Можливість відповіді

Вона вимогливо дивилася на нього, ніби чекаючи відповіді, яку ждали всі. У них закінчилися харчі, а до господарів планети вийти не можна.

— У лісі дичини багато, — сказав Павло. — Спробувати б іще раз…

“Куля у відповідь, — думає Арнольд, — куля у відповідь…”

— Їжу можна добути іншим шляхом, — лунає твердий голос Марка. — Їжа є в рюкзаках і сумках, які залишають “пуголовки”.

— Чому ти так гадаєш? — питає Арнольд.

— Бачив, як вони їли. “Пуголовки” беруть із собою запас харчів. Мабуть, це все, що їм потрібно до того, як зайти в будинок.

— Потім їм уже нічого не треба, — похмуро мовив Павло.

— Цього ми не знаємо, — сказав Марко. — Але в усякому разі в сумках — їжа.

“Кожен чогось боїться, — подумав Арнольд. — Марко боїться помилитися”.

— Візки стоять під кущами. Кілька сумок поцупити дуже просто, — сказав Павло. — Якщо вони не помітили мене кілька хвилин тому…

— Можливо, вони не охороняють будинок, — з викликом сказав Марко.

— Гаразд, — погодився Арнольд. — Підете разом.

Вони вийшли на узлісся, і Павло прошепотів:

— Спочатку побіжимо, а потім поповземо в траві до самих кущів…

Марко кивнув головою і рушив слідом за ним. Він повз, інстинктивно притискаючись до теплого грунту, а вперті думки не давали спокою: “Чому ми впевнені, що правильно витлумачили те, що помітили?”

Вони підкралися поза кущами до візків. Павло зняв чотири важких сумки. Дві з них передав Маркові й усміхнувся, немов кажучи: “Ну, ось і все”. Та раптом усмішка зникла з його обличчя, і він зробив застережливий жест, завмерши на місці, мов заєць, який опинився у смузі світла автомобільних фар. Марко побачив, що в їхній бік простує один з “велетнів”…

Метрів за вісім—десять від них “велетень” зупинився. Погляд його булькатих очей ковзнув по кущах, за якими ховалися земляни. Він трохи постояв і повернув назад.

— Пронесло, — шепнув Павло.

Від хвилювання Маркові стиснуло груди. Він був майже певен, що “велетень” помітив їх. Пощадив чи пішов готувати пастку?..

— Швидше, — квапив його Павло.

Вони щасливо добралися до лісу, і тільки коли Марко побачив Арнольда й Тамару, трохи заспокоївся. Відкрили сумки. В них був одяг, схожий на жилети, тюбики з якоюсь пастою й плитки з оранжевої маси, загорнутої в прозору плівку.

— Що тут їдять — плівку чи плитки? — пожартувала Тамара, але ніхто не засміявся.

“На кому перевіримо їжу? — подумав Арнольд? — Адже вона може виявитися для нас отруйною, як ціанистий калій”.

І раптом зрозумів, що це мусить зробити лікар експедиції, а лікар — Тамара. Його рука потягнулася до тюбика: єдиний вихід устигнути раніше за Тамару. Але зразу ж відсмикнув руку: чи має він право ризикувати? Командир мусить залишатися на посту до кінця.

Арнольд з ненавистю подивився на Марка: дідько з ним, нехай думає, що хоче, і благально — на Павла. Але той відвів очі.

“Надто легко все тобі давалося, — думав Павло. — Швидка кар’єра, найвродливіша жінка. Ти народився в сорочці, і тобі все просто падає з неба. Навіть тут єдина жінка — твоя дружина. Ти так часто говорив про обов’язки…”

Погляд Арнольда заметушився, мов загнане звірятко. Ну що ж, доведеться ризикувати…

Та не встиг він і оком змигнути, як Марко спокійно взяв тюбик, витиснув з нього на долоню кілька густих крапель і злизав їх язиком.

— Смачно, — мовив він, показуючи на інші тюбики, мовляв, покуштуйте.

— Дякую, — сказав Арнольд, і всі зрозуміли, що він дякує не за це запрошення.

— Нічого небезпечного, — мовив Марко. — Мінімальний ризик. Якщо повітря й вода на цій планеті не отруйні для нас, то чому має бути отруйною їжа? Майже розрахунок…

— Ти сухар, Марку, — з жалем сказала Тамара й повторила: — Ох, який ти сухар! Усі математики — сухарі, вони все розраховують! Тому й ніколи не бувають щасливі.

Павло всміхнувся, співчутливо й водночас трохи глузливо дивлячись на Арнольда. Арнольд насторожився.

Очі Марка злегка затуманилися, стали ласкаві, зморшки розбіглися віялом. Великі вуха заворушилися. Він сказав, вимовляючи з притиском кожне слово, як це робила Тамара:

— Між іншим, щоб зробити людину щасливою, треба розрахувати її до атомів.

Все сталося випадково. Тамара помітила великі золотисті ягоди на гілці й простягла до них руку. Гілка нахилилася й зронила їй просто в долоні кілька ягід.

Тамара засміялась і, перш ніж подумала про небезпеку, поклала одну ягоду в рот і розкусила. Вона виявилася дуже смачною, запашною. Тамара з’їла ще кілька ягід і відчула, що вгамувала голод.

“Прекрасні ягоди на незвичайній планеті”, — подумала вона. їй навіть видалося дивним, що їм доводиться тут когось боятися, що в таборах смерті “велетні” знищують симпатичних “пуголовків”. Захлинаючись від надміру почуттів, над головою щебетали птахи, шелестіли дерева й кущі, що дарували ягоди, тепле проміння пестило шкіру. Тамара непомітно відійшла досить далеко від табору.

“Треба швидше повернутись і розповісти хлопцям про ягоди. Ото зрадіють, їм не доведеться більше красти сумки”, — подумала вона. її охопив пустотливий настрій. У такі хвилини вона могла дозволяти собі те, про що потім шкодувала.

Першим Тамара побачила Марка. Він сидів осторонь від товаришів під деревом на траві і щось зосереджено писав. Вона знала, що він не любить, коли йому заважають працювати, але зараз пустотливе звірятко, що прокинулося в ній, шукало виходу.

Тамара нечутно підкралася до Марка, вихопила з його рук аркуш паперу й відскочила вбік.

— Перевіримо розрахунки математика! — вигукнула вона.

На аркуші паперу були не розрахунки, а… вірші. Старанним дитячим почерком Марко вивів рядки:

Усяке є скло на світі,

Але бережися дзеркального:

Як часто крізь нього ми дивимось

На світ,

а бачим —

себе..

Вона подивилася на Марка широко розкритими від здивування очима й крізь сміх повторила:

— Так ти, виявляється, поет?

А він, збентежений, злий, отямившись, просичав:

— Тихше…

— На, бери свої віршики! — безтурботно засміялася Тамара. — А я ось знайшла ягоди! Ніколи в житті не їла таких смачних! — Вона подала кілька ягід йому, розказуючи, як гілка сама нахилилася до неї, скинула просто в руки ягоди і які вони добрі.