Мушкетери

Тиждень тому, коли Серьогін плив морем, він був абсолютно впевнений, що “неземний” циліндр спочиває в глибині океану. Серьогіна просто неможливо було одірвати від борту, він міг годинами стояти непорушно, вдивляючись у прозору зеленкувату воду. Скільки раз його кидало в жар і в холод, коли внизу виникало сріблясте мерехтіння, хоч він і знав, що то лише зграйки риб і ніщо інше…

А пустелі! Нікому на світі він не заздрив так, як Григорієві і Майї, котрі поїхали в Саммілі.

Зате тепер Серьогін не заздрив нікому. Це йому незабаром заздритимуть усі!

Розмова з головним редактором була дуже лаконічна.

— Коли здаєш нарис про моряків-краболовів? — спитав редактор.

— Завтра! — охоче відповів Серьогін.

— Добре. Отже, за три дні, коли здаси нарис…

— Але ж я, слово честі, здам завтра! — знову вигукнув Леонід.

— Я й кажу, — спокійно вів редактор, — здаси завтра, позавтра одержиш на доопрацювання, а днів через три здаси остаточно Тоді й полетиш.

На третій день він здав нарис “остаточно”.

Редактор дуже суворо наказав не “партизанити”. Сфотографувати з літака, і крупним планом. Розпитати старих людей, краєзнавців, якщо такі будуть у селищі. Довідатися, чи бував на цьому місці хтось з учених, щоб потім налагодити з ними зв’язок. Більше нічого!

Сьогодні опівночі він уже летітиме над Уралом. Крім нього та головного редактора про мету подорожі не знає ніхто. Сєдих не береться до уваги. Він не вважав усю цю історію серйозною навіть тоді, взимку, а тепер зовсім забув про неї. Серьогін насилу розтлумачив йому, про що йдеться…

Звичайно, перед від’їздом треба було посидіти в архіві — покопатися в документах про цей край. Але ноги самі привели його до Бєлова.

Дуже важко втриматися від спокуси! Якби не їхати на поштамт по посилку, він міг би прохопитися…

Правду кажучи, не дуже й гарно приховувати таку новину від самого Бєлова. Але нічого, сім днів зачекає. Що може статися за сім днів? Абсолютно нічого.

А через тиждень він в’їде до Матвія на білому коні! Цікаво, що скаже тоді Кремньова про легковажність журналістів?

Годинник показував три хвилини на дванадцяту. Шум моторів перейшов у суцільне, майже відчутне ревище. Спинка крісла притислася Серьогіну до плечей, і червоні вогні злітної смуги помчали мимо, зливаючись у суцільну риску.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ За одним проектом

Багаття кидало мінливі жовтогарячі бліки на гранчасту піраміду, що здіймалася в чорне небо.

— На білому коні я вже нікуди не в’їду, — прошепотів Серьогін, нахиляючись до Тарасюка. — Але зваж на моє репортерське становище — хоч за відрядження я мушу відробити? Я ж завтра вилітаю!

— Мусиш, мусиш! — розсміявся Григорій. — Слухай і намотуй на вус…

Серьогін неуважно вслухався в те, що казав Тарасюк, і гортав свій кореспондентський блокнот.

…Наступав сьомий вечір — сьомий від того дня, коли Серьогін вперше зійшов на берег Перламутрового озера і побачив таємничу гранітну піраміду, коло підніжжя якої спав… Тарасюк. Незабаром сюди прилетіли Матвій Бєлов і Майя.

Кожний день минулого тижня був насичений радістю відкриттів і гіркотою розчарувань.

Про перше відкриття Серьогін довідався через десять хвилин по тому, як виліз із вертольота. Григорій привів його і пілота до піраміди, тицьнув її ногою і з гордістю повідомив:

— Сторона основи дорівнює двадцять п’ять метрів.

— Як у Хірбеті? — вигукнув Серьогін-

— Так точно! Будували за одним проектом! — Тарасюк клацнув підборами. — Але, щоб довести це остаточно, треба ще виміряти ребро… За вашою допомогою, товаришу пілоте!

Через півгодини Григорій спустився по мотузяній драбині з вертольота, що повис над пірамідою, прямо на її вершину. Закріпив на ній кінець тонкого телефонного кабелю, а весь моток кинув униз — Серьогіну.

— Натягуй! — крикнув він. — Ще сильніше! Так, добре… Тепер зав’яжи вузол!.. Готово?

— Готово!

Тарасюк змотав кабель і обома руками схопився за мотузяну драбинку.

Величезна зелена бабка зрушила з місця, нависла прямо над Леонідовою головою і почала повільно опускатись. Мало не зачепивши приятеля підбором, Григорій зіскочив на землю і, вітаючись, замахав рукою. Бабка злетіла ввись.

— Ану тримай! — сказав Тарасюк, подаючи Леонідові кабель з вузлом.

Леонід притис вузлик до ребра піраміди біля самої землі, а Григорій побіг до другого ребра і натягнув кабель.

— Двадцять п’ять! — крикнув Григорій. — Тетраедр! Я. ж казав — за одним проектом!

…Друге відкриття зробив Бєлов. Точніше кажучи — він перший встановив факт, якому спочатку не надав ніякого значення.

Вийшовши з вертольота рівно ополудні і глянувши на піраміду, він промимрив:

— До речі, висота основи цієї споруди не лежить в площині меридіана.

Леонід, що стояв поруч з ним, нічого не зрозумів, і, можливо, саме тому Матвієві слова повністю врізались йому в пам’ять. При першій же нагоді він вирішив вразити Тарасюка. Видалася така нагода за вечерею.

Григорій мало не захлинувся, коли Леонід недбало вимовив цю чудову фразу.

Кинувши недопитий чай, Тарасюк помчав до піраміди. Бєлов, Серьогін ї Майя здивовано поглядали один на одного.

Здивування минуло досить швидко.

— Всі храми богів та усипальні правителів, — пояснив Григорій, повернувшись, — усі піраміди й мавзолеї, ба навіть просто могили простих смертних стародавні люди будували завжди “за компасом”. Найчастіше на схід від головного входу. Туди, звідки сходить сонце, звідки боги посилають людям світло і тепло.

Так само стояла і Хірбетська піраміда, хоч вона й не мала входу. Одне ребро кам’яного велетня було спрямоване точно на північ, а протилежну сторону основи спроектовано суворо по паралелі схід — захід.

А тутешня піраміда зовсім не надає ніякої “переваги” жодній із сторін світу.

Тільки при похованні синантропів, що жили триста тисяч років тому, зовсім не зважали на сторони світу. До речі, це певний доказ того, що синантропи ще не встигли придумати собі бога. В той час релігії на Землі не було. Як тільки боги “з’явилися”, могили негайно почали повертати до сонця. Отже, коли свята церква визнає синантропа за людину, то справи її кепські — вона і є тією самою людиною, котра й уявлення не мала про свого “творця”…