Можливість відповіді

“Різниця більша, ніж між людиною і мурашкою, — думав Марко. — Я б хотів на секунду зазнати тих радощів, що доступні куаплафрам. Але яким жалюгідним видалося б усе моє попереднє життя! Я вже не міг би повернутися до нього… Ембріон…”

Із задуми Марка вивело запитання куаплафра: “Чи здогадалися ви нарешті, що сталося з вашим “язиком”, де його треба шукати?”

Слова ще гриміли у вухах, мов грім після блискавки. Але в пам’яті Марка вона сяйнула вдруге, і він усе зрозумів. Ступнувши вперед, сказав, нітрохи не сумніваючись:

— Це ви?

Земляни почули слова й водночас побачили сонце, що сходило над морем.

“Так, це я. Я — ембріон, такий, яким зробила мене природа, — тепер створив сам себе”.

Голос куаплафра весь час мінявся. Він звучав так, неначе слова переходили в мелодію. І ця мелодія супроводжувалася кольорами. Барви змінювались у такт словам; то спалахували веселкою, то м’якшали й блякли.

“Я кажу “сам створив себе” тому, що колись на Птееммі жили тільки “пуголовки”. Куаплафрів не було. їх не було ніде. Та настав такий момент в історії Піеемми, коли “пуголовки” зрозуміли благодатну істину: розумна істота стане по-справжньому великою тільки тоді, коли, усвідомивши свою недосконалість, почне сама себе будувати. Цей шлях був дуже важкий і складний. Іноді доводилося боротися проти самих себе: проти власної зарозумілості й наївних помилок, вихованих протягом тисяч років, проти фальшивого розуміння краси, проти інертності традицій і нелогічності розуму. Ми не відразу стали такими, якими є. Перші куаплафри були примітивні в порівнянні з нами. Ми виявимося примітивними в порівнянні з тими, якими станемо. Але це єдино правильний шлях. Шлях до ліквідації болісних протиріч. Шлях, де все залежить від нас самих. Шлях, який веде вперед… І емблема нашої планети — людина, яка створює сама себе. її посилають у космос на початку кожної передачі космобачення. Ви теж побачили її, але зрозуміли по-своєму: відразу ж злякалися й ладні були зненавидіти нас. Тоді ми переконали вас, що це — міраж…”

До землян підійшло ще двоє куаплафрів.

“Запрошуємо вас у світ, який ми створили”, — сказали вони. Марків здогад змінився впевненістю: “Ні, цей світ, збудований на симбіозі, не гра природи, а втручання розуму. Вони змінили не тільки себе, але й обличчя своєї планети, світ живого, саму програму — лінію еволюції, замінивши боротьбу видів симбіозом. Але як же тут удосконалюються види?”

Він почув відповідь:

“Твоя правда. Ми навчилися читати й змінювати спадкову інформацію організмів. Вивели нові види із заданими властивостями. А боротьба тривала. Але це боротьба за те, щоб приносити найбільшу користь іншому”.

Куаплафри повели землян до виходу. Ескалатор підняв їх у сферичний будинок, а звідти рухлива доріжка винесла у ліс.

“Якщо хочете, можете зайти ще сюди”, — запропонував один із куаплафрів, показуючи на присадкувату будівлю. Над самою травою виднілися двоє маленьких віконець з грубими ґратами.

Неначе у відповідь на запрошення куаплафра над входом до будівлі спалахнули вогники, і двері з протяжним стогоном попливли вниз. На обличчі в Тамари й Арнольда відбилися страх і розгубленість. Навіть Павло напружився, немов збирався з кимось боротися. Грати на вікнах нагадували багато чого з історії Землі, і спогади ці були не з найприємніших.

Павло отямився перший. Подивився на глузливо скривлений Марків рот, і йому стало соромно.

“І це після всього, що ми пережили тут! — подумав він. — Значить, нам тільки здавалося, що ми повинні змінитися, що ми вже не зможемо думати так, як думали, робити так, як робили. Насправді давня пам’ять — немов той горб. Вона виявилася сильнішою за уроки, які ми дістали в музеї. Не можна втекти від минулого. Воно міцно, мов коріння, тримає тебе. Воно сковує твій крок, наче гирі на ногах…”

Павло подивився на Марка і запитав:

— Що в цьому будинку? І чому на вікнах грати?

