На Кожум'яках

Гострохвостий. В братсько­му те­пер ба­си засна­дi­ли, а в ми­хай­ловсько­му не­на­че га­луш­ка­ми по­да­ви­лись. Най­дуж­чi ба­си в се­мi­на­рiї. Там один Орест ста­не за де­сять братських ба­сiв.

3-й голос. Ага! А що! Чи не моя прав­да вий­шла? Там один Та­рас як рев­не. Не­дав­но вiн був у гос­тях в мо­го ха­зяїна i так спi­вав, що наш ха­зяїн тро­хи не зду­рiв, аж на стi­ну лiз.

Гострохвостий. А все-та­ки най­кра­щий те­пер бас у мi­щансько­му хо­рi. У Йоньки Ше­лих­вiс­та та­ка ба­сю­ра, що нi од­на боч­ка з ним не спра­виться.

Всі. до 3-го хлоп­ця. А ба, й ти вбре­хав­ся, а ба, вбре­хав­ся! А що!

Голоси згори. Сви­ри­де Йва­но­ви­чу! А йдiть до нас спi­ва­ти.

Гострохвостий. Ку­ди ж пак! Так i по­ле­чу оце на го­ру лю­дям на смiх! Не знав, з ким за­хо­ди­ти у патьохи! Отут тре­ба пос­то­яти, пi­дож­да­ти, чи не по­ба­чу Олен­ки. Сю­дою дiв­ча­та хо­дять по во­ду, сю­ди ви­хо­дять пi­сень пос­лу­ха­ти. Ко­ли б вда­ло­ся хоч на­тi­ши­тись до за­ру­чин з Євфро­си­ною, бо як за­ру­чу­ся, то то­дi го­дi то­бi, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу, до дiв­чат лип­ну­ти! Євфро­сина, здається, вхо­пить ме­не в свої па­зу­ри; але ж тi па­зу­ри в зо­ло­тi! А тут до­кон­че тре­ба поп­ра­ви­ти свої дi­ла, бо лус­не ци­люр­ня не­за­ба­ром. Ста­ро­го Ряб­ка струс­ну, то так i по­сип­ляться кар­бо­ван­цi. То­дi я по­за­ки­даю свої брит­ви iк чор­то­во­му батько­вi че­рез го­ло­ву в Днiп­ро та й бу­ду куп­цем. Але ж Оленка, сер­це моє, люб­ка моя! Ко­ли б хоч уг­ля­дi­ти, хоч по­ди­ви­тись! (Хо­дить взад i впе­ред.)

Хор (спi­ває).

Вийду на по­ле, гля­ну на мо­ре, Сама ж я ба­чу, що ме­нi го­ре; Сама ж я ба­чу, чо­го я пла­чу… А ще ми­ло­го хоч раз по­ба­чу. Буду сто­яти на цiм ка­ме­нi, А чи не вий­де ми­лий до ме­не; Буду тер­пi­ти ве­ли­ку му­ку, А чи не ска­же: дай ме­нi ру­ку!

ВИХIД 3

Свирид Iва­но­вич Гострохвостий i Оленка.

Через сце­ну пе­ре­хо­дять дiв­ча­та з вiд­ра­ми; де­якi зос­та­ються й слу­ха­ють хор, ба­ла­ка­ючи. З го­ри схо­дять кiлька хлоп­цiв i прис­та­ють до їх. Оленка ви­хо­дить з вiд­ра­ми i стає.

Оленка. Як гар­но спi­ва­ють хлоп­цi! Ста­ну та пос­лу­хаю хоч на ча­сок. За ти­ми яб­лу­ка­ми, за тiєю бi­га­ни­ною не­ма ме­нi цi­лi­сiнький день прос­вiт­ку. Мо­же, й Гострохвостий там си­дить на го­рi та спi­ває? Бо­же мiй ми­лий! На­що ж я йо­го по­лю­би­ла, ко­ли я знаю, що вiн на ме­не й не гля­не, й сло­ва до ме­не не про­мо­вить!

Гострохвостий. (вгля­дiв­ши Олен­ку). Во­на йде з вiд­ра­ми! Во­на! (Пiд­хо­дить.) Доб­ри­ве­чiр вам, Олен­ко! (Ски­дає шля­пу, кла­няється i по­дає ру­ку.)

Оленка (за­со­ро­мив­шись). Доб­ро­го здо­ров'я! (По­дає йо­му ру­ку.) Ой, не да­вiть так здо­ро­во! Ой, як ви ме­не зля­ка­ли, що я й нес­тя­ми­лась! (Важ­ко ди­ше. Ти­хо.) Бо­же мiй! Сер­це моє тро­хи не вис­ко­чить з гру­дей.

Гострохвостий. Мо­же, ви вто­ми­лись, не­су­чи вiд­ра? Дай­те, я вам трош­ки пiд­не­су. (Хо­че взя­ти вiд­ра.)

Оленка. Що це ви? Чи то мож­на, щоб ви нес­ли вiд­ра?

