На розпутті

–  От - про луку!

–  А є, є!
– моторно забалакав Галушківський.- Мужики захопили панську луку і двадцять сім років хазяйнували на її.

–  Що ж ви?

–  А мені покійні - царство небесне їм! (Галушківський перехрестився) - Никодим Петрович звеліли подати в суд.

Гордій знав, як Никодим Петрович, його дядько, "веліли" Галушківському. Він спитавсь:

– Що ж суд?

–  Присудив нам землю і три тисячі плати з їх за те, що нашою землею пользувались.

–  Але як же суд міг присудити вам землю, коли ви кажете, селяни аж 27 років хазяйнували на цій землі - адже десятилітня "давність" минула.

– Ми свідками довели, що перші вісімнадцять год вони володіли нею од економії наймаючи, і нам присуджено з їх грошей тільки за дев'ять з половиною год.

– Але ж ви сами кажете, що вони володіли тією лукою 27 років.

–  Чому ні?..

–  Так як же ви могли довести, що цього не було, а що вони володіють менш як десять років?

–  Так свідки сказали...

Галушківський сидів як невинний.

–  А свідкам же хто звелів так казати?

Галушківський стиснув плечима.

–  Свідчили як хотіли.

Спокійні відмови Галушківського, його невинний вигляд укупі з словами, що з їх було виразно видко, як він одурив суд, поставивши брехливих свідків,- усе це обурювало Гордія і йому так і хотілося зараз же крикнути:

–  Геть відціль!

Але він здержавсь і тільки спитавсь:

–  У якому становищу тепер діло?

–  Окономія має вже сполнительний лист од суда і може повсякчас оддати його судебному приставу, щоб той зіськав.

–  Давно?

–  Місяців скільки...

Видима була річ, що Галушківський придержував того "листа" доти, поки довідається, яка людина його новий хазяїн.

–  Ось що,- сказав суворо Гордій,- я бажаю се діло цілком зупинити. Всі документи до його зараз вийміть з конторських паперів і віддайте мені. А на луці тепер хто хазяйнує?

–  Поки - мужики.

–  Хай і хазяйнують! Давайте папери!

Галушківський ані оком не змигнув і так, мовби все це було йому байдуже, пішов, витяг папери і подав їх Гордієві. Гордій побіжно глянув на їх, щоб упевнитися, що се те, чого йому треба, і положив коло себе.

–  Ну, тепер давайте доглядати ті рахунки, що ми їх вчора не догляділи.

Почали проглядати. Як і завсігди у Галушківського, рахунки були цілком непомильні,- причепитися в їх не було до чого, - принаймні Гордій не знав, до чого. Але що були шахрайські, то се була річ певна, бо тисяча десятин чорноземлі, що нею заправляв Галушківський, давала досі дві з половиною тисячі рублів щороку. Гордій се розумів, але він ще не стільки знав господарство, щоб помітити, де і скільки Галушківський зменшує прибуток та побільшує трати. Сьогодні, як і перш, він лічив, рівняв рахунок до рахунку, але не до чого не міг долічитися. Галушківський і навзнаки не давав, що помічає Гордієві заходи. Так посиділи вони до обід. Зоставалося ще кільки рахунків. Гордієві не хотілося їх кидати, і він сказав Галушківському.

–  Ідіть обідайте, а я додивлюсь це сам. Шахов не замикайте, - може, що треба буде.

Галушківський мовчки вклонився і пішов укупі з контор. ником обідати. Гордій зоставсь над рахунками сам, поспішаючись, щоб не дуже загаяти обід. Але не додивився він ще й половини першого рахунку, як двері трошки відхилилися і крізь їх у хату вистромилась невеличка голова на тонкій шиї з прилизаним, присмальцьованим волоссям та з гострою борідкою. Це був економічний прикажчик, на прізвище Олійниченко.

–  Що вам?
– спитався Гордій, підводячи голову від паперів.

–  Я до вашої милості, Гордію Васильовичу, - промовив Олійниченко і вступив у хату.