“Це не грати, а плетиво оптичних трубок та проводів, — відповів куаплафр. — Звідти, з будинку, ви можете бачити, що діється в різних кінцях планети”.

“Куаплафри бачать зараз усі наші вади, — подумав Арнольд. — Але поводяться з нами, ніби з братами, рівними за духом і розумом”.

А Павло думав про криваві закони природи. Йому здавалося, що нарешті він зрозумів велику істину: все погане закладено в людину природою так само, як у вовка, козу, блоху, але помножено на людську кмітливість. “Хіба вовк зупинився б перед убивством усіх ворожих вовчих зграй, якби міг? Або коза, маючи зброю, не знищила б усіх кіз, щоб уся трава дісталася тільки їй? Ми помиляємося, коли кажемо, що людина гірша за вовка. Людина не гірша, а розумніша…”

Павло почув відповідь куаплафрів:

“Природа не лиха й не добра. У ній немає понять “погане” й “добре”. Це все вигадала людина, щоб знати, проти чого й за що боротися. З точки зору людини природу треба назвати доброю, бо вона не забороняє ні пізнавати, ні переробляти себе.

Десь пролунав протяжний гудок. Він ставав дедалі тонший і нарешті урвався…

І земляни побачили на тлі дерев знайомий силует “сигнальника”.

— Емблема планети, — тихо промовив Павло, неначе боявся, що видиво раптово зникне. — Зараз “сигнальник” перетвориться на “велетня”…

— Він стане всемогутнім! — сказав Арнольд, розпроставши плечі, і став ніби ще виший на зріст.

— Він буде безсмертний, — прошепотіла Тамара й обернулася до Марка: — А ти тоді мав рацію. Це не п’явки й не каміння.

Марко мовчав. Він думав про Землю…

УРАГАН Повість

Замість передмови

У великому космічному архіві про цю планету майже не було відомостей. Хіба що уривки повідомлення, яке прийняли на штучному супутнику Юпітера: “…треба остерігатись… аборигени… печерах… особливу небезпеку… урагани…”

Корабель, з якого надіслали повідомлення, на Землю не повернувся.

Вивчаючи текст, довжину хвилі й умови, за яких було прийнято передачу, вчені висловили припущення про такий зміст повідомлення: “Треба остерігатися місцевих жителів. Аборигени мешкають у печерах. Особливу небезпеку становлять урагани”.

На планету послали другий корабель. Командиром корабля було обрано ветерана зоряного флоту Петра Колесова.

ПЕЧЕРА

Ураган наближався. У фіолетовому небі хиталися чорні стовпи. Коли їх освітлювали блискавки, вони скидалися на земні домни, наповнені розплавленим металом. Та от стовпи почали звиватись як гігантська гусінь, ламатися, розсипатись…

Криваве й чорне. Спочатку більше чорного, потім — кривавого. З висоти тяглися пожадливі вогненні язики. Волохата гусінь танцювала у світлі блискавиць. Шум урагану переходив у нестерпне однотонне виття. Здавалося, барабанні перетинки не витримають.

Петро вже розумів, що він не встигне добратися до корабля. Треба шукати рятунок тут, у кам’яній пустелі, де ростуть тільки жалюгідні кущі антибузку — так назвали цю рослину космонавти за дрібні п’ятипелюсткові квіточки з неприємним запахом.

Напевне, не варто було йти так далеко одному, але тепер уже пізно про це говорити. Він побіг, вдивляючись у розщелини між скелями, у нагромадження великого каміння, сподіваючись найти печеру.

Чому він зупинився саме біля цієї скелі? Адже вона нічим не відрізняється під інших. Проте йти від неї не хотілось. У чому річ? Петро придивився уважніше й побачив отвір. Космонавт попрямував до нього, приготувавши на всякий випадок променемет.

Цей захід був своєчасний. З темного отвору скелі визирнула люта вишкірена морда урава. Земляни вже бачили цих невеликих тварин, схожих на ангорських котів. Помітивши людей, урави, розпустивши хвости, як вітрила, завжди поспішали зникнути. Але цей печерний звір відрізнявся від своїх родичів. Він був утричі більший, його шерсть не блищала, а тьмяно вилискувала синьо-зеленим кольором. Звір загарчав і звівся на задні лапи. Петро почув смердюче дихання і подумав: “Новий вид урава? Печерний?”