Музей покинутих секретів
Шрифт:
Сам він із гімназійних літ волів Ольжича, «Незнаному воякові» — це було про нього: його життя. Але Ольжича замордовано в німецькому кацеті, і зробив це, казали, не хто, як той самий Віллі Вірзінґ, якого він, Адріян, мав зліквідувати ще у Львові в сорок третьому: двічі брався, й оба рази щось ставало на заваді — ґестапівець був мов дідьком заклятий, гуцули про таких кажуть — має «того»… Звідтоді Ольжича Адріян у собі поховав, разом із почуттям вини за невиконане завдання: за жодні скарби світу не став би читати його вголос.
Навіть їй. Ні, особливо їй. Чортів вітер… Іти під таким вітром, правда, безпечніше: не чути по лісі кроків. Але ж то не тільки його кроків не чути, а й тамтих, наколи би йшли, також…
Колись він мав псевдо «Звір» — давно, ще за німців. Потім, коли за «Звірем» стало шукати емґебе, псевдо довелося змінити, але того старого, «Звіревого» чуття небезпеки, що берегло його крізь роки підпілля, він, Богу дякувати, не втратив, і тепер воно скавуліло в нім, як придавлене песеня: цей вітер ніс із собою запах облави.
Зрештою, думав, бредучи незамерзлою водою «теплиці» (метрів зо двісті ще мав так пройти для певности, чимдалі від криївки, щоб не здемаскувати їх випадковим слідом) і сам себе вспокоюючи, — зрештою, що ж тут дивувати: адже облава йшла по цілому району, вже другий тиждень, і через неї вони й мусили спинитися в лісі, в цій принагідній, «переходовій» криївці, не дійшовши до села, де готувалися зазимувати, — і тут їх і заскочив сніг… В селі виявився большевицький гарнізон, по всіх хатах ішли труси, кілька родин, сповістив зв'язковий, забрали серед ночі зараз по приході, і люди никали по дворах як тіні — вечорами ніхто не світив світла, іно в будинку сільради, колишній плебанії (панотця вивезли з родиною на Сибір ще минулої зими), засідали до світа краснопогонники зі «стрибками» та «для храбрості» кружляли відрами нагарбаний за дня самогон, — селяни швидко навчилися, що то для совєтів найперша валюта, і тепер його гнали
Не потребували вже палити, як то робили зразу по приході, коли трактували Західні Землі як ворожу територію — і вивозили на Сибір цілі села в чім стоялося, без суда мордували людей на місці, піднімали на баґнети, прив'язували до коней, розпорювали животи вагітним і ґвалтували дівчат перед очима матерів. Тепер Сталін той наказ відкликав, тепер це вже була територія, яку вони вважали своєю, — і вимагали послуху й континґенту: по сім центнерів від гектара землі, хоч би та земля була й неорна, по чотириста літрів молока від кожної корови в хліві, — як і німці перед ними, лише що німці не завдавали собі труда так безлично брехати — і, зганяючи жидів у ґетто, не запевняли їм найбільшого в світі щастя… В селі вже був колгосп — ще в серпні, на самі жнива, в найгарячішу пору наскочили гарнізонники, привезли з собою шмірака-українця десь зі східних областей, і той, розмахуючи наставленим автоматом, замкнув усіх мужчин в оборі, поставив довкруги цеп солдатів і заявив — оце доки не впишетеся до колгоспу, ні один живим не вийде! Виходити, з піднесеними догори руками, стали на третій день — як уже почали пити власну сечу. Так постав колгосп імени Молотова. Зібране збіжжя сконфіскували, оголосили, що видаватимуть назад тільки тим, хто працює на колгосп, по п'ятдесят грамів за так званий «трудодень», — чистий глум, казали люди, то би хіба світ мав си скінчити, таже й сто літ перед тим, за небіжки Австрії, такої панщини ніхто не робив!.. Але хліб таки вивезли, — хто з селян, надто бідніших, не потрапив сховати свого, тим станиця помагала з континґенту, призначеного на повстанців. Наскільки