–  Чого?

Олійниченко не відразу відмовив. Спершу він причинив добре за собою двері, далі озирнувсь по всіх кутках, чи нема де кого, а тоді вже підійшов ближче до столу і, зовсім схилившись до Гордія, стиха промовив:

–  Зволите що провіряти?

–  Еге ж. А що?

–  Я, бачите, про те... Я, бачите, свої щоти маю...

–  Як то - свої?

Олійниченко ще раз по хаті озирнувсь, а тоді сказав.

–  Так... Управитель своє про робочих, а я своє. Він собі записує, скільки щодня робочих брато, а я всю зиму й весну - собі. Він собі - почому поденні, а я - собі...

–  Покажіть.

Олійниченко поліз у пазуху, витяг з-під чумарки сувієй якихсь паперів і подав Гордієві. Вони пахли "махрою" і були добре висмальцьовані. Гордій розгорнув їх і почав переглядати. Це були досить порядні щоденні записи робочих, зовсім такі, як і в Галушківського. Гордій витяг з шафи управителя записи і прирівняв їх до цих. Різнація була чимала. Галушківський записував поденних мало не вдвоє, та й ціну їм становив більшу від тієї, що в Олійниченка. Гордій бачив, що коли рахунки не брехали і коли Галушківський з усім так поводився, як з цим, то половину того, що давала економія, він клав до власної кишені.

– А ви не помилялися?
– спитався Гордій у Олійниченка.

–  Боже мій! Чого б я помилявся?!
– аж підскочив той.- Та ви тільки, Гордію Васильовичу, розпитайтесь у конторщика, - тільки на самоті,- так він вам і не таке ще скаже.

–  Рахунки ці хай будуть у мене,- сказав Гордій Олійниченкові.- Але коли виявиться, що ваша неправда, то я вас не зоставлю більше в економії.

–  Я за правду не боюсь! Мені не страшно! Ви тільки в конторщика розпитайтесь, Гордію Васильовичу! Він вам усе скаже - задріботів Олійниченко.- Та хіба саме це? Та, боже мій! Якби ви тільки знали, як він людей мучить. Він б'є їх нагаєм так, що кров виступає. Гордія мов що штрикнуло.

–  Ви правду кажете?

–  Та, боже мій! Та спитайтесь, Гордію Васильовичу, кого хочете! Та нема з тих, що в економії жили, чоловіка не битого. А позаторік хіба він не побив у полі чоловіка так, що той трохи не вмер: три тижні лежав хворий.

–  Та чому ж він не жалівся?

–  Еге, жалівся! Він бив його на самоті.

Олійниченко дедалі все насмілювався і розповідав такі управителеві вчинки, що коли всьому тому була правда, то Гордій не міг і дня держати Галушківського.

–  Добре! Якщо цьому правда, то дякую вам, Олійниченку!
– сказав Гордій і пустив прикажчика.

Другого дня Галушківський поїхав на поле, а Гордій зоставсь з конторником сам. Він без передмов сказав:

–  Ці рахунки писано, щоб мені показувати, а де справжні рахунки, де написано, що справді трачено в економії?

Конторник не здивувався, бо запевне був у одній спілці з Олійниченком. Він сказав:

–  Рахунки справжні є, але в управителя і він їх нікому не дає.

–  Чому же ви мені цього не сказали?
– спитавсь Гордій.

–  Простіть, Гордію Васильовичу!
– вклонився конторщик.
– Ми люди під чужою волею. Ви сами знаєте - у мене сім'ї зо мною дев'ять душ, та все малеча. Хоча воно й правда була б, якби я вам сказав усе, та тільки буває, що й правду брехнею зроблять. Управитель велику силу мав за покійного Никодима Петровича... А що як мені не поймуть віри, його сила переважить,- де я тоді з своєю дрібнотою подінуся? Хоч з мосту та в воду!.. А тепер, як ви мене, Гордію Васильовичу, питатесь,- то мені не страшно вам і всю правду сказати.