Московство

Московщина почала шахраювати політичним перейменуванням ще по нашій поразці в Переяславі 1654 р., а поширила його по нашій катастрофі під Полтавою 1709 р. Тоді вона, не зважаючи на жодні історичні факти, не переймаючись ніякими підставами, просто проголосила себе «Росією», отже, спадкоємницею всього культурного та політичного надбання Руси. А щоб «хахол» ліпше зрозумів, що саме така зміна означає політично, москвин назвав себе «великорусским», а українця «малорусским». І ця засада «велико-мало» стала змістом усіх московсько-українських стосунків відтоді й досі. Якщо ж хтось з українців пробував кпити з тих новоспечених «великих» — мандрував до Сибіру. А коли європейські уряди за старим звичаєм адресували листа до Московії, до московського уряду, то москвини повертали їм назад з приміткою, що такої «не существует», а є лише «Россия» і «российский». Психологи запевняють, що люди сприймають найбезглуздішу брехню за правду, якщо ту брехню вперто і довго повторювати. Так азіати-москвини стали «русскими», а монгольська Московщина — «Россией». Та ця крадіжка чужого імені була лише дитячою забавкою порівняно з назовницькими загарбаннями московської «демократії» по 1917 році.

Можна без перебільшення вважати назву «советский» найгеніальнішим винаходом москвинів. Це ж не стара, зненавиджена, загарбницька московська імперія відродилася 1917 року, а виник цілковито новий «союз советских республик». Колишніми колоніями московської імперії правлять не прислані з Петербурга губернатори, а «советские» (мовляв, робітничо-селянські) уряди національних республік, що їх обирає місцева людність більшістю 99% голосів. Отже, грабує, ув’язнює, мордує, виганяє з рідної землі не московська імперська влада, а місцева, «советская». Щоправда, в тій місцевій «советской» владі є забагато «старших братів», але ж їхній обов’язок — навчати розуму молодших, ще нерозумних. Зрештою, і найвища влада СРСР є в руках не лише леніних, єжових, молотових, а також і скрипників, тимошенків, криленків, дзержинських, косіорів, мікоянів, сталінів, берій, троцьких, кагановичів, ягод і т. п. Отже, всі бачать: найвища влада СРСР не московська, а інтернаціональна. І це вона, ІІІ Інтернаціонал, загарбала Україну, Грузію, Туркестан, Естонію, Латвію, Литву, Польщу, Румунію, Болгарію, Мадярщину, Чехію, Словаччину, а Московщина не загарбувала жодної країни. Щобільше, інтернаціональна «советская» влада, мовляв, гнобить також і Московщину і все московське. Так Московщина личиною «советский» не лише замаскувала своє історичне загарбництво (імперіалізм) та осадництво (колоніалізм), а й переклала з московського народу на «советскую» власть ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ за всі диявольські злочини в СРСР і в світі. І москвини в СРСР та на еміграції вже планують, щоб немосквини СРСР нищили на своїх землях не московську владу, а комуністів та «советскую» владу, коли прийде Великий День Порахунку на Сході Європи.

В Україні є сотні тисяч питомих москвинів, що вивчили українську мову. Рятуючись від стихійного вибуху ненависті до всього московського, вони хутко обернуться на щирих українських патріотів, навіть у націоналістів. А за революційного безладу горлодери (демагоги) дуже легко дістаються на провідні пости. Так посядуть «зукраїнізовані» москвини самостійної України всі вищі посади. І подбають, щоб під приводом приналежності до НКВД загинуло у революційному безладі якомога більше справжніх українських патріотів. І це не теоретичне припущення. У війні 1939–1945 рр. москвини це робили масово. Тоді німці приймали на службу багато московських утікачів, бо ті знали німецьку і московську мови та поборювали (у денікінській армії) «советскую» владу. Ці москвини вигубили (німецькими руками) сотні тисяч українців в окупованій Україні під звинуваченням у комунізмі. І водночас ті «антикомуністи» врятували десятки тисяч москвинів-комуністів і навіть енкаведистів від німецької шибениці. Ось як далеко заводить московська личина «советский» і взагалі московське переназовництво. Завдання цієї розвідки зривати московські личини. Ми називатимемо речі своїми іменами. Покажемо, що т. зв. «советская» влада є не що інше, як стара, традиційна, історична, загарбницька МОСКОВСЬКА влада, глибоко шовіністично-націоналістична. Покажемо, що т. зв. КПРС є не що інше, як стара, з ХVІ сторіччя московська національна «опричнина». Що т. зв. «республіки» СРСР є не що інше, як старі з-перед 1917 р. московські осади (колонії) з московськими губернаторами. Коротко кажучи, покажемо, що т. зв. СРСР є не що інше, як найцинічніше в історії лицемірство під машкарою найбрехливішої термінології. Покажемо москвина правдивого, історичного москвина.

