Можливість відповіді

З тим прізвиськом було зв’язано стільки синців і ґуль, які він діставав, коли ліз у бійку проти цілих ватаг хлопчаків, і згодом, коли йшов напролом там, де простіше було піти в обхід, щось втративши на обхідній покрученій дорозі…

“Ох і дурненький же ти у мене, синку. Як можна одному битися з чотирма?” — дорікала мати, прикладаючи примочки до подряпин та ґуль.

Згодом, коли син підріс, закінчив уже школу та інститут, мати звикла до думки, що його не зміниш, а проте намагалася повчати: “Ну добре, якщо ти вважаєш, що має бути інакше, вислухай, не заперечуй, а зроби по-своєму. Нащо тобі лізти напролом, нерозумна твоя голівонька? Все одно словами нічого не доведеш. Пожалій свої нерви, своє здоров’я…”

“Безумство сміливих? — запитала якось красива дівчинка, в яку він був закоханий аж до дев’ятого класу. — Безумство й мудрість. Це парадоксально. Безумство сміливих. — це прекрасно, оригінально, це можна назвати подвигом. Але яка ж мудрість у безумстві? Різні слова, різні поняття, протилежні по значенню. “Безумство сміливих — ось мудрість життя!” — вона засміялася грайливо, в голосі дзвеніли срібні дзвіночки. На її устах з’явилися ледь помітні зморшки. Отоді Петро й розлюбив її…

Він відчув холодний дотик до ніг, інстинктивно відсмикнув їх, схопився. До нього повзли дві зелені змії. Перша думка — знищити… Але він ніколи не робив так, як підказувала йому перша думка. Через кілька секунд він уже ладен був посміятися з себе. Зелені змії виявилися двома довгими рослинами — ліанами, що вилися по стінах печери. Втім, Петро не помітив однієї суттєвої деталі — кожна змія мала на кінці кілька чашечок-присосок…

Космонавт відкинув рослини і знову ліг. І одразу йому хтось наказав: “Пригадуй!”

“Хто ти?” — подумки запитав Петро і почув відповідь:

“Навіщо тобі це знати? Добре тобі, приємно, затишно, — от і прекрасно”.

“Якщо не скажеш, хто ти — я не пригадуватиму”, — роздратовано заперечив Петро.

“Дурненький, ти знову стаєш упертим”.

Слова були лагідні, в них вчувалися знайомі материнські інтонації. Будь-хто підкорився б їм, заспокоївся. Будь-хто, але не Коперник. Петро напружив усю свою силу волі і наказав пам’яті: “Не пригадуй!” Здалося, він відчув свої нервові волокна, що напружилися, як м’язи. Так минуло кілька секунд. Знову пролунав той самий голос: “Не знаю, як відповісти на твоє запитання. Мене ніхто не питав про це. Чи можна чорним і білим показати різнобарвність?”

“Ще й як! — відповів Петро. — Не тягни!”

“Якби все спростити, то можна сказати, що я складаюсь із мільйонів живих істот, як і ти. З клітин. Вони доповнюють одна одну й потребують колективного захисту. Чи досить того, що ти взнав? А тепер пригадуй… Ну, пригадуй!”

Петрові привидівся в темряві якийсь рух, здалося, що він тут не один. Але це відчуття не злякало його, а навіть заспокоїло. Пригадав свій дім на Землі. Затишний будинок на колесах, з могутнім двигуном, який може за короткий час доставити його з лісу на узбережжя моря. Шкода, що сюди не можна перенести той дім, що був ніби його панциром. У важку хвилину Петро завжди міг сховатися в ньому. Ні, не завжди, тільки до позаминулого року, точніше — до 17 квітня, коли він побачив у своєму домі Віктора. Петро пішов тоді з дому, хоч міг би й лишитися. Піти могли вони. їм побудували б на замовлення інше гніздечко. Але дім, у якому пахне зрадою, — це вже не його дім. Петро не вимовив тоді слова “зрада”, хоч подумав саме так. Звичайно, Наталка могла вибрати іншого, покохати іншого. Вона мала діяти так, як хотіла. Більше того: він знав, що це станеться. її захоплення ним, його подвигами і славою не могли тривати безконечно. Але чому вона вибрала саме Віктора? Повну протилежність йому, Петрові? Штукаря й прилипалу, лицеміра й пристосуванця? “А може, ти упереджено думаєш про нього, старий? Ану, забудь свою образу і придивися до Віктора ще раз. Так, ще раз. Ні, на жаль, я достатньо досвідчений. У кожного в житті своя позиція. Досить зайняти її, а далі вона, ця позиція, вже пристосовує людину до себе, формує характер. А позиція Віктора проста, її можна викласти кількома словами: жити легко й безтурботно. Головне — легко. По-іншому не виходить. Чому ж вона вибрала Віктора? Набридли складності, труднощі зі мною? Набридла моя незвичайність? Теж захотілося легкого життя?