того могло стачити, Адріянові ще належало вияснити: за два дні мав дістати звіт од свого господарчого референта, тоді буде бачити картину по цілому терену. Гаразд іще, що навесні, коли в Галичину хмарою насунули голодні з Великої України й Бессарабії, наші розмаґазинували тут поблизу, за наказом Головнокомандувача, стратегічний запас іще в німців одбитого збіжжя, так що стало й на поміч голодним, і, казав зв'язковий, до нового врожаю буде, отож той колгосп іще не надто дався людям узнаки… Шмірак дістав усне застереження — його взяла на годинну гутірку кущова боївка СБ, коли їхав через ліс із дружиною. При тому трапилася неприємність: жінка перестрашилася на вид вигульклих із гущавини «бандьор» так, що зомліла, й муж потім висилав її на місяць до Львова на Кульпарків — коруватися од нервів. Сам він звідтоді занишк, бесіда подіяла: до людей зробився чемний, навіть про нинішню облаву станичного попередив, але в селі йому й далі не довіряли — ані йому, ані тій його нещасній жінці, що вернула зі Львова, казав зв'язковий, якась така прибита, мов зацькований крілик… Адріяна це трохи вдряпнуло, як завжди, коли чув про безвинно потерпілих жінок, — 1 тої ж миті впало в вічі, мов вуглем наведене, застигле кожним м'язом обличчя «Стодолі», аж, здавалось, навіч почув приховане стукотіння його думки, як заведеного бомбового механізму: чи та кобіта справді у Львові лікувалася, а чи переходила тимчасом у ґебе аґентурний вишкіл?.. Власне такі крілики часто ж і виявлялися найнебезпечнішими сексотами, — нагнаний у ґебе страх позбавляв їх розсудку й робив непередбачуваними. І «Стодоля» на тім знався. Це була його війна, чувся в ній досконало. Адріян міг хіба тішитися, що з СБ йому пощастило. І він і тішився, бо йому таки пощастило. Хіба ні?
…То був дивний стан, як уві сні, — цілі ці сім місяців, відколи після поранення вийшов зі шпитальки, він прожив як уві сні з розплющеними очима (тільки зрідка, в ті поодинокі хвилини, коли, як тепер, опинявся на самоті, бачив, мов зі сторони, їх усіх трьох нараз — себе, Гельцю й «Стодолю», якого Гельця звала Михасем, — ізнечулено, ніби під дією етеру перебуваючи, де думка не сягає на глибину живого болю, напівпритомно чудувався — як же таке могло статися, й чому мусило статися?..), — і в тому сні він і справді не раз тішився на свою Службу безпеки, на кожну вдалу акцію, яких їм, нівроку, випало немало, — це було гаряче літо, літо Року Божого сорок сьомого, коли супроти нашого руху об'єдналися спецслужби СРСР, Польщі й Чехословаччини, як один гігантський, на три країни розкинутий червоний спрут, — і ми це літо не змарнували, не сплямили чести й присяги… Їм зі «Стодолею» таки незле працювалося разом — як двом альпіністам у парі, де кожен зі шкури ладен вискочити, аби довести другому, що й він чогось вартий. Таке ніби повсякчасне взаємне підживлення, Що не дає піддатися втомі, ані ослабнути змислам. Навіть по триденному неспанню — як тоді, серед літа, коли вони мали умовлену зустріч і Адріян прийшов на неї, третю добу не спавши: відмикався вже на ходу, на щокілька секунд мов у темний колодязь западав, поки чутке тіло само продовжувало рух, — «Стодолині» люди теж були перемучені, сам «Стодоля» очі мав як у тих, одбитих нашими коло С. в'язнів: криваві, мов м'ясо в рані, зі світлими, коли кліпав, плямами повік на зчорнілому лиці, — іне «Стодоля» тоді, а він, Адріян, устиг завважити, як «Стодолин» охоронець забирається до чищення зброї, й сказав йому, мов крізь товщу води вже, — перевірте, друже, чи не маєте кулі в люфі. І добре сказав, бо, як виявилося, той якраз і мав. І Гельця була при тому, він запам'ятав її погляд. Був