Іспанський соціолог Х. Ортега-і-Гасет пише: «Я чекаю на книжку, яка перекладе московський «большевизм» на мову московської історії». Хоч і не вичерпані, проте такі спроби вже є. Та немає й дотепер справжньої історії справжньої Московщини, себто такої, яка подає не лише перебіг історичних подій, а й ті незримі духовні сили, що їх спричинювали. Навіть жертви московського загарбництва українці та поляки не подали нам такої історії Московщини. Кілька маленьких книжечок [2] тонуть у морі томів, написаних москволюбами, найманими Московщиною чужинцями, або невігласами — з московських таки джерел. Доки не матимемо справжньої історії справжньої Московщини, доки не знищимо московські МІФИ, не зірвемо облудні личини — доти Московщина перемагатиме навіть сильніші за себе держави й народи.

[2]

Напр., W. Boczkowskі. «Towards an Understanding of Russia». 

Обов’язок дати таку історію Московщини випадає, насамперед, на українських науковців-емігрантів. Вони ще недооцінюють величезної політичної ваги того історичного факту, що московську імперію разом з теперішнім СРСР створили і розбудували не москвини, але західний світ (тобто й Україна). Українські науковці дотепер не дали глибокого всебічного аналізу ДУХОВНОСТІ москвина і московського народу (є лише окремі, не пов’язані в одну цілість і неповні спроби), а відтак і політичного синтезу. А вони ж знають, що Україна заплатила в 1917 р. за брак таких досліджень неймовірно жахливу ціну, що називається СРСР. Матеріалу до подібних наукових праць московини самі накопичили цілі гори. В цій розвідці ми наведемо лише невеличку частку з тих матеріалів [3] . Повторюємо: час остаточно зрозуміти духовність московського народу (нації), інакше в новому «1917 році» заплатимо новим СРСР, на сучасний колір перемальованим.

[3]

Певна кількість їх є у нашій розвідці «Українець а Москвин». 

Духовність: вдачу, психіку, культуру, світогляд московського народу можна визначити терміном «Московізм», а точніше — «Московство». Щоб дослідити, вивчити московство, потрібна багаторічна праця багатьох науковців — фахівців з усіх галузей знань. Треба мати доступ до московських архівів та великих книгозбірень. Проте і поза СРСР можна знайти чимало матеріалів про московство для великої наукової праці. Такої ще не маємо, а життя вимагає, бо вже п’ять хвилин до 12-ої. Тим-то і ця наша публіцистична розвідка — ліпше, як нічого, бо зверне увагу наших молодих науковців на вирішальну наукову тему: московство. Вирішальну, бо НЕ ПІЗНАВШИ МОСКОВСТВА, НЕ ПЕРЕМОЖЕМО МОСКОВЩИНУ.

I. ПОХОДЖЕННЯ МОСКВИНА

В жилах московського народу тече щонайменше 80% азійської крові.

М. Покровський

Да, азиаты — мы,

с раскосыми и жадными очами!

О. Блок

Однією чи не найголовнішою з багатьох московських вигадок є походження московського народу. Адже походження великою мірою впливає на духовність народу. А духовність є вирішальним чинником, бо «Дух животворить», тобто творить життя, в тому числі й матеріальне. Генетика вчить, що людина успадковує від предків не лише фізичні властивості, а й духовні [4] . Щоб пізнати духовність народу, треба вивчити його походження та природні й господарські умови, за яких він розвивався упродовж кількох десятків поколінь.