Гострохвостий. Нi­чо­го; тут нiх­то не ба­чить. Для вас я го­то­вий не тiльки що вiд­ра нес­ти, для вас я пе­ре­нiс би усю кри­ни­цю до ва­шої ха­ти.

Оленка (спо­кiй­но). Не тре­ба ме­нi ва­шої по­мо­чi. До­не­су й са­ма, як зду­жа­ти­му…

Гострохвостий. Для вас, для вас я го­то­вий цi­ле Днiп­ро пе­ре­нес­ти у ва­шу ха­ту.

Оленка. Пе­ре­не­сiть для своєї Євфро­си­ни. Та­ких по­ма­га­чiв ме­нi не тре­ба. (Одхо­дить з вiд­ра­ми.)

Гострохвостий. (до­га­няє й бе­ре її за ру­ку), Ко­ли б ви зна­ли…

Оленка. Я нi­чо­го не знаю. (Одпи­хає йо­го ру­ку.) Йдiть со­бi до своєї Євфро­си­ни або до тих бари­шень, що бу­ли в гос­тях у Євфро­си­ни, а ме­не, бiд­ної, не за­чi­пай­те.

Гострохвостий. Тi всi ба­риш­нi не вар­тi од­нiєї ва­шої бро­ви. Ви най­кра­ща пан­на на всi Ко­жум'яки. Вам не­ма тут рiв­нi на цi­лий Київ.

Оленка. Яка я пан­на! От Євфросина, то пан­на: во­на уби­рається в шов­ко­вi сук­нi; їй ма­ти ку­пи­ла зо­ло­тi се­реж­ки; в неї на го­ло­вi пiв­пу­да кiс. Ото так пан­на! Ви з ме­не смiєтесь. Йдiть со­бi до Євфро­си­ни.

Гострохвостий. Ко­ли б ви зна­ли, якi ви гар­нi, яке у вас гар­не лич­ко, якi оч­ки (заг­ля­дає), то ви б не го­во­ри­ли то­го. Прав­да, вам нiх­то не ка­зав в вi­чi, що ви гар­нi?

Оленка. Мо­же, ва­ша й прав­да, але ви бу­де­те сва­та­ти Євфро­си­ну.

Гострохвостий. I хто вам на­го­во­рив оце? Бо­жусь вам i при­ся­га­юсь пе­ред братською чу­дов­ною бо­го­ро­ди­цею, що се все брех­ня. Бо­дай я по­ка­лi­чив­ся i на­вiть за­рi­зав­ся своїми ж брит­ва­ми, ко­ли цьому прав­да. Я вас, Олен­ко моя до­ро­га, люб­лю i бiльше нi­ко­го не бу­ду лю­би­ти!

Оленка (ти­хо). Бо­же мiй! А що, як вiн прав­ду ка­же? Я аж ум­лi­ваю. (го­лос­но) Не так ви уви­ва­лись ко­ло Євфро­си­ни, не так ви го­во­ри­ли до неї, щоб я вам пой­ня­ла вi­ри. Ви зо мною го­во­ри­те прос­то, а з Євфро­си­ною го­во­ри­ли по-вче­но­му, бо ви її лю­би­те.

Гострохвостий. Але ж бо­жу­ся вам, при­ся­га­юсь! Не­хай ме­не свя­тий хрест поб'є, не­хай ме­не по­ка­рає братська бо­го­ро­ди­ця! Ще не вi­ри­те?

Оленка мов­чить i за­ду­мується.

Нехай ме­не оця си­ра зем­ля пог­ли­не! Бо­дай я вто­пив­ся в ка­на­вi, в оцiм бо­ло­тi! Ще не вi­ри­те?

Оленка ду­має.

Нехай ме­не ко­жум'яцькi со­ба­ки заг­ри­зуть! Щоб я до своєї ха­ти не дiй­шов, щоб моя ци­люр­ня зго­рi­ла цiєї но­чi, ко­ли я бре­шу, ко­ли я вас не люб­лю! Ще не вi­ри­те?

Оленка (ти­хо до се­бе). Бо­же мiй, який вiн гар­ний! Я ще зро­ду не ба­чи­ла нi­ко­го та­ко­го гар­но­го, од­ко­ли бi­гаю з ко­ши­ком по Києву. Сер­це моє, сер­це моє бiд­не! Не вдер­жиш­ся ти в гру­дях.

Гострохвостий. Ще не вi­ри­те?

Оленка. Я ра­да б вi­ри­ти, та ви ду­же ро­зум­нi, як усi ка­жуть, а я ду­же бiд­на й прос­та. Ко­ли б я бу­ла ба­га­та, я б вам по­вi­ри­ла.

Гострохвостий. На­вi­що вам те до­ро­ге уб­ран­ня, ко­ли ва­шi очi, ва­шi бро­ви кра­сять вас луч­че од Євфро­си­ни­них зо­ло­тих се­ре­жок. Ви­ходьте до ме­не ти­хенько од ма­те­рi сю­ди хоч що­ве­чо­ра. Доб­ре?

Оленка. Як моя ма­ти до­вi­да­ються про те, би­ти­муть ло­ма­кою так, що я не пот­рап­лю, ку­ди втi­ка­ти.