тоді щасливий — і не лише з того, що запобіг нещасливому випадкові (таких випадків уже не один числився на терені, а двоє повстанців і згинуло, так поранившись — при чищенні зброї, коли з перевтоми тратили пильність). А він не втратив, і Вона це бачила. І «Стодоля» бачив теж. Боже, як же він тоді виспався — як за ціле літо… А потім, наминаючи гарячу кулешу, оповідав їм, сп'янілий од напливу сил, як напередодні зі своєю боївкою був розклепав цілу сотню краснопогонників, — ті запрудили галявину в низині, гей отара на заріз, іно скорострілами з узлісся встигай на всі боки водити, і тут ми їх і накрили… Аж скупомовний «Стодоля» вголос пошкодував, що його там не було. Ні, таки вдало вони двоє до себе допасувалися, — ліпшого добору кадрів для справи не потрапили б вигадати і в Проводі, жодна людська голова не вдала б такого навмисне: як організаційний референт, мав часом охоту поплескати по плечу того, хто отак звів їх докупи, навіть якби то був сам дідько… І ще — десь на дні того багатомісячного сну-з-розплющеними-очима цілий час жевріла в ньому, мов незамерзаючий потічок-«теплиця», таємна гордість перед самим собою — за те, що не піддався був весною після поранення слабині, що поборов себе — і не попросив переведення на інший терен з особистих причин.
Бо спершу мав був таку гадку. Не уявляв, як зможе працювати на однім терені з ними двома. Подруга «Дзвіня», друг «Стодоля» — од самої думки волосся йому на голові боліло. Навіть попхався був раз із людьми «Гайового» в село на весілля — ніколи раніше того не робив, хоч би хто з повстанських родин справляв весілля й прохав у гостину, а тут поволікся на люди, як оферма, в надії на тимчасову розраду, але й на весіллі дівчата співали мов умисне для нього, так буває зі свіжою раною: в який бік не повернись, а все її об щось зачепиш, застогнеш крізь зуби — «А вже з тої криниченьки орли воду п'ють, а вже тую дівчиноньку до шлюбу ведуть»… Виразно вгледів тої миті, мов зазирав ув освітлене вікно серед ночі: Гельця бере шлюб зі «Стодолею», і вінчає їх — отець «Ярослав»! Не тямив, як роздавив у жмені шкляного пугаря, аж тоді завважив, коли кров, закрашена узваром, потекла в рукав і довкруги знявся рейвах — «Ой жаль-жаль, непомалу, любив дівчину змалу — любив дівчину змалу, любив та й не взяв»… Дві речі його тоді стримали — одне, що не так-то легко було б його в окрузі кимось замінити, та ще й у травні, коли кругом клекотало, як у пекельнім казані, — під час бою ніхто передислокацій війська не зачинає! — і друге — друге, що «Стодоля» врятував йому життя. Виніс його, раненого, на собі з-під обстрілу.
Мав полюбити «Стодолю», як брата. Таке сам собі дав завдання. І байдуже, що «Стодоля», заладований мовчанням, наче куфер динамітом (завжди по відході лишав у пам'яті враження більшого, ніж був насправді!), недуже-то давався любити, — «Стодоля» врятував йому життя.
I «Стодолю» любила Вона.
Гельця.
Подруга «Дзвіня».
(«Не „подруга", не „подруга"! — гнівалась, хмурячи брівки, водночас блискаючи з-під них неповстримною радістю йому назустріч, — бо він же був для неї радістю, о так: юністю, Львовом, першим танґо на балу в Народньому Домі, я — мам — час, я почекам, може знайдзєш лєпшеґо, ну от і знайшла… — ця гра світла й тіней на її личку, мов на поверхні гірського озера вітряної днини, його першої хвилі була осліпила й оглушила, пив її очима, як спраглий воду, і не розумів, що вона каже: — Яка я Вам „подруга", я не „по-друге" й не „по-третє", кажіть мені „друже", як усім! — і враз, стишивши голос до шепоту, од якого в ньому мов урвалась, тенькнувши, незримо нап'ята струна: — Кажімо собі на ім'я… Адріяне?»)