[4]

F. A. Woods. «Mental and Moral Heredity». 

Прапредки теперішніх москвинів — угро-фінни примандрували на землі теперішньої Московщини та Фінляндії ще за непроглядних часів передісторії. Літописець ХІ ст. згадує про московські племена чудь, лівь, водь, ямь, чухна, вєсь, пєрмь, мурома, мордва, мокша, мєщєра, чєрєміси, югра, пєчора, карєль, зирянь, єрзя, самоядь. Він пише, що то були дикуни: не мали жодних законів, звичайної моралі, жили в землянках, їли сире м’ясо і сиру рибу, не знали рільництва. Того самого часу (ХІ ст.), за свідченням чужинців, Київ був культурніший і багатший за Париж та Лондон. Праукраїна мала жваві торговельні та культурні зв’язки з усім культурним світом — Грецією, Малою Азією, Індією ще тисячу років до РХ. У північній Московщині носили ще й у ХХ ст. шкіряний одяг дикунського крою (один шмат з діркою на голову), що його носили мавполюди 6 тисяч років тому. Московський археолог пише, що слов’янських могил до Х ст. не знайдено ніде в Московщині [5] . Московський історик стверджує: «В жилах московського народу тече щонайменше 80% фінно-татарської крові» [6] . На захід від угро-фіннів жили предки теперішніх білорусів та литовців. На суміжних землях вони змішувалися з угро-фіннами і розчинилися без сліду в угро-фінському морі.

[5]

А. Спіцин. «Владимирские курганы». 

[6]

М. Покровський. «История Российского государства». 

Географічні назви довготривалі. На теперішній карті Московщини більшість географічних назв — надто озер, річок — фінські. Навіть назва столиці фінська. «Москва» у фінській мові означає «каламутна вода». Тих угро-фіннів підбив у Х ст. під свою владу український князь Святослав Великий і зробив їхні землі (теперішню Московщину) осадою (колонією) української держави. Правили нею прислані з Києва воєводи з військом та державними урядовцями. Київський митрополит висилав сюди місіонерів навертати предків теперішніх москвинів на християнську віру та будувати церкви і монастирі. Багатьох тих українських місіонерів москвини повбивали. Київські місіонери вишколювали прамосквинів — угро-фіннів на священиків. Київські воєводи призначали ватажків угро-фінських племен на урядові посади. Так помалу почала цивілізуватися верхівка московського народу. Нащадки ж київських цивілізаторів одружувалися з тими, дещо поцивілізованими, угро-фіннами. Їхні діти розмовляли староукраїнською мовою, засміченою угро-фінськими словами [7] . Загал народу залишався суто угро-фінським. Навіть у ХІХ столітті лише за 80 км від Москви були села, де люди не знали московської мови. У східній частині Московщини були цілі повіти таких сіл [8] .

[7]

R. Meckelein. «Die Finnisch-Ugrischen elements in Ryssischen»; J. Kalma. «Die Ostseefinnischen Lehnwurter in Ryssischen». 

[8]

В. Даль. Полное собрание сочинений. 

Ні в писаних пам’ятках, ні в усних давніх переказах московського народу немає жодних натяків на боротьбу слов’ян з тубільцями-фіннами. Теперішні фінські та слов’янські географічні назви не зосереджені на окремих обширах, а перемішані на всьому просторі від Оки до Білого моря. Це вказує, що слов’яни — осадники не наступали великою масою, а проходили малими гуртами весь простір і мирно змішувалися з тубільцями угро-фіннами. Виникла потрійна суміш: 1) релігійна, що стала основою теперішнього набоженського світогляду москвина, 2) расова — теперішній антропологічний москвин, 3) суспільна — початок рільничого стану [9] .

[9]

В. Ключевський. «Курс русской истории». 

Українська держава ІХ–ХІІІ ст. була однією з найбільших держав Європи. Правити нею з Києва було нелегко, і тому українські князі поділили її на уділи, призначаючи своїх синів правити там під своєю зверхністю. Так Юрій Долгорукий княжив на Суздальщині. Там народився (від половчанки) і виріс його син Андрій. Українська держава була тоді дуже ослаблена невпинними війнами з азійськими ордами. Використовуючи це ослаблення, Андрій Боголюбський напав 1169 р. на Київ, спалив усе місто, вигубив людей у ньому, пограбував церкви. Після цього він заснував свою столицю в новозбудованому місті Володимирі на р. Клязьмі. Московський історик В. Ключевський уважає 1169-й роком народження Московської держави. Всі московські історики не згадують нищення Києва Андрієм Боголюбським, а твердять, що Київ зруйнували татари. А татари руйнували його 1240 року, тобто 70 років після Андрія. Тому наш літописець і записав: «Суздальці так дуже зруйнували 1169 року Київ, що татари не мали вже що руйнувати 1240 року». Як бачимо, традиція ненависті Московщини до Києва досить тривала. Від Андрія Боголюбського через Іванів, Петрів, Катерин, Миколаїв, Олександрів до Володимира 1917-го та Микити 50–60-х років.