-кум».

— Дивись, дивись! На підвіконня знадвору хтось цукерку поклав!

Льошці очі кров’ю залило бібліотекарка язиката у тій крові бреше: «І цукерки він їй носить! "Кара-куми"! Платить, виходить, їй за те, що дозволяє…»

У кухні тихо стало, мов невидимий могутній диригент обережним жестом наказав — помріть усі, хто лиш пискне. Льошка спробував підвести на Марусю очі — не зміг. Вії чавунні, з десяток скіпок у серце штрикають.

— Так ти вікно відчиняв? — наче крізь вату чує Марусин голос. — От бешкетник, їй-богу! Застудишся…

— Мамо, я подумав, що це ти поклала! Як завжди! — з такої ж далечині чує Льошка впертий голос сина. — А ти ж надвір не ходила. Так? Ти з татком у кухні була, а я у кімнаті. Не було цукерки, а потім… з'явилася. Правда, диво?

— Ой, синочку! Мабуть, то вже дівчатка до тебе заграють…..Цукерки тобі носять, — чує Льошка тихий Марусин сміх.

— Ну й дурні! — розсердився Юрко і знову побіг до кімнати.

У кухні вже не тихо, німо стало. Сидить Льошка над борщем уже холодним, наче його самого хто заморозив.

— Їж, Льошо… Холодне, — чує знову наче здалеку.

— Ти… скажи… чого… Чого тобі треба, Марусю? — відповідає, наче ото платівку на сорок п'ять обертів хтось на тридцять три поставив і тягнуться дурні слова, як мед, липнуть до всього, чіпляються за горлянку, не хочуть з рота вилазити. І очі важкі — підвести ніяк не може.

— Геть усе маю, — Маруся каже. — Пожити б ще…

— Та поживемо, — відповідає, з-за столу важко підвівся. — Чого ж не пожити? Й сорока ще немає… — замовк. — …І вінчатися уже не хочеш?

— Не хочу.

— А що так?

— Люди вінчаються, щоб на землі і небесах не розлучатися, а ти…

— Що? Не підходжу?

— Та, мабуть, не пустять комуністів на небеса. Мабуть, інша для них скринька у Бога.

— А ти, виходить, прямо в рай?

— Навряд.

— А ти старайся, Марусю, старайся… Може, твій Бог твої старання оцінить…

І пішов з кухні. Маруся так біля столу й залишилася. Борщ холодний неторканий у каструлю вилила, намисто перевірила — на місці. Зітхнула.

— Що мені старатися, — прошепотіла.

З коридору — грюкіт. Вийшла. Льошка Юрка вдягнув. шарфиком шию загортає.

— І куди це ви поночі?

— Баба Ганя дуже просила Юрка до себе, — Льошка їй. І в очі не дивиться.

— Чекайте! — крутнулася. — Бабі Гані гостинців зберу.

— У мене є гостинець для бабусі! — похвалився Юрко і показав «Кара-кум».

— Є у неї все. Геть усе є, як ото в тебе, — процідив Льошка і розчахнув двері у морозну ніч.

Як вів сина через двір до хвіртки, під вікно зиркнув.

— Ого! Дивись, синку! Та дівка, що цукерку принесла, мабуть, чоботи сорок другого розміру взуває!

— Мабуть, Лариска Барбулячка, — серйозно відповів Юрко. — У школі весь час смикає мене за рукави.

Баба Ганя Юркові зраділа безмежно, хоч і не телефонувала синові.

— Врешті про матір згадав, — пробурчала. Льошка відвів малого до вітальні, покликав матір у кухню і сказав:

— Пояснюю ситуацію. Я завтра зранку до району їду. Днів на три-чотири Малий у тебе буде.

— А Маруся?

— Захворіла.

— Господи!

— Та не «Господи»! Ти, мамо, уважно мене слухай. Щоби до Марусі не ходила. І не дзвонила.

— Господи! Що сталося?

— Нічого не сталося. Час я їй дав — три дні. Думатиме.

— А якщо їй зле стане? Сам же кажеш — хвора… І — нікого поруч. Якось воно…

— У Марусі, мамо, хвороба особлива. На здоров'ї ніяк не позначається. Навпаки.

— Господи! — зовсім перелякалася баба Ганя. — Та що там у вас?!

— У нас, мамо, — все клас! Ти в наші справи не лізь. Дали тобі малого — доглядай. А як не подобається, з собою візьму. У відрядження.

— Хіба це діло, хлопця по чужих кутках тягати? Добре їдь. Не ходитиму. Не дзвонитиму. — Задумалася. — А як Юрко зателефонувати схоче? Чи додому збігати?

— Займай його, чим хочеш. Чи збреши, що Маруся зі мною поїхала.

— Та не їздила вона за тобою ніколи.

— Ото ж бо и воно! — аж пополотнів. — А тепер б> де.

Пішов до Юрка попрощатися. Ганя слідом.

— Сину! А як Маруся сама з хати вийде? І буде баба для онука брехухою!

— Не вийде, — завірив, наче цвях вбив.

Юрка підхопив:

— У бабусі кілька днів побудеш, а ми з мамою у район поїдемо. Добре?

— Добре, — відповіло сонне хлоп'я. — Гостинця привезете?

— Аякже!

Льошка залишив сина у матері, вийшов на вулицю — ох і холоднеча. До кісток пробирає, а снігу — все одно мало. Хоч би озимі до весни не померзли.

Стоїть посеред вулиці, не несуть ноги до хати. Він — про озимі, а у голові — Маруся і «Кара-кум» той клятий.

— О! Голово! Добре, що я тебе зустрів, — дід Нечай до нього суне.