Хіба бувають такі ясні сни? Щоб уві сні так чітко все можна було розуміти — як у фільмі з закадровим текстом? А це не сон.
А що ж тоді? Хто цей чоловік? Не знаю. Він мертвий.
Ну який же він мертвий, що ти таке кажеш? Хіба ти не чуєш, який він живий?.. Тільки його щось мучить. Щось завелике, як на одну людину. Може, через те він і не може померти?..
«Маєш журу, красний пане, — сокотала йому циганка на ярмарку в С., ловлячись за рукав його „гімнастьорки" й близько-близько зазираючи в очі: — Мой, такий красний пан офіцір, а таку велику журу має! — низький голос бринів по-грудному заворожливо, а йому здавалось — насмішкувато: — За твою журу поворожу тобі задарма, аби-с знав, чого стерегтися», — чимось пригадала йому «Рахелю», спогад ожив у тілі й закричав такою тужною судомою бажання, що він рвонувсь із-під її наставлених, мов дві чорні вирви в сліпучій оправі білків, очисьок грубо, як правдивий совєтський капітан, — тільки й гавкнув через плече: «Нє нада!..». Не хотів жодної ворожби, ніколи не хотів заглядати в майбутнє, надто ж перед акцією, — а тоді в С. акція їм удалася знаменито, в своїх совєтських одностроях — «правєрка дакумєнтав!» — вони розформували цілу колону машин, піславши в об'їзд на засідку тих, котрі везли зброю, а потому боївка СБ дуже вдало обстріляла ґенеральську чорну «емку», яка петляла між повних люду й товару вантажівок, що вертали з ярмарку: большевики вже знали, що там, де є цивільне населення, «бандєри» не нападають, і сподівалися в такий спосіб проскочити, лиш не знали, що наші сиділи й між селянами на вантажівках, і команда «Лягайте!» пролунала там враз із тим, як із ліса вдарили скоростріли, — поза «емкою» ніхто не постраждав, був убитий водій і емісар-ґенерал із Києва, але кого хотіли — скуленого під заднім сидінням «язика»-майора з обласного емґебе — хлопці вийняли з авта неушкодженого, гейби немовля з колиски, і за літо майор, ступінь по ступню, здав «Стодолі» їхню ґебівську аґентурну сітку по цілій області… Кілька разів тоді Адріян ловив себе в стосунку до «Стодолі» на якомусь замороженому подивуванні: коли бачив, як той упоєно вистежує спрута, методично облягає його звідусіль, наставляючи пастки так, щоби миш не вимкнулася, а відтак прицільно-точно, мов добрий хірург, одним-двома наглими ударами обтинає спрутячі мацаки, — не був то сам лиш азарт переслідування, яку бою, «Стодоля» вочевидь мав із таких розрахованих багатоходових операцій якусь свою, особливу втіху, і коли по черговій вдалій розв'язці його химерно виліплене, смугле, мов запалене зсередини лице з близько посадженими очима й видатним горбкуватим носом (вівчур, мелькало Адріянові: кого вже чепиться, тому ворон на хату не сяде!) ненадовго набувало погідно-ситого виразу, освітлюючись лукавим, бистрим прижмуром, — опришок, холера! — Адріян, і собі тішачись із чергової їхньої перемоги, в глибині душі все-таки чувся трохи незатишно: так, як буває в присутності супротивника, котрий чимось тебе переважує… І це йому муляло, підтроювало втіху. Одного такого разу «Стодоля» подобрів настільки, що навіть погодився, аби їм під час зустрічі зробили знимку, — то було направду незвичайно, бо правил конспірації «Стодоля» пильнував, як катехит молитви, пресуворо контролював усі випадки, де повстанці могли випадком утрапити в об'єктив фотоапарата, — а тим разом сам дозволив, аби зв'язковий привів до лісу фотографа десь аж із третього села. Фотограф, утім, був надійний, не раз перевірений і попереджений, де і як має ховати неґативи, — і вони знялися всі вп'ятірко: Адріян, «Стодоля», Гельця й двійко охоронців — Адріянів «Ворон» і «Левко» з СБ, отой самий молодий хлопчина з квітучими, як у дівчини, рум'янцями