Молоко з кров'ю

Сьомка Григор'єв не спав. Надто карколомні події відбувалися у його житті нині, тому він просидів до ранку, креслячи на звичайному канцелярському папері схеми власного кар'єрного просування.

— Льоха? — Григор’єв не дуже зрадів. — Хоч би зателефонував.

— Сьомо, мені хана! — Усю дорогу Льошка вигадував причини, через які йому терміново треба виїхати з Рокитного, але зараз напруження скаженої ночі вилилося несподіваним одкровенням, і Льошка подумав, що це навіть на краще.

Григор'єв всадив Льошку в м'яке крісло у просторій вітальні, поставив на журнальний столик пляшку коньяку і спитав:

— Убив когось?

Льошка проковтнув чарку коньяку і за дві хвилини розповів Григор'єву про події цієї ночі й усе, що їм передувало.

— От, сука! — образився за друга Григор'єв. — І що тепер? Розлучишся?

— Стиць!

— Так… Розлучення — дуже погано для кар'єри. Комуніст, гарний сім'янин… Це — основа.

— Сьома… Поможи з Рокитного вибратися. Ти хоч і головний ветлікар району, але твій вплив…

— Ветлікар? — Григор'єв задоволено розсміявся. — Льохо, я вже місяць у других секретарях райкому партії ходжу.

Льошка очі вирячив — невже?

— Ну ти… жучара, Сьомо!

— Но-но! — демонстративно суворо погрозив пальцем Григор'єв. — Я перспективний керівник!

— Вітаю! Дідько! Давай обмиємо! Е-е-ех! А я без могоричу! — заметушився Льошка. — Сьомо. Так тепер — якщо твоя воля — ти ж можеш мене в районі пристроїти.

Сьомка Григор'єв скривився, наче від зубного болю.

— Рано, Льохо! Чи пізно…

Льошка насторожився. Намацав у кишені стос грошей.

— Сьомко. Ти ж не відмовишся допомогти старому другові?

Сьомка почухав потилицю і почав.

— Ти Важу Чараташвілі пам'ятаєш?

— До чого тут Важа? — Льошка і сам скривився, наче зуби прихопило — не міг посміхатися Григор'єву, коли той воду варить, замість того щоб врятувати його. Падло!

Сьомка підхопився, закружляв по вітальні, знову впав у крісло навпроти Льошки, озирнувся, як параноїк з манією переслідування, і процідив:

— Та-а-ак, спокійно! Тільки тобі розкажу! По секрету. Ти Важу пам’ятаєш?

Льошка кивнув.

— Так от. Я ж розповідав тобі… Сів на півроку «хімії» через свою жінку. А у жінки батько — велике цабе. Витяг Важу, помирив його зі своєю дочкою, анулював його судимість і посадив Важу аж в обласний комітет..

— Партії? — спитав Льошка.

Сьомка клацнув пальцями, мовляв, краще.

— …Державної безпеки, — прошепотів.

— КДБ? — вразився Льошка.

— Льохо! Важа каже, це краще, ніж Ріо-де-Жанейро Бендера!

— А мені що від того?

— Тобі — нічого, — погодився Сьомка. — А я тоді Важі характеристику для суду писав. Мовляв, наскільки він високоморальна людина і все таке, — Сьомка розвів руками — вуаля! — І от! Згадав грузиняка про мужній вчинок Семена Григор'єва. Забирає мене звідси. У КДБ! Уявляєш?

— Вітаю.

Льошка почорнів і перестав сіпати у кишені стос з грошима. Не допоможуть гроші. Сьомка їде, а отже, свої проблеми Льошка вирішуватиме самостійно. Підвівся.

— Гарний коньяк… Дорогий… — І пішов до дверей.

Сьомка підскочив.

— Льохо! Ну так карта лягла! Дай мені півроку в тому комітеті все рознюхати. Я тобі таку посаду влаштую — до кінця життя дякуватимеш!

— Не зважай! — Льошка йому.

Сьомка двері заступив.

— Та не ображайся, як дівка! Ти ж усе розумієш. Тут я уже ніхто. Там — поки ще ніхто. Це я тобі по секрету про нову посаду КДБшну, а в самого ще — проблем і проблем… Важа каже, що краще б прийти у комітет з якоюсь справою… Ну, там зловживання якісь викрити. Чи звернути увагу колег на підозрілих громадян.

— Шпигунів по степу ганятимеш? — сумно всміхнувся Льошка. — Чи встановлюватимеш особи тих, хто слухає радіо «Свобода»?

— Радіо «Свобода» слухають усі, кому не ліньки, — відмахнувся Сьомка. — Мені потрібна важка артилерія! Пробити цей комітет раз і назавжди. Наприклад, зловити дисидента. Шкода, що ми не біля Карпат… Там дисидентів, кажуть, вистачає, а в нашому степу — самі колгоспники! Танці в клубі — і вся їм політика.

Льошка похмуро глянув на Сьомку, уже торкнувся дверної ручки і раптом запитав:

— А… кого за дисидента вважати можна?

— Стиць! Ти що політично безграмотний? Невдячних покидьків, які ненавидять радянську владу! Вони складають анекдоти про Брежнєва… До речі, я один знаю… Потім розкажу — впадеш од сміху. Ще видають підпільну літературу, яка ганьбить наш лад і все таке інше.

— І є такі? — цілком серйозно запитав Льошка.

— Не знаю, — чесно відповів Сьомка. — Кажуть, на Західній є, а у нас більше жидами займаються.

Льошка недобре примружив очі й тихо сказав Григор'єву:

— А ти забери того йолопа, який до моєї жінки… І прізвисько у нього підозріле — «німець».

Сьомка враз оцінив ідею, пожвавішав.

— Ану йдемо, — потяг Льошку до вітальні. — Ще по одній.

Випили.

— Що потрібно, щоби німця запроторити за грати? — спитав Льошка.

— Тю ти! Тю ти! — розхвилювався Сьомка. — Ну, компромат якийсь.

— Який? Давай, Сьомо! Думай швидко! У мене часу нема. Хочу, щоб його сьогодні ж не стало!

— Листівку з карикатурами на вождів. Чи заклики до повалення влади…

— Та-а-ак! Малювати я не вмію, а написати щось зможу! — Очі у Льошки стали скаженими. На Григор'єва глянув. — Неси папір і ручку!

— Здурів?! Перша ж експертиза визначить, хто писав, коли і в чиїй хаті!

— Добре! За півгодини — я в тебе! Чекай! — Льошка підхопився і чкурнув.

За півгодини ошалілий Сьомка читав текст, кострубато написаний на цупкому картоні: «Запрошуємо всіх свідомих рокитнянців відвідати лекцію "Чи вистачає вам, що ясла повні?" Лекція відбудеться у неділю. Підходьте на восьму вечора до ставка за селом. Степан Барбуляк».

— Що це? — у Сьомки аж щелепа відвалилася.

— Антирадянська листівка! — Льошка кинув на стіл ще п'ять таких самих картонок. — Зайшов голова до бригадира Барбуляка. Побачив, що той оголошення пише. Забрав! Барбуляку морду набив, щоби не смів, виходить, гадюка, на радянську владу пасквілі писати. Поїхав до свого товариша Семена Григор'єва порадитися…

— Так, так, так… — Сьомка нервово смикнувся. — Добре, добре… — замовк. — А чому «до ставка»?

— Все село знає, що він… туди щоночі ходить!