Ти знову все ускладнюєш, старий. Все було набагато простіше і безсоромніше. Тобі образливо й гірко це визнати, бо тоді довелося б інакше думати про жінку, з якою прожив стільки років. Ти довго жив самотньо на пустельній планеті з оранжевими пісками. Всі ті роки ти створював в своїй уяві образ жінки, з якою б тобі не було самотньо в чорному, порожньому космосі, всіяному дірками. їх ще називали зірками, бо крізь них линуло світло. Тобі пощастило створити жаданий образ, тобі стало не так самотньо. Коли ти прилетів на Землю і зустрів дівчину, то спочатку викликав із своєї пам’яті образ, а потім уже подивився на неї й швиденько відвів очі. Якби ти зробив це не так швидко, то помітив би, що вона зовсім не відповідає образові, створеному твоєю уявою. А тобі не хотілося цього помічати. І ти навчився вчасно переводити погляд з реальної жінки на уявну. Ти робив це кілька років і будував дім, за стінами якого ховався від самотності. Але коли прийшов Віктор, ти побачив, якою була ця жінка насправді. То хто ж тебе зрадив — Наталка чи власна уява? Вона зраджувала тебе багато разів і рятувала теж багато разів. Вона побудувала і той дім. Вона рятувала тебе насамперед од найгіркішого, що переслідує людину, — від самотності. Вона була твоїм найпершим другом і заклятим ворогом. Ти повинен був оволодіти найрідкіснішим і найважчим умінням — вчасно кликати її і вчасно проганяти. Якби ти навчився цього, твій дім лишився б твоїм. Пам’ятаєш його?”

Петрові здалося, що голос пролунав насправді. Здалося? Кому треба, щоб він пригадував свій дім? Що тут може бути пов’язане з домом? І що саме треба згадувати, адже дім — це не просто кімнати, письмовий стіл, стереокартина із шматочком моря…

Петро простягнув руку. Здалося, що він у себе вдома і може доторкнутися до стіни, на якій висить картина. Він справді торкнувся стіни — гладенької, теплої, схожої на стіни його будинку. Петро відчув себе впевнено, затишно, випростався на своєму ложі й задрімав. Він пригадав худого, сердитого чоловіка в сірій формі космічних метеослужб. То був Зам — заступник начальника управління. Ще до того, як переступити поріг його кабінету, Петро постарався зібрати якнайбільше інформації про цю людину. Він дізнався, що Зам не дуже розумний, дуже впертий і надзвичайно не любить хвальків. Тому Петро почав своє прохання з вихвалянь. Ретельно перерахував заслуги й не забув підкреслити, що терпіти не може чиновників із управлінь. Він бачив, як червоніє обличчя Зама, і задоволено всміхався.

Петро задумав цей лід конем у кабінеті Рона, коли прийшов просити про призначення на корабель, що стартував на Арс. Рон зніяковів, почав казати про перевантаження при посадці на планету, про магнітні бурі. Він говорив дуже швидко, не даючи співбесідникові вимовити слова. Тоді Петро скинув з його столу кілька карт і, поки Рон піднімав їх, сказав:

— Не крути, Роне. Скажи відверто, вважаєш мене не готовим для такого польоту.

— Ну-ну, навіщо так… Просто тобі треба відпочити.

Рон довго викручувався від прямої відповіді, поки Петро не нагадав, що йому загрожує призначення на метеосупутник. Рон відразу пожвавішав:

— Поздоровляю, старий, відповідальне місце. Кого ж, як не тебе, з таким досвідом…

А потім на всі докази Петра відповідав:

— Принеси мені довідку, що тебе не призначають на метеосупутник. Інакше не можу, не маю права.

Він же добре знав, що Петрові не відмовлять. Тоді Петро й придумав отой хід. Він прийшов до Зама і сказав:

— Я заслужений командир корабля. Не те, що якась там кнопка з управління. Я брав участь у найнебезпечніших експедиціях. Мені ніхто ніколи ні в чому не відмовляв.

Він спокійно стежив, як червоніло обличчя Зама. А потім зауважив:

— Тепер мені набридло літати. Я дізнався, що є місце на метеосупутникові. Ви ж мені не відмовите?

Петро не може без сміху згадувати, як Зам вимовив довгождане “місце зайнято!”.

— Ви не смієте, я скаржитимусь! — закричав Петро.

— Будь ласка! — кинув у відповідь Зам.

— Тоді напишіть на моїй заяві, що ви відмовляєте, — сердито сказав він, подаючи заздалегідь приготовлений папір.

Петро сміється, і в нього виникає відчуття, що хтось сміється над ним і його сміхом.

Він вдивляється в глиб печери і бачить там щось схоже на письмовий стіл — точнісінько такий, як він залишив дома. Петро повільно підводиться і прямує до столу. Він ще не роздивився його, але вже знає: то виступ, схожий на його стіл.

Петро сідає біля “столу” на другий виступ із спинкою — “крісло”, дістає тюбик з НЗ, висмоктує залишки пасти, допиває воду з фляги.

Раптом у його мозку починає звучати: “Небезпека! Небезпека!” Петро хапає променемет і кидається до виходу з печери.

“Не виходь. Убий його звідси!” — наказує голос. До печери наближався урав. Тільки тепер він не один. За вожаком іде все стадо. їх дуже багато.

Петро вмикає зброю. Урави швидкі, але промінь спопеляє звірів і все, чого торкнеться: каміння, кущі. Сумнівів у Петра немає, адже він убиває не ради себе, а ради свого Дому. А чого тільки не зробиш ради нього?

Петро був щасливий. Він захистив себе і свій Дім. Свій справжній Дім, безпосередньо з’єднаний тисячами живих ниток з його серцем, з його мозком. Що він вартий без гвого Дому? Самотня немічна билина, якій ніде прихилити голову й сховатися від бурі та звірів.

Ураган давно вщух. Яскраве проміння тутешнього світила горить на камінні, засліплює очі.