на лицях, якого Адріян остеріг при чищенні зброї. Власне перед тим «Стодолина» боївка зліквідувала одну з ґебівських провокативних груп, що від зими орудувала на терені, тероризуючи населення, і «Стодоля», зазвичай похмурий і скупий на слово, мов на всі ґудзики защіпнутий, на радощах одм'як — і відверто гараздував. Розповів Адріянові, як довго на тамтих зарізяк полював, — у групі виявилось два зрадники, родом із цього-таки терену: торік ґебе їх узяло живими й завербувало в тюрмі, під час нападів вони говорили по-тутешньому, й застрашені селяни вірили, буцім то дійсно «хлопці» лютують, і ладні були самі в землю заховатися, не тямлячи, що ж то таке коїться й звідки їм тепер сподіватись оборони, — але, на щастя, бандити припустилися помилки: були, своїм звичаєм, п'яні й, коли вбивали серед ночі, перебравшись у мазепинки й вишиванки, вчительську родину, то не завважили, що не дострілили дванадцятилітнього хлопця, залишили свідка… При цих словах ув очу «Стодолі» спалахнув отой хижий, бистрий вогник злого тріумфу, тут-таки схований прижмуром, і Адріян знову відчув наповзаючий незручний холодок, що їх різнив: «Стодоля» не думав про замордовану провокаторами родину, і ранений хлопчик у його свідомості свою ролю вже відіграв, раз доніс інформацію й навів на слід, — «Стодоля» тішився самою помстою, вмів із того тішитися. І не так, як виграною в шахах комбінацією, а чуло, сливе сласно, як коханням… Він, Адріян, того не вмів. Сама з себе ненависть до ворога не справляла йому приємности, не вмів нею смакувати. А «Стодоля» навчився з тим жити.
Тоді він уперше подумав, що в чомусь важливому «Стодоля» його переважує. Може, таким і має бути правдивий контррозвідник — невразливим на жодні сантименти?.. Коли раз молодесенька сільська зв'язкова по-дитячому звірила їм при ватрі, що хотіла б, «коли буде Україна», вивчитись на лікарку, в кожному зворухнулась якась струна, — «Ворон» згадав, як за Польщі мріяв стати меценасом і боронити покривджених, «Левко» з рум'янцями на лицях грав малим у «Просвіті» в театральних виставах, і всі казали, що з нього вийшов би фест артиста, но, але що то за заняття для хлопа? — і Адріян докинув свої два гроші, розповівши, як несподівано придалася йому в боях тригонометрія, з якої завжди був перший у класі, — і тільки «Стодоля» не сказав нічого. Ніби інакшого життя, ніж теперішнє, ніколи й не мав у запасі, й не зичив собі ніколи. Іншим разом зайшла була межи ними мова про вбивство Коновальця в тридцять восьмому — про те, що, був би живий небіжчик, українська карта межи Гітлером і альянтами з певністю розігрувалась би в часі війни інакше, з непорівнянно кориснішим для нас вислідом, — до таких умоглядних припущень «Стодоля», правда, поставився з явною знехіттю, сказав, що всяке таке політикування тепер, то вже муштарда по обіді, і, звісно ж, мав рацію, — а от сам атентат, техніка й виконання, його непомалу цікавили: «На чоколяді дався полковник зловитись…», — буркнув стримано-хмуро, — і не був то осуд небіжчикові за слабкість до таких панянських ласощів, як можна було б сподіватися з уст хлопського сина (втім, Адріян так і не мав певности, чи «Стодоля» дійсно хлопський син, не уявляв навіть, яку має освіту, — «Стодоля» ніколи не бовкав зайвого й не давався зідентифікувати), — чувся за тим радше жаль, що і в такого великого чоловіка, як полковник Коновалець, знайшлася слабкість, хай навіть така дрібонька, «єк синє за нігтем», як кажуть тутешні селяни, — і винесена з того для себе тверда, як отченаш, наука, що ніяких таких слабкостей, за які міг би зачепитися ворог, мати не смієш. «Стодоля» й був — людиною без слабкостей. За те його в підпіллю й недолюблювали.
