Мушкетери
Шрифт:
— І в найстародавніших наскельних малюнках, — вів далі Григорій, — теж немає жодного “божественного” сюжету — нічого, крім людей, тварин та ще…
Він запитливо глянув на Майю. Дівчина усміхнулася.
— Згадаймо про наших баранів, любий Григорію. Чи не хочеш ти сказати, що й піраміду, біля якої ми сидимо, спорудили синантропи?
Тарасюк задер голову і глянув угору — туди, де в невидимій зараз точці бездоганно сходились три кам’яних ребра монумента.
— Навряд. — Він із сумнівом похитав головою. — Куди їм!
Третє відкриття зробив знову-таки Матвій. І навіть не сам — тільки сьогодні вранці, прилетівши
Хоч як радів Леонід з приводу всіх цих відкриттів, прикростей було чимало.
По-перше, глибинний променевий зонд показав, що піраміду зроблено із звичайнісінького граніту і вона не має в собі ніяких сторонніх домішок.
По-друге, кам’яний майданчик під пірамідою та навколо неї промацали приладами в глибину на кілька кілометрів, і ніяких аномалій — ні гравітаційних, ні магнітних, ні сейсмічних — під нею не виявили. Судячи з усього, ніякого вимпела поблизу таємничого знаку не було.
Не справдились і надії, котрі Леонід покладав на Майю.
Прикомандирований до експедиції вертольотчик спалив майже весь виданий йому запас бензину. Але ні в найближчих селищах — за п’ятдесят і сто двадцять кілометрів, — ні в далекому районному центрі ніхто не знав, як, коли і чому з’явилася ця піраміда. Вона ніби випала із людського поля зору. А чимало мисливців, що побували на березі Перламутрового озера взагалі не вважали піраміду старовинною. Кому в ті часи треба було висікати з граніту монумент у краю, де ніколи не існувало стародавніх цивілізацій?..
Так! Про білого коня Леонідові не доводилося мріяти!
Серьогін закрив блокнот і прислухався.
— Що ж, — неголосно казав Матвій, — звичайно, перевірити геофізику треба. Пробурити свердловини… Це зроблять без нас, домовимося з геологами. Я певний, що перевірка нічого не дасть. Прилади не обманювали: тут під землею нічого немає…
— Шукатимемо далі! — озвався Тарасюк.
Матвій повернув до нього освітлене багаттям обличчя.
— Спочатку, Григорію, треба оцінити те, що зроблено. Ми не тільки переконані, що приблизно двадцять тисяч років тому на нашій планеті побували невідомі нам Володарі Розуму, які мали великі переваги над тодішніми жителями Землі. Дещо ми довідались і про вимпел…
Серьогін мало не підскочив на камені, на якому розташувався, і приготувався уважно слухати.
А Матвій поволі вів, ніби міркував сам з собою:
— Досі ми точно знали тільки те, що, наприклад, тоді — двадцять тисяч років тому — хтось намалював на скелі істоту в скафандрі…
Серьогін докірливо глянув на Тарасюка. Нічого собі друг!.. Мабуть, в Саммілі? Та це ж геніальний матеріал!..
— Грицьку, — розлютовано зашипів Леонід, — он слухай…
— Промовчав би, — попросив його Тарасюк.
— Тепер ми знаємо, що в той же час на Землі були збудовані дві геометрично правильні піраміди, — задумливо говорив Матвій. — Гробниці? Ні, не гробниці. Виходить, це символи… Але зрештою один з них не орієнтований за сторонами світу. Отже, ці знаки не присвячені ніякому божеству…
Майя кинула
в багаття цурку. Яскраве полум’я освітило задумливі зосереджені обличчя.— З якою метою треба було ставити два таких знаки за десять тисяч кілометрів один від одного, га, товариші? Я думаю, — Бєлов підвівся, — що ми маємо справу з опорними точками невідомої нам геодезичної системи координат. Наше завдання — розшифрувати цю систему. В кого які ідеї?
Всі мовчки замислено дивилися на спокійне палахкотіння багаття. Мовчали, можливо, й не тому, що не було ідей.
Просто ще не встигли звикнути до думки; що в їхніх руках зараз опинився краєчок ланцюжка, який неодмінно приведе людей до братів по розуму…
Першою порушила мовчанку Майя.
Вона стала біля Матвія і, простягнувши руки до багаття, повільно й урочисто вимовила:
— “…Жило там могутнє плем’я велетів. Величезні були вони тілом. Але ще більші — мудрістю.
І ось одного разу вирішили вони підкорити собі навіть сонце. І збудували високі вежі, щоб штурмувати небо…
І перш ніж зійти на свої вежі, запитали велети людей, що зібралися з усього світу, — який би подарунок хотіли мати від них люди?
І сказали люди: залиште нам ваш розум.
І сказали велети: чужим розумом не проживеш.
І сказали люди: залиште нам вашу силу.
І сказали велети: ви скористаєтеся нею на зле.
І сказали люди: що ви залишите нам?
І сказали велети: найвищу висоту і найглибшу глибину, день, що дорівнює ночі, зірку опівночі і священне число..”
Майя замовкла, відійшла на кілька кроків од багаття і притулилась до стінки піраміди.
— Спробуймо мислити спокійно, — сказав Тарасюк. — Припустимо, що відомі нам піраміди — це дві точки системи. Але для чого потрібні ще п’ять пунктів: глибина, висота, день, ніч і зірка?
— Ну, припустимо, — захищав велетів Серьогін, — день, що дорівнює ночі можна вважати за один пункт, а не за два.
— Все одно, — запально сказав Тарасюк, — хай чотири! Чотири плюс два буде шість. Що за дивне число опорних пунктів?
— Гаразд, друзі, — примирливо сказала Майя. — Це так одразу не вирішити. От якби знати священне число…
Вона підійшла до багаття і тихо заспівала:
Є іще безводі в нас пустині, Драгви неосушених боліт, Книжка, не написана, ще нині, Пісні непридуманий політ… Ми виходим ранком голубиним, — Вітер пружно нам в обличчя б’є. Є в морях незвідані глибини, — В горах — неподолані вершини. І до зір дороги також є!РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Не на білому коні або п’ятдесят рядків нонпарелі
Це був напрочуд виключний випадок, коли людина стає пророком.
Йдеться про Леоніда Серьогіна, який заявив Тарасюку на початку минулого розділу, що він, Серьогін, на білому коні вже нікуди не в’їде…
Саме так усе й сталося. Повернення репортера в столицю нічим не нагадувало подорожі на білому коні. І не тільки тому, що не було виявлено пошани, з якою асоціюється подорож на цій непарнокопитій тварині дуже рідкісної масті.