І — побоювались, авжеж: він не самого Адріяна тримав у напрузі.
Того дня, як фотографувалися, святкуючи знищення провокативної групи (з кожним таким обтятим мацаком на якийсь час витворювалась ілюзія вільнішого дихання, шкода лиш, ненадовго її ставало!), йому запам'яталася ще одна розмова, що вкинулась, як іскра в хмиз, і, слово по слову, розгорілася ледь не до сварки — між «Стодолею» й Гельцею. Говорили про голодних зі Сходу — чомусь у цих краях їх звали «американцями». «Левко» з рум'янцями на лицях їздив на розвідку в місто, перебраний у жіночу одіж («Ви би бачили, яка з нього файна молодичка виходить!» — сміялася Гельця…), і бачив на станції товаровий потяг із голодними, — злізши з вагонів, ті падали зараз на місці на перепочинок, бо не здужали двигати себе далі, а неподалік стояла крита брезентом армійська вантажівка, і солдати зносили й скидали в кузов, як дрова, тих, хто вже не встане. Адріян пригадав слобожанина «Карого», якого пізнав у шпитальці: той оповідав подібне про тридцять третій рік на Великій Україні. Будуть у вас колгоспи, — казали східняки галичанам, — то і в вас таке буде… Гельця, розхвилювавшись, стала розказувати й своє: якось навесні затрималась була через облави на чужому терені, замешкала на хуторі в надійної родини, за леґендою, як їхня небога, — коли до обійстя прибилася проситись у найми зовсім іще молоденька дівчина, з Полтавщини…
— Тобто то вона тобі так сказала, — неґречно втрутився «Стодоля», — видно було, що вже сперечалися на цю тему між собою, і він умисне дражнив Гельцю, показуючи, що має її за дитину (у відповідь вона лиш блиснула на нього спідлоба вдавано «спопеляючим» поглядом, од якого Адріянові глухо занило в грудях…). Дівчину звали Люся. Що то за ім'я?.. Таж Людя, Людмила… Гарно, подумав Адріян, — якимось давно-забутим теплом війнуло на нього від цього лялькового імени, Люся-лялюся, — білими фальбанками з-під суконки, пахучим дівчачим волоссячком, заплетеним у кіски, лискучим шовком у дотику… (Колись, як починав ходити до гімназії, в сусідній брамі щоранку показувалася дівчинка в матроському костюмчику, з волоссячком, заплетеним у дві кіски, й хихикаючи втікала назад у браму, тільки-но він наближався, а раз затрималася, відважно ступила крок наперед і з жіночою дорослою поважністю ознаймила: «Mama mi zmyla glowa, chcesz powachac?» [23] — і підставила йому нахилену гладеньку, жолудево-лискучу голівку з білястою, мов личинка хруща, борозенкою посередині, по якій він не втримавшись провів пальцем, — перший опік шовковою беззахисністю жінки, лялечки, лялюсі, що ввіряється тобі безмисно, як сама природа, як вийнята з гнізда личинка, ще нічого не відаючи про власну хрупкість…)
23
«Mama mi zmyla glowa, chcesz powachac?» — «Мама помила мені голову, хочеш понюхати?